Дисертація

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОРИСА ГРІНЧЕНКА

 

На правах рукопису

 
 

СУХОПАРА ІРИНА ГЕННАДІЇВНА

 

УДК: 378:373.3-044.352(043.3)

 

ФОРМУВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

У ПОЗАУРОЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

 
 

13.00.07 – теорія і методика виховання

 

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

 
 

Науковий керівник:

Канішевська Любов Вікторівна,

доктор педагогічних наук,

професор

 
 
 

Київ – 2016

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ПОЗАУРОЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ  ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА…………………………………………………………………………12

  • Теоретичні основи дослідження проблеми формування толерантності…..12
  • Особливості формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності……………………………………………………………………………..56

Висновки до першого розділу……………………………………………………..69

РОЗДІЛ 2. СТАН СФОРМОВАНОСТІ ТОЛЕРАНТНОСТІ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ПОЗАУРОЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ……………………………….72

2.1. Методика констатувального етапу експерименту……………………………72

2.2. Аналіз стану сформованості толерантності у молодших школярів у позаурочній діяльності………………………………………………………………91

Висновки до другого розділу……………………………………………………..110

РОЗДІЛ 3. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ЕФЕКТИВНОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ УМОВ ФОРМУВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ПОЗАУРОЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ……………113

3.1. Характеристика педагогічних умов формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності……………………………………………….113

3.2. Зміст і процедура формувального експерименту……………………………133

3.3. Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи…………………..170

Висновки до третього розділу…………………………………………………….185

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..189

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….193

ДОДАТКИ………………………………………………………………………….221

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Складні політичні, економічні, соціальні умови загострили перед багатьма державами, і зокрема Україною, питання про існування різних культур, народів, релігій на основі взаєморозуміння, миру. У сучасному суспільстві набули розповсюдження прояви байдужості, агресивності, насильства, дискримінації, нетерпимості та неповаги до людей іншої нації віри, культури, іншої точки зору. За таких обставин особливої актуальності набуває проблема формування в молодого покоління толерантності як моральної якості особистості, в основу якої покладено ціннісне ставлення до інших людей, до себе, до оточуючого середовища. Толерантність виявляється в доброзичливості, чуйності, співчутті, терпимому ставленні, повазі до інших людей, незалежно від їхніх поглядів, звичок, характеру, темпераменту, національної та релігійної приналежності.

У державних документах – Законах України «Про освіту» (1991), Національній доктрині розвитку освіти в Україні (2002), Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (2013), Основних орієнтирах виховання учнів 1–11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів України (2011), Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності (2000), Концепції виховання гуманістичних цінностей учнів загальноосвітньої школи (2005), Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді (2015) – акцентується увага на пріоритетності морального виховання молодого покоління, а відтак і формування толерантності.

Молодший шкільний вік є сенситивним для формування толерантності, оскільки в дитини закладаються основи світогляду, самосвідомість і моральні якості; відбувається оволодіння регіональною культурою, формуються настановлення, стереотипи поведінки і мислення; змінюється співвідношення нервових процесів збудження і гальмування, що є основою для самоконтролю, свідомої саморегуляції поведінки; проявляється інтерес до ознайомлення з представниками інших культур; у процесі виконання спільних завдань закладаються основи спілкування в дитячому колективі.

Необхідність формування в дітей толерантності акцентовано в педагогічній спадщині Г. Ващенка, О. Духновича, Я. Коменського, Я. Корчака, А. Макаренка, М. Монтессорі,С. Русової, В. Сухомлинського, С. Френе, Р. Штайнера.

Різні аспекти толерантності відображено у працях філософів (М. Бабія, М. Бердяєва, Р. Валітової, Ю. Іщенка, В. Лекторського, В. Пісоцького, Л. Скворцова, В. Соловйова та ін.); соціологів (Г. Бутигіна, В. Гараджі, Е. Дюркгейма, Г. Зиммеля, О. Конта, М. Маковецького, П. Сорокіна, О. Швачко та ін.); психологів (О. Асмолова, Г. Балла, І. Беха, С. Бондаревої, Д. Колесова, О. Клепцової, Г. Кожухаря, Д. Леонтьєва, В. Маралова, П. Мчедлова, В. Ситарова та ін.); педагогів (Ш. Амонашвілі, Н. Асташової, О. Безкоровайної, Г. Безюлевової, Б. Вульфова, М. Міріманової, А. Погодіної, О. Савченко, П. Степанова, Г. Шеламової та ін.).

Проблема толерантності розглядається у працях зарубіжних дослідників (А. Камю, П. Кінга, О. Конта, А. Маслоу, С. Мендус, Г. Оллпорт, Б. Рієрдон, Ж. Сартра, М. Уолцера, В. Франкла, Е. Фромма, К. Ясперса та ін.), які пронизані ідеями гуманізму, побудови толерантних стосунків між людьми в суспільстві.

Сучасна педагогічна наука розглядає питання формування толерантності молодого покоління в різних аспектах: загальні питання виховання толерантності (Б. Вульфов, М. Міріманова, А. Погодіна, Г. Солдатова, Л. Шайгерова, О. Шарова та ін.); вивчення потенціалу полікультурного виховання щодо формування толерантної особистості (І. Абакумова, А. Джуринський та ін.); технологічні питання формування толерантності у школярів і студентів (Л. Бернадська, Т. Білоус, О. Волошина, О. Грива, В. Нечерда, О. Скрябіна, П. Степанов, Ю. Тодорцева та ін.).

Основні напрями та принципи організації позаурочної діяльності набули висвітлення у працях В. Білоусової, Г. Жирської, Л. Канішевської, Б. Кобзаря, В. Киричок, Г. Кирмач, А. Толкачової, Н. Щуркової та ін.

Проблема виховання толерантності в молодших школярів розглядалась у дослідженнях О. Брянцевої (педагогічні умови виховання), С. Герасимова (педагогічні засоби виховання), М. Горват (умови інтерактивного педагогічного спілкування), Т. Гурової (в умовах полікультурного освітнього простору), Г. Коберник (у процесі впровадження інтерактивних технологій навчання), Е. Койкової (на уроках музики в умовах полікультурного простору), О. Крушельницької (психологічні умови формування толерантності), О. Спіциної (психологічні умови формування когнітивного і поведінкового компонентів толерантності), А. Ширванян (у процесі педагогічного спілкування).

Водночас поза увагою науковців залишився такий аспект, як формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності.

Актуальність досліджуваної проблеми зумовлена суперечностями між:

– об’єктивною потребою сучасного суспільства у формуванні толерантної особистості та недостатньою розробленістю теоретичних і методичних основ її формування в молодших школярів;

– вагомими виховними можливостями позаурочної діяльності щодо формування толерантності в молодших школярів і недостатнім методичним забезпеченням цього процесу;

– необхідністю вдосконалення професійної підготовки вчителів початкової школи до формування толерантності в молодших школярів та недостатністю розробленості її змісту, форм і методів.

Актуальність і практична значущість порушеної проблеми, наявні суперечності й зумовили вибір теми дослідження – «Формування толерантності у молодших школярів у позаурочній діяльності».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової теми кафедри початкової освіти Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка «Нова стратегія професійної підготовки вчителя початкової школи в умовах євроінтеграції» (державний реєстраційний номер 011U002963). Тему дисертації затверджено Вченою радою Інституту проблем виховання АПН України (протокол № 3 від 23 лютого 2006 р.) та узгоджено в Координаційній Раді  Національної Академії педагогічних наук України (протокол № 5 від 30 травня 2006 р.).

Мета дослідження – на основі теоретичного обґрунтування досліджуваної проблеми і вивчення виховної практики визначити й експериментально перевірити педагогічні умови формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності.

Гіпотеза дослідження. Формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності буде ефективним за таких педагогічних умов, як: підвищення рівня готовності вчителів початкової школи до формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; змістове і методичне забезпечення процесу формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; залучення молодших школярів до суспільно значущої діяльності, спрямованої на виявлення толерантності.

Відповідно до мети й гіпотези визначено завдання дослідження:

  1. На основі аналізу філософської, соціологічної, психологічної, педагогічної літератури уточнити сутність і структуру понять «толерантність», «сформованість толерантності в молодших школярів».
  2. Визначити особливості формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності.
  3. Розробити критерії, показники та виявити рівні сформованості толерантності в молодших школярів.
  4. Обґрунтувати й експериментально перевірити педагогічні умови формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності.

Об’єкт дослідження – процес формування толерантності в молодших школярів.

Предмет дослідження – педагогічні умови формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності.

Для досягнення мети та вирішення поставлених завдань використано комплекс методів дослідження: теоретичні – аналіз і систематизація наукової літератури із проблеми дослідження – для визначення об’єкта, предмета, мети дослідження, формулювання його завдань, уточнення сутності понять «толерантність», «сформованість толерантності в молодшого школяра»; визначення особливостей формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; синтез, порівняння, класифікація, узагальнення й систематизація теоретичних і емпіричних даних – з метою теоретичного обґрунтування педагогічних умов формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; емпіричні – діагностичні (бесіди, тестування, методика незакінчених речень, вирішення життєвих ситуацій), опосередковане спостереження, експертна оцінка, педагогічний експеримент (констатувальний і формувальний етапи) для визначення рівнів сформованості толерантності в молодших школярів, доведення доцільності обґрунтованих педагогічних умов формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; статистичні – обчислення φ-критерію (кутове перетворення Фішера), χ2– критерію (критерій Пірсона) для підтвердження вірогідності результатів експериментальної роботи.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота здійснювалася на базі навчальних закладів м. Києва: навчально-виховного комплексу № 30 «Еконад» (спеціалізована школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов-гімназія), спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 125 з поглибленим вивченням англійської мови, спеціалізованої школи І–ІІІ ступенів № 120 з поглибленим вивченням предметів природничо-математичного циклу, навчально-виховного комплексу «Барвінок», школи І ступеня № 330; Копачівської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів Обухівської районної ради Київської обл., Прилуцької загальноосвітньої школі І–ІІІ ступенів № 14 Чернігівської обл. До участі в дослідно-експериментальній роботі було залучено 402 молодших школяра та 22 вчителя початкової школи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– вперше обґрунтовано педагогічні умови формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності (підвищення рівня готовності вчителів початкової школи до формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; змістове і методичне забезпечення процесу формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності; залучення молодших школярів до суспільно значущої діяльності, спрямованої на виявлення толерантності); визначено критерії з відповідними показниками: розуміння сутності толерантності та її значення в житті людини (знання про прояви доброзичливості, чуйності, співчуття, співпереживання, терпимості; розуміння причин власної поведінки та поведінки інших людей у тих чи інших ситуаціях); здатність до емпатії (мотивація на виявлення доброзичливості, чуйності, співчуття, співпереживання, терпимості); толерантна поведінка (виявлення доброзичливості, чуйності, співчуття, співпереживання, терпимого ставлення до інших; уміння контролювати власну поведінку) та рівні (рефлексивний, ситуативний, початковий) сформованості толерантності в молодших школярів;

– уточнено сутність таких понять: «толерантність» як інтегративної моральної якості особистості, в основі якої лежить ціннісне ставлення до інших людей, до себе, до оточуючого середовища; виявляється в доброзичливості, чуйності, співчутті, співпереживанні, терпимому ставленні, повазі до інших людей, незалежно від їхніх поглядів, звичок, характеру, темпераменту, національної та релігійної приналежності; характеризується прагненням досягти взаємної злагоди; «сформованість толерантності у молодших школярів», яка є результатом цілісного організованого впливу, спрямованого на формування толерантної свідомості, яка шляхом виявлення толерантних емоцій і гуманістичних мотивів реалізується в толерантній взаємодії з іншими людьми;

– подальшого розвитку набули форми і методи роботи з формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в розробці й упровадженні у практику роботи початкової школи змістового і методичного забезпечення процесу формування толерантності в молодших школярів у позаурочній діяльності: комплексної програми діагностики рівнів сформованості толерантності; змісту програми виховної діяльності «Толерантний світ» для молодших школярів, програми вчительських студій «Формуємо толерантну особистість», спецкурс для майбутніх вчителів початкової школи «Виховання толерантності в учнів початкової школи».

Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані у практичній діяльності вчителів початкової школи, вихователів групи продовженого дня; під час викладання у вищих педагогічних навчальних закладах курсів «Теорія і методика виховання», «Педагогіка», «Методика виховної роботи» та спецкурсу «Виховання толерантності в учнів початкової школи»; для розроблення навчальних посібників із теорії і методики виховання; у системі післядипломної педагогічної освіти вчителів початкової школи.

Результати дослідження впроваджено у навчально-виховний процес навчальних закладів м. Києва: спеціалізованої школи І–ІІІ ступенів № 120 з поглибленим вивченням предметів природничо-математичного циклу (довідка
№ 126 від 21.04.2016), школи І ступеня № 330 (довідка № 52 від 11.04.2016), навчально-виховного комплексу № 30 «Еконад» (спеціалізована школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов-гімназія) (довідка № 347 від 31.05.2016), спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 125 з поглибленим вивченням англійської мови (довідка № 94 від 31.03.016), навчально-виховного комплексу «Барвінок» (довідка № 76 від 18.04.2016); Копачівської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів Обухівської районної ради Київської обл. (довідка № 0193 від 20.09.2016), Прилуцької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 14 Чернігівської обл. (довідка № 161 від 21.10.2016).

Особистий внесок автора. У книгах для позакласного читання у 1, 2, 3 і 4 класах «Перші кроки», «Чарівне слово», «Веселкова читанка», «Вікно у світ», написаних у співавторстві з В. Науменко, здобувачу належить добір творів, розроблення запитань і завдань, спрямованих на формування в молодших школярів толерантності, співчуття, співпереживання, чуйності, поваги до себе й інших.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження доповідалися на науково-практичних конференціях різних рівнів: міжнародних – «Акмеологія – наука ХХІ століття» (Київ, 2011), «Людські цінності і толерантність у сучасному світі: міжконтинентальний діалог інтелектуалів» (Київ, 2011), «Сучасні стратегії університетської освіти : якісний вимір» (Київ, 2011), «Психолінгвістика в сучасному світі» (Переяслав-Хмельницький, 2012), «Розвиток особистості в умовах трансформаційного суспільства» (Київ, 2012), «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (Київ, 2013), «Нове та традиційне у дослідженнях сучасних представників психологічних та педагогічних наук» (Львів, 2014), «Світ психології» (Київ, 2015); всеукраїнських – «Національна освіта: провідні тенденції та перспективи» (Київ, 2003), «Сучасні технології навчання в початковій освіті» (Київ, 2006), «Реалізація компетентнісного підходу в процесі підготовки вчителя початкових класів» (Київ, 2009), «Реалізація наступності дошкільної і початкової освіти» (Київ, 2009), «Особистісно-професійна підготовка вчителя до здійснення навчально-творчої діяльності молодшого школяра» (Київ, 2012), «Сучасні технології розвитку професійної майстерності майбутніх учителів» (Умань, 2012), «Сучасний урок мови й літератури: проблеми, пошуки, перспективи» (Глухів, 2012), «Сучасні технології розвитку професійної майстерності майбутніх учителів» (Умань, 2012, 2013).

Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри початкової освіти Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка (2010–2016 рр.).

Публікації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження викладено в 19 (15 одноосібних) публікаціях, із яких 8 статей – відображають основні наукові результати, 3 – апробаційного характеру, 8 – додатково відображають наукові результати дисертації.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного з них, висновків, списку використаних джерел (272 назви, із них – 5 іноземною мовою), 13 додатків на 112 сторінках. Загальний обсяг дисертації складає 332 сторінки, з них – 192 сторінки основного тексту. Робота містить 16 таблиць і 1 рисунок.

РОЗДІЛ 1

ФОРМУВАННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ У МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ПОЗАУРОЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА

  • Теоретичні основи дослідження проблеми формування толерантності

Феномен «толерантність» викликає значний інтерес сучасної науки і розглядається у філософії, етиці, соціології, політології, психології, педагогіці, біології, імунології. Етимологія слова «толерантність» походить від латинського «tolerancia», яке має три значення: стійкість, витривалість; терпимість; допустиме відхилення. Ключовим змістом усіх цих термінів є відсутність небажаної реакції індивіда в ситуації, коли вона можлива або практично вимушена. Терпіння при цьому – це відсутність негативної реакції в конкретній ситуації. Толерантність – властивість індивіда виявляти терпіння, що стає рисою його характеру. Терпимість – суспільне явище, яке базується на тому, що переважна кількість індивідів (громадян) здатні виявляти терпіння, бути стриманими. Толерантність за змістом узгоджується з витривалістю, яка може бути як фізичною, так і психічною [40, 8].

З огляду на зазначене, логіка започаткованого дослідження вимагає  наукового тлумачення категорії «толерантність». Пояснення цієї дефініції дається в тлумачних словниках. Так, у тлумачному словнику (за редакцією Д. Ушакова) категорія «толерантність» повністю ототожнюється з категорією «терпимість» [234, 431]. У словнику В. Даля поняття «терпіння» визначено так: 1) виносити, переносити, страждати; 2) терпіти – значить вичікувати, очікувати щось краще, сподіватися. Терпіти – це ще й дозволяти. Слово «терпимість» пояснюється як властивість або якість, здатність щось або кого-небудь терпіти «тільки з милосердя» [233, 755]. У названому вище словнику зазначено також, що за змістом терпимість пов’язана з такими людськими якостями, як «смиренність, лагідність, великодушність» [233, с. 529], а нетерпимість виявляється у «запальності, необачності, вимогливості» [233, с. 529] та інших діях, що несуть у собі відтінок «непродуманості, імпульсивносіи, незрелості» [233, с. 529]. У словнику С. Ожегова категорія «толерантність» розглядається як: «терпіння –     1) здатність терпіти; 2) цілеспрямованість, упертість і витримка в певній справі, роботі» [156, с. 690].

Таким чином, аналіз поданих визначень дефініції «толерантність» дозволяє нам констатувати, що первинним значенням терміну «терпимість» було таке: «здатність терпимо, поблажливо ставитись до чужих звичок, звичаїв, поглядів; поблажливе ставлення до когось, чогось» [49, с. 1243]. Поданий матеріал дозволяє нам виділити низку спільних ознак, їх лексичних понять, а саме: терпимість, терпіння, цілеспрямованість, витримка у певній справі.

Теоретичне обґрунтування категорія «толерантність» отримала лише в середині XX століття. Так, 16 листопада 1995 року на двадцять восьмій сесії Генеральної конференції ООН з питань освіти, науки і культури в Парижі було схвалено «Декларацію принципів толерантності», яка визнає толерантність необхідною умовою миру та соціально-економічного розвитку всіх народів, важливим принципом суспільства, що передбачає «поважання, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості; єдність у розмаїтті; те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру». У Декларації наголошується на тому, що «толерантність – це не поступка, поблажливість чи потурання. Толерантність – це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав і основних свобод людини. Толерантність у жодному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності» [71, с. 3].

Отже, сучасне трактування толерантності полягає в умінні жити в мирі й

терпимості до різних людей, вірувань, позицій, здатність відстоювати свої права та свободи, при цьому, не порушувати права й свободи інших, готовність до конструктивної взаємодії та взаєморозуміння з людьми, незалежно від їхніх поглядів і поведінки як основи цивілізованих стосунків.

 Толерантність – феномен історичний, що є одним із факторів еволюційного розвитку людства. Виникнувши як інстинкт самозбереження, толерантність поступово набула статусу цінності та норми. На думку філософів Ю. Іщенко [92], В. Пісоцького [165] проблема толерантності  загострюється саме в переламні періоди соціального розвитку, коли відбувається зміна суспільних пріоритетів, норм, стилів мислення, поведінки.

Історичний екскурс етимології походження виокремленого поняття засвідчив, що в родоплемінних відносинах «толерантність існувала у слабкій, пасивній формі як вимушеність терпіти обмеження без спроб замінити існуючу несправедливість, яка часто навіть не усвідомлюється, а сприймається як споконвічний і незмінний порядок» [165, с. 107].

У язичницьку добу пересічна людина від народження отримувала соціальний статус, який не змінювався до смерті, її особиста свобода була обмежена соціальними і природними факторами, психологічною залежністю від фантому общинності, втрачаючи таким чином, свою індивідуальність.

У Давній Греції в період еллінізму вже існував певний плюралізм думок про природу богів, людини, космосу, різноманітні філософські школи, диспути, існувало толерантне ставлення до інакше мислячого і інакше віруючого, що сприяло реалізації ідеї толерантності [165, 107].

У Римській імперії підкореним народам дозволялось уклонятися своїм богам, дотримуватися релігійних культів. Традиційні релігії Греції та Риму зазнавали впливу інших релігійних культів, виявляли іноді надмірну терпимість до іноземних релігій, але не втрачали почуття власної гідності та релігійної самоідентифікації [165, 107].

Проблема толерантності знаходить своє відображення ще в античній філософії. Так, мислителі Давньої Греції Протагор, Демокрит, Сократ, Платон, Аристотель висловлювали думки щодо значення толерантності. Зокрема, Протагор (481–411 роки до н. е.) бачив в основі гуманних відносин ненасильство й порозуміння.

Демокрит (460–370 роки до н. е.)  визначав, що вміння  співчувати, відсутність заздрощів і злорадства допомагають людині самовіддано любити інших. Мету виховання він убачав у досягненні добродійності [72].

За Сократом (469–399 роки до н. е.), вищим проявом моральності є добродійність, сутність якої полягає у знаннях. На думку мислителя, людина стає доброю завдяки засвоєнню понять про доблесть і благо та проникненню в сутність свого характеру. Сократ  висловлював думку про значущість толерантності, яка ґрунтується на тому, що «краса одного тіла споріднена красі будь-якого іншого і якщо прагнути ідеї прекрасного, то безглуздо думати, нібито краса в усіх тіл не одна й та сама» [242,  с. 16].

Основною ідеєю філософії Платона (427–377 роки до н. е.) виступає ідея блага, яка задовольняє всі вимоги високої добродійності. Він стверджував, що становлення гуманності в ідеальному суспільстві здійснюється головним чином шляхом виховання [11].

На думку мислителя Аристотеля (384–322 роки до н. е.) людина, є вільною у виборі дій і відповідальна за свої вчинки. У творі «Нікомахова етика» він висловлював ідею про терпимість, описував особливий душевний стан людини, що дає їй змогу «…однаково поводитися з незнайомими та знайомими, близькими та сторонніми» [10, с. 138]. Він зазначав, що «…кращим варто вважати не того, хто «здійснює доброчинності стосовно себе», а того, «хто чинить так стосовно інших, а це – важка справа» [10, с. 85].

Порівняно з іншими філософами, Епікур (341–270 роки до н.е.) вважав, що міра блаженства людського життя залежить від помірності задоволень і бажань, а доброчесність і щастя є невіддільними одне від одного: щастя – мета, а доброчесність – засіб, що дозволяє досягти особистого щастя. «Мужність і розсудливість, стійкість перед мінливістю долі, збереження своєї моральної сутності, доброчесності дозволяють досягти щастя» [91, с. 55–56].

Отже, мислителі античності акцентували увагу на виявленні людиною своєї моральної позиції, вільному виборі дій, терпимості, добродійності, як вищому прояві моральності, «доробок античності представляє паростки гуманітарних тенденцій – націленість на людину як унікальне та найскладніше явище Космосу, вищу цінність і мету суспільства» [153, с. 32].

Середньовічний період характеризувався особливою увагою до проблеми толерантності на релігійному рівні. Так, поет і богослов П’єр Абеляр (1079–1142) розробивши принцип «розуміти, щоб вірити», послідовно розвивав і стверджував принцип толерантності в міжконфесійних відносинах. У праці «Діалог між філософом, іудеєм і християнином» автор створив усі необхідні теоретичні передумови для високої культури міжконфесійного діалогу [2].

Історично толерантність як духовне явище усвідомлюється й отримує своє визначення як реакція на наслідки світоглядного конфлікту, який стає передумовою релігійних війн між католиками і протестантами. Королем Франції Генріхом ІV було підписано Нантський едикт (13.ІV. 1598), який поклав кінець релігійним війнам і гарантував громадянські права, свободу совісті, свободу культу, допускав можливість взаємного існування католіків і протестантів. Цей документ заклав основи терпимості як принципу управління суспільством [257].

Таким чином, аналіз джерел свідчить про те, що толерантність у Середньовіччі проявлялась у віротерпимості, давала можливість мирного розвитку суспільства.

У кромвельський період англійської історії (XVII ст.) серед різних пуританських сект, що входили до армії Кромвеля, були дві – індепенденти та левелери, які  відстоювали інтереси свободи та терпіння. Вони стверджували, що жодні погляди не можуть бути настільки непогрішними, щоб їм у жертву можна було принести інші переконання, які існують у суспільстві. Один із захисників толерантності в часи Кромвеля, Джон Солтмарш висловлював таку думку:   «Твої погляди будуть настільки ж темними для мене, як і мої погляди для тебе, доки Господь не відкриє нам очі» [19,  с. 388].

Тема толерантності знайшла відображення у творчості мислителів Нового часу. Зокрема видатний чеський педагог-гуманіст Я. Коменський (1593–1670) у праці «Всезагальна рада про виправлення справ людських» розкриває одну з провідних ідей – досягнення між усіма людьми всеєдності, всезагальної злагоди і миру, толерантності [105]. Толерантне ставлення до людей педагог розглядає як можливий спосіб припинення нелюдяності: роздору, ненависті, ворожнечі, як «взаємне прощення один одному образ і заподіяння шкоди через терпимість і примирення» [109].

У праці «Світ чуттєвих речей у картинках» Я. Коменський зазначає, що дітей  необхідно ознайомити з такими складними поняттями, як людяність і терпіння [109]. Зауважимо, що автор пов’язує  ці поняття, розглядає їх в єдності.

У «Великій дидактиці» (глава 28 «Ідея материнської школи») великий дидакт зазначає, що виховуючи належну повагу до старших, «особливо важливо привчати дітей до терпіння, яке знадобиться впродовж всього життя, щоб вони могли опанувати себе, керуватись розумом, а не поривами; перш ніж пристрасті прорвуться і пустять коріння, краще придушити гнів, ніж дати йому           волю…» [108].

Наступні історичні епохи розширювали зміст толерантності та сприяли розповсюдженню цієї ідеї в культурах інших народів. Гуманісти епохи Відродження розглядали сутність людини як результат свідомого і відповідального вибору в діалозі із навколишнім, висловлювали ідеї релігійної свободи та терпимості, визнання толерантності як чинника збереження громадянського миру.

Італійський мислитель і філософ Джованні Піко делла Мірандола (1463–1494) у промові «Про гідність людини» зазначав, що «божественність» людини полягає «не просто у створенні за образом і подобою Божою. Вона є даністю. ЇЇ можна досягти в гармонійних стосунках з оточуючим світом, виявленні найкращих рис свого єства» [145, с. 506–514].

Значний внесок у розвиток ідеї толерантності зробили Т. Мор [237] і Т. Кампанелла [64]. Англійський філософ, державний діяч Т. Мор (1478–1535) пропонував ідеал існування суспільного життя – утопічну республіку, де стосунки між людьми засновані на моральності – взаєморозумінні, взаємопідтримці, взаємоповазі [237]. У праці італійського філософа-утописта Т. Кампанелли «Місто сонця» (1602) пропонується гармонійність інтересів окремої особи і суспільства в цілому, мир, злагода і доброчесність [64].

У праці «Досліди, або повчання моральні й політичні» англійський політик і філософ Ф. Бекон (1561–1626) радив не вдаватися до заздрощів, страхів, притаємного гніву, тонкого й плутаного самоаналізу, надмірних радощів і веселощів, нерозділеного смутку. За Ф. Беконом, треба втримуватись від надмірностей, поважати себе та іншого, не опускатись до приниження іншого. Дотримання цих настанов, зазначає Ф. Бекон, не тільки зможе суттєво покращити власне життя людини й оточуючих, а й неодмінно має позбавити навіть мук смерті [24].

У добу Просвітництва,  Реформації, коли розвиток ремесел і торгівлі вимагав розширення зв’язків між виробниками, встановлення обміну товарами, церква була змушена модернізувати догматику, культ, організацію і політику, стала терпимою до тих, хто мислить інакше, поступово утверджується погляд на людину, як на самодостатню цінність, визнається її право на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей. Ця епоха зробила значний внесок у розробку правового оформлення і законодавчого введення принципу свободи совісті та віротерпимості. Толерантність знайшла відображення у принципах віротерпимості, релігійної свободи і свободи совісті.

Англійський філософ і політичний діяч Дж. Локк у «Посланні про толерантність» (1689) започаткував основи теорії толерантності. Він вважав, що «взаємна толерантність необхідна там, де існують відмінності» і «тільки терпимість до цих відмінностей може принести суспільству мир і християнське милосердя» [133, с. 88–89]. Толерантний підхід означає визнання того, що будь-яка точка зору не є гіршою чи кращою за інші. Отже, Дж. Локк захищав релігійну толерантність, визнавав межу людського знання і вимагав індивідуальних прав і свобод. Ця позиція філософа є складовою частиною ліберально-демократичного ідеалу існування людей у демократичному суспільстві. Так, Дж. Локк зазначав, що «за всього розмаїття суспільного, політичного і релігійного життя більшої користі можна досягти, якщо спиратись не на силу і примус, а на толерантність і віротерпимість» [12, с. 17].

Французький філософ-просвітник Ж.-Ж. Руссо (1712–1778) однією з важливих умов виховання вважав вільний розвиток дитини, надання їй повної свободи. У праці «Еміль або про виховання» Ж.-Ж. Руссо визначає співвідношення виховного процесу із суспільною мораллю, акцентуючи увагу на вільному розвитку дитини: «Не давайте вашому учню жодних словесних повчань; він їх має отримати з досвіду, не карайте його, тому що він не знає, що таке бути винним; ніколи не примушуйте його просити пробачення, адже він не зміг би вас образити. Позбавлений у своїх вчинках всілякого морального мотиву, він не може зробити нічого такого, що було б морально злим та заслуговувало б покарання …»

 [175, с. 336].

На думку Ж.-Ж. Руссо, метою виховання є створення сприятливих умов для актуалізації внутрішніх, природних, сутнісних якостей дитини на засадах свободи й опори на її особистісний досвід. Відтак, найважливішими завданнями гуманного виховання просвітник вважав виховання добрих почуттів, добрих почуттів, добрих суджень, доброї волі.

Французький філософ Вольтер значно поглибив концептуальне розуміння толерантності, проголосивши її «універсальною цінністю». Так, у «Трактаті про віротерпимість» (1763) Вольтер не піддає критиці жодну конкретну релігію, визнає толерантність як основоположний компонент миру і злагоди між релігіями, народами й іншими соціальними групами. Саме йому належить вислів: «Я не згоден з тим, що ви говорите, але віддам своє життя, захищаючи ваше право висловити свою думку» [4].

Німецький філософ І. Кант (1724–1804) у науковому трактаті «Про споконвічне зле у людській природі» розкриває сутність толерантності, стверджує, що кожній людині необхідно пройти крізь «нове творення», «зміни в серці» [95]. Філософ наголошує, що в результаті цього у свідомості людини на зміну природному суперництву, себялюбству, жаданню панувати над іншими та придушувати інших приходить усвідомлення власного боргу підкоритись вимозі: «Учиняй так, щоб ти завжди ставився до людства у своїй особі, і в особі будь-кого іншого, як до мети і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу» [95, с. 51].

Співзвучними є погляди німецького філософа Гегеля (1770–1831), який визначав головною вимогою людства «визнавати інших рівними самому собі» [57, с. 71]. Толерантність виступала в його працях у термінах людської любові, «зворотнього зв’язку»: «вчиняючи стосовно інших справедливо, я тим самим дивлюся на них, як на тотожних мені» [57, с. 45].

Німецький філософ XVIII століття І. Гердер (1744–1803) закликав розглядати різні культури як альтернативні відповіді на вимогу пристосування

людської природи до навколишнього середовища [88, 23].

Культуролог Л. Іонін так оцінив внесок Гердера  в науку, зазначаючи: «Це був свого роду філософсько-світоглядний культурний шок для західної людини, що виросла всередині євроцентриського й християноцентристського світу. Люди раптово зрозуміли, що їхня історія й культура, їхній бог і релігія, їхній устрій життя й соціальний порядок представляють лише один із багатьох можливих світів, причому аж ніяк не безумовно найкращий» [89, с. 252]. Антропологічна революція завдала удару по євроцентризму, що розглядав європейську культуру як вищий щабель єдиних еволюційних сходів. Інші культури розглядались або як  ті, що прагнуть наздогнати європейську, тобто ті, що орієнтуються на європейські культурні зразки, або як тупікові, тобто ті, що відхиляються від поступальної лінії розвитку культур. На зміну цій еволюційній парадигмі приходить плюралістична, що виходить з ідей багатоманітності рівноцінних культур [89, 34].

Таким чином, філософи-гуманісти епохи Відроження і Реформації визнавали толерантність як чинник збереження громадського миру, відстоювали ідеї віротерпимості та релігійної свободи, багатоманітності рівноцінних культур, розуміли толерантність як  визнання іншої точки зору, терпимість до відмінностей інших людей, релігій, культур.

Проблема толерантності знайшла відображення в концепції неспротиву злу насиллям (Л. Толстой) [236]; концепції покірливості до світорозуміння (А. Швейцер) [256]; концепції терпимості як активної форми взаємодії (М. Реріх) [172] тощо.

Значний внесок для розвитку ідеї толерантності зробив російський письменник, філософ Л. Толстой (1828–1910), який відстоював принцип неспротиву злу насиллям [236]. За ним, необхідно визнавати право дитини, створювати атмосферу співпраці між педагогом і учнем, яка повністю виключає примус. «Сатану не можна вигнати сатаною, неправду не можна очистити неправдою, і зло не можа подолати злом. Тому неспротив злу злом є єдиним засобом подолати зло. Він убиває зле почуття і в тому, хто зробив зло, і в тому, хто поніс його» [236, с. 169].

Співзвучними є роздуми німецького філософа А. Швейцера (1875–1965),

який у розвідці «Благовіння перед життям» обґрунтував принципи толерантної поведінки: «Людина, що віднині стала тією людиною, яка мислить, відчуває потребу ставитися до будь-якої волі до життя з тим же благовінням, що і до своєї власної. Вона відчуває інше життя як частину свого. Благом вважає вона зберігати життя, допомагати йому, піднімати до вищого рівня життя, що здатне до розвитку, злом – знищувати життя, шкодити йому, пригнічувати життя, здатне до розвитку. Це і є головним абсолютним принципом етики благословіння перед життям» [256, с. 205].

У літературних і живописних роботах М. Реріх (1874–1947) розуміє толерантність як  терпимість [172]. На думку філософа, терпимість здобувається шляхом виховання в собі терпіння, стримування роздратування, подолання особистих страхів і егоцентризму, культивування любові, а випробування терпінням є одним із високих випробувань.

Таким чином, короткий історіографічний аналіз дозволяє зробити висновок, що ідея толерантності була актуальною в різні  епохи розвитку суспільства, розглядалась різними мислителями, філософами, державними діячами. Категорія «толерантність» поступово змінила значення «терпимості» як здатності виявляти терпіння з поблажливості, милості, навіть деякої зверхності у ставленні до інших на розуміння толерантності як доброзичливості, прихильності до шанобливого діалогу і співпраці.  Теоретичне обґрунтування як поваги, сприйняття, розуміння інших думок, поглядів, поведінки, культури, відмінної від нашої, водночас захист власних думок, поглядів, свобод ненасильницьким способом категорія «толерантність» отримала лише в середині XX ст.. Розвиток ідеї толерантності в історичному ракурсі подається в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Історичний розвиток ідеї толерантності 

Історичні епохи Країна, філософи Форма існування толерантності
Первісне суспільство Родоплемінні общини Вимушеність терпіти обмеження без спроб змінити несправедливість.
Стародавній світ ( IV – сер. I ст. до н. е.)

 

Язичницька доба Особисту свободу було обмежено соціальними і природними факторами, фантомом общинності.
Давня Греція (Демокрит, Сократ, Платон, Аристотель, Епікур) Плюралізм думок про природу богів, людини, космосу; існування різноманітних філософських шкіл;  толерантне ставлення до тих, хто мислить і вірує по-іншому.
Римська імперія Підкореним народам дозволялось уклонятися своїм богам, дотримуватися релігійних культів.
Середньовіччя  (V–XV ст. н.е.) Франція (П. Абеляр, Нантський едикт), Англія (Дж. Солтмарш ) Ствердження толерантності на релігійному рівні, в міжконфесійних відносинах, допускалася можливість взаємного існування католиків і протестантів.
Новий час

(XV–XVI cт.)

Я. Коменський

 

Толерантне ставлення до людей як можливий спосіб припинення нелюдяності: роздору, ненависті, ворожнечі.
Відродження

 

Італія (Дж. Піко делла Мірандола), Англія

(Т. Мор, Ф. Бекон), Італія (Т. Кампанелла)

Гармонійні стосунки з оточуючим світом, відносини між людьми засновані на взаєморозумінні, взаємопідтримці, взаємоповазі.
Просвітництво,  Реформація Англія (Дж. Локк), Франція (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер), Німеччина  (І. Кант, І. Гернер, Гегель) Принципи віротерпимості, релігійної свободи і свободи совісті; визнання толерантності як основоположного компоненту миру і злагоди між релігіями, народами, соціальними групами.
Сучасний час «Декларація принципів толерантності» (1995) Толерантність уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від культури війни до культури миру; повагу, сприйняття та розуміння багатого розмаїття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості» [71, с. 3].

Проблема толерантності розглядається у працях педагогів гуманістичного напряму, які відстоювали ідеї «вільного виховання», відмови від різних проявів примусу, поваги до дитини. Так, педагогіка Марії Монтесорі побудована на повазі до себе, ровесників, учителів, батьків, світу навколо, виховує впевненість у власних силах, любов до життя, повагу [148]. У Вальдорфській педагогіці одним із принципів навчання та виховання дітей є принцип терпимості. Цей принцип був запропонований австрійським ученим Р. Штайнером (1861–1925) і мав продовжений його послідовниками [90].

Значний внесок у вирішення проблеми формування толерантності зробив польський педагог Я. Корчак (1878–1942). Його «педагогіка серця» проголошувала глибоку повагу до внутрішнього світу дитини. Великий педагог закликав дорослих не лише вчити дітей, а й учитися у них. Необхідною умовою виховання дитини, на думку Я. Корчака, є створення атмосфери взаємної довіри. Педагог зазначав: «Наша справжня національність – це Людство. Я помітив, що лише нерозумні люди хочуть, щоб всі були однаковими. Хто розумний, той радіє, що є літо й зима, молодість і старість, що є метелики і птахи, і різного кольору квіти й очі, і що є дівчатка і хлопчики, а хто не любить думати, того розмаїття, яке змушує працювати думку, дратує» [118, с. 112].

У контексті педагогіки толерантності цінними для нашого дослідження є «Педагогічні інваріанти» французького педагога С. Френе (1896–1966)  [248]. Наведемо деякі з них:

Інваріант 18. Ніхто – ні дитина, ні дорослий не любить нагляду й покарання, які завжди сприймаються як зазіхання на їхню гідність, особливо, коли наявний факт публічності.

Інваріант 23. Покарання – завжди помилка. Воно принизливо для всіх і ніколи не досягає бажаної цілі. Це самий крайній засіб впливу.

Інваріант 24. Нове життя будується за принципами співпраці, тобто учням поряд з учителями надається право управління життям та діяльністю школи.

Інваріант 28. В основі виховання – гідність особистості. Взаємна повага вчителя й учня є одним із принципів оновлення школи  [248, 265–302].

Отож, ненасильницьке виховання, визнання гідності дитини, повага до себе та інших, на думку педагогів, є важливою умовою розвитку дитини, що свідчить про їх неоціненний внесок учених у розвиток проблеми формування  толерантної особистості.

Видатні українські педагоги Г. Ващенко, С. Русова поєднували проблему толерантності з проблемою народності, любові й поваги до рідного краю та свого народу. Зокрема, український педагог Г. Ващенко відстоював ідеали національного виховання з опорою на загальнолюдські та національні цінності, що є духовним надбанням українського народу. У праці «Виховний ідеал»  він підкреслював необхідність дотримання гуманістичного принципу у процесі виховання молодого покоління, шанобливого та справедливого ставлення до інших народів [48].

Ідеї виховання любові до України, українського народу знайшли відображення в педагогічних поглядах С. Русової. Виховання загальнолюдських якостей особистості, гуманності, поваги до себе та інших педагог пов’язувала з любов’ю до рідної країни, народу. Вона зазначала:  : «Любов до рідної країни − це перший найкращий крок до широкої загальнолюдської гуманності, поваги до людей; це вияв самоповаги та бажання собі свободи та незалежності» [176, с. 61].

Важливими положеннями педагогічних систем А. Макаренка та  В. Сухомлинського були педагогічний оптимізм, гуманізм, уміння бачити в кожній дитині добре і вміти його проектувати. Зокрема, А. Макаренко зазначав: «Якнайбільше вимогливості до людини, але разом із тим і якнайбільше поваги до неї» [137, с. 22].

На думку педагога-гуманіста В. Сухомлинського, ідея формування толерантної особистості полягає у здатності «бути терпимим до дрібних недоліків людей, якщо ці недоліки не являють собою громадську безпеку, а зачіпають лише … власні інтереси» [206, с. 126]. Він вважав, що вже в молодшому шкільному віці потрібно систематично звертати увагу на стан оточуючих: «Умій відчувати поряд із собою людину, читати її душу, бачити в її очах радощі, біду, нещастя, горе. Бережи, піклуйся про недоторканість, вразливість іншої людини» [206, с. 78].

Розвиток проблеми толерантності в сучасному світі пов’язаний із проблемами духовної свободи особистості в умовах розколу суспільства на класи, національні, етнічні, релігійні, політичні групи, які вступають у конфлікт; проявами нетерпимості, агресії, жорстокості, тероризму, ксенофобії, расизму, дискримінації. У 1995 році Генеральною конференцією ООН було прийнято Декларацію принципів толерантності, де зазначається, що «терпимість є не лише найважливішим принципом, але й необхідною умовою миру і соціально-економічного розвитку народів» [71, с. 2]. У Декларації акцентується увага на розумінні толерантності як чесноти, прояв якої співзвучний з повагою до людини, але при цьому не означає терпимого ставлення до соціальної несправедливості, відмови від своїх або поступки чужим переконанням. «Це означає, що кожен вільно притримується своїх переконань і визнає таке ж право за іншими» [71, с.3].

Виховання дітей та молоді в дусі миру, демократії, толерантності, відкритості, взаєморозуміння між народами, співробітництва і взаємозбагачення культур стає пріоритетними напрямами сучасної української освіти, яке відображено в Законах України «Про освіту» (1991), Національній доктрині розвитку освіти в Україні (2002), Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (2013).

Утілення ідей толерантності знаходимо в «Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» (2000). Згідно з цим документом важливим завданням суспільства визначено формування громадянина, тобто «особистості, в якій органічно поєднуються високі моральні чесноти, громадянська зрілість, патріотизм, професійна компетентність, самоактивність, творчі начала, потреба у самовдосконаленні, розвиненість почуття обов’язку й відповідальності перед суспільством, Батьківщиною» [115,  с. 35]. Серед завдань громадянського виховання виділено такі: «визнання й забезпечення в реальному житті прав людини як гуманістичної цінності та єдиної норми всіх людей без будь-яких дискримінацій, на чому будується відкрите, демократичне, громадянське суспільство; утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей як свобода, рівність, справедливість; здатність розв’язувати конфлікти у відповідності з демократичними принципами, здатність до самостійного життєвого вибору на основі гуманістичних цінностей; формування інтеркультурного менталітету, сприйнятливості до культурного плюралізму, загальнолюдських цінностей, толерантного ставлення до інших культур і традицій; вироблення негативного ставлення до будь-яких форм насильства; активне попередження тенденцій до виявлення деструктивного націоналізму, проявів шовінізму, фашизму, месіанських налаштованостей» [115, с. 37]. Потрібно зазначити, що в додатку до Концепції толерантність визначається як неодмінна умова демократичного, правового, стабільного, суспільно-політичного устрою, як «терпляче ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій» [115 , с. 45].

У «Концепції виховання гуманістичних цінностей в учнів загальноосвітньої школи» (2011) пріоритетним визначається гуманістичне виховання, а його метою – виховання гуманної особистості. Серед принципів виховання гуманної особистості зазначаються такі: гуманізм, індивідуалізм, колективізм, соціальне загартування, толерантність і комунікативна спрямованість, альтруїзм, адекватність виховуючого середовища [114].

«Основні орієнтири виховання учнів 1–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів» (2011) визначають мету сучасного освітнього процесу як формування громадянина, патріота; інтелектуально розвиненої, духовно і морально зрілої особистості, готової протистояти асоціальним впливам, управлятись із особистими проблемами, творити себе і оточуючий світ», зазначають, що навчально-виховний процес, ґрунтується на свободі вибору мети життєдіяльності та поєднує інтереси особистості, суспільства і держави [159].

 У «Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді» (2015) важливим завданням суспільства визначається «формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей: повага до національних символів (Герба, Прапора, Гімну України); участь у громадсько-політичному житті країни; повага до прав людини; верховенство права; толерантне ставлення до цінностей і переконань представників іншої культури, а також до регіональних та національно-мовних особливостей; рівність всіх перед законом;  готовність захищати суверенітет і територіальну цілісність України» [116, с. 4]. Серед виховних завдань патріотичного виховання – утвердження в свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України; виховання поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки; усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патриотичною відповідальністю; сприяння набуттю дітьми та молоддю патріотичного досвіду, здатності розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів; культивування кращих рис української ментальності – працелюбності, свободи, справедливості, доброти, чесності, бережного ставлення до природи; важливими також зазначаються «формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій; утвердження гуманістичної моральності як базової основи громадянського суспільства» [116, с. 4–5]. Потрібно відмітити, що в сучасних умовах важких і болісних викликів та загроз, убезпеченням своєї суверенності й територіальної цілісності, завданням патріотичного виховання постає «спонукання зростаючої особистості до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, фашизму» [116, с. 5].

Таким чином, короткий історіографічний аналіз дозволяє зробити висновок, що історія розвитку ідеї толерантності пройшла шлях від виникнення проблеми терпимості, яка відображена в працях античних філософів, релігійної віротерпимості в епоху Середньовіччя і Нового часу, відносин на основі поваги себе та іншого в працях філософів-гуманістів,  принципах віротерпимості, релігійної свободи і свободи совісті в часи Відродження та Реформації, концепцій неспротиву злу насиллям, гуманного, ненасильницького виховання до сучасного розуміння толерантності як поваги, сприйняття, розуміння думок, поглядів, поведінки інших, відмінних від нас, водночас захист власних думок, поглядів, свобод ненасильницьким способом; як необхідної умови миру та знайшла втіленння в сучасних концепціях виховання дітей і молоді України.

Поняття «толерантність» є багатоаспектним і досить широко використовується в суспільному житті такими науками як філософія, політологія, етика, соціологія, медицина, психологія, педагогіка. Дослідження кожної науки доповнюють зміст названої вище дефініції та дають можливість ґрунтовно і різнобічно  розкрити її сутність.

Філософська наука визначає «толерантність» як категорію, «яка необхідна у ставленні до особливостей різних народів, націй і релігій, є ознакою впевненості у собі й свідомості надійності своїх власних позицій, ознакою відкритості для всіх, ідейної течії, яка не боїться порівняння з іншими точками зору і не уникає духовної конкуренції» [244, с. 457]. У філософському енциклопедичному словнику толерантність тлумачиться як термін, яким позначають «доброзичливе або принаймі стримане ставлення до індивідуальних або групових відмінностей (релігійних, етнічних, культурних, цивілізаційних)» [243, с. 643].

Філософи-екзистенціоналісти А. Камю [93], Ж.-П. Сартр [182], К. Ясперс [267] вважали, що ціннісне ставлення до іншого не є результатом зовнішнього тиску чи несвідомих людських інстинктів, а є наслідком процесу вільної та свідомої самобудови особистості, конструювання себе та свого власного буття. Екзистенціональна філософія альтруїстичне, толерантне ставлення до іншої людини пов’язує з таким феноменом людського буття як свобода. Спираючись на висновки екзистенціональної філософії, толерантність – це «процес творення самого себе, який бере витоки з людської свободи, з підняттям над власними егоцентричними інтересами чи потребами» [200, с. 21].

Співзвучною поглядам філософів-екзистенціоналістів є позиція Е. Фромма, який пов’язує феномен толерантності з внутрішнім переживанням людиною власної свободи. У дійсності, зазначає філософ і психолог, свобода не існує в тому сенсі, в якому існує річ, свобода – це слово, абстрактне поняття. Існує лише одна реальність, акт  самозвільнення у процесі розв’язання [250, с. 98]. «Свобода дає людині незалежність, але в той же час виникає почуття ізольованості, безсилля чи тривоги. Ця ізольованість є нестерпною» [249, с. 21]. За Е. Фроммом, в людини виникає бажання відмовитись від власної свободи, побороти почуття самотності та безпорадності [250, 39]. На його думку, бажання відмовитись від власної свободи породжує згубну потребу в покірності сильній і дбайливій владі; потребу в ідолах і міфах, національних стереотипах і ненависті до «чужих», «не наших»  [250, 35].

Усе зазначене вище дозволяє нам дійти висновку: Е. Фромм наголошує, що відсутність цінності свободи призводить до нівелювання цінності людини. Отже, феномен толерантності, на думку вченого, пов’язаний із внутрішнім переживанням власної свободи, з прийняттям свободи, як особистісної цінності [245, 35].

Дослідник В. Лекторський зауважує, що толерантність необхідно розглядати як «критичний діалог, що дозволяє розширити горизонти свого власного досвіду» [128, с. 290]. Розглядаючи феномен «толерантність» у чотирьох аспектах, учений зазначає, що ідея толерантності є надзвичайно складною, оскільки вона виходить із певних передумов і викликає ряд наслідків; допускає різне розуміння означеного феномену.

В. Лекторський виділяє чотири спроби розуміння толерантності. Наведемо їх:

  1. Толерантність як байдужість. Терпимість у такому випадку обґрунтовується тим, що відмінності в поглядах, що не стосуються питань істини й основних моральних, правових, політичних норм, індиферентні до основних цінностей цивілізації і не перешкоджають нормальному співжиттю.
  2. Толерантність як неможливість взаєморозуміння. У даному випадку толерантність виступає як повага до іншого, якого я не можу зрозуміти і з яким я не можу взаємодіяти.
  3. Толерантність як потурання чи милість. У багатоманітності культурних, ціннісних та інтелектуальних систем існує привілейована система відліку. Я дотримуюсь певної системи поглядів, норм цінностей і вважаю її такою, що переважає інші системи. Я можу піддати критиці норми і традиції, які не узгоджуються з моїми, але я не можу силою нав’язувати свої переконання іншим людям. Я не повинен терпіти погляди, хибність яких розумію і можу довести. У цьому випадку толерантність виступає як потурання до слабкості інших, що поєднується з певною долею презирства до них.
  4. Терпимість як розширення власного досвіду та критичний діалог. Існує підсвідоме змагання культур і ціннісних систем. Кожна культура намагається врахувати досвід іншої, розширюючи тим самим горизонт свого власного досвіду. Кожна людина не тільки володіє самоідентичністю, а й може змінювати, розвивати її на основі постійної комунікації, постійного діалогу з іншими точками зору, позиціями, які дозволяють подивитися на себе з іншого  боку [128, с. 46–54].

На думку Р. Валітової, необхідно акцентувати увагу на окресленні межі толерантності [46]. В основі визначення принципів межі толерантності дослідниця  пропонує такі:

– толерантність – це чеснота, умовна, гіпотетична цінність (утілення її залежить від відповіді на питання: «Стосовно чого і кого потрібно бути толерантним?»;

– толерантність – це відмова від монополії на визнання істини в моралі (ми повинні бути толерантними у ставленні до іншої точки зору; толерантність передбачає розбіжність, вона закликає до існування різних течій, думок, здавалось би несумісних інтелектуальних і духовних світів);

– толерантність – не кінцева мета морального вдосконалення міжособистого спілкування, а стартова позиція на шляху досягнення гуманного співіснування, лише «проміжна чеснота» [46, с. 35–36].

Отже, можна стверджувати, що в основу першого принципу покладено питання про межі толерантності, в основу другого принципа – «відмова від монополії на знання істини та моралі», третій принцип являє собою «розгляд толерантності як стартової позиції на шляху до гуманного існування» [46, с. 35–36].

Питання про межі терпимості розглядає і М. Уолцер: «Чи мають люди терпіти нестерпне?». «Не все терпиме є об’єктивно нетерпимим, неприйнятним: расистські акції, рабська праця дітей, торгівля людськими органами тощо. Однак можна навести безліч прикладів, де межі толерантності є розмитими: експерименти з людськими ембріонами, бізнес матерів-донорів, досліди над тваринами» [240, с. 35]. Так, М. Уолцер виділив п’ять типів моделей толерантних суспільств: багатонаціональні імперії, міжнародні співтовариства, консоціативний (загальносуспільний) устрій, національні держави, імміграційні суспільства [240, с. 35].