Найважливішим критерієм усвідомлення і продуктивності професійного становлення особистості є її здатність знаходити особистісний сенс у професійній праці, самостійно проектувати, творити своє професійне життя, відповідально приймати рішення про вибір професії, спеціальності та місця роботи. Звичайно, ці життєво важливі проблеми виникають перед особистістю протягом усього її життя.
Особистість постійно змінюється, розвивається, тому на різних стадіях її розвитку одні й ті ж завдання професійного самовизначення вирішуються по-різному. Постійне уточнення свого місця у світі професій (або конкретної професії), осмислення своєї соціально-професійної ролі, ставлення до професійної праці, колективу і самої себе стають важливими компонентами життя людини. Іноді виникає відчуження від професії, людина починає перейматися, відчуває незадоволеність своїм професійним становищем. Непоодинокі випадки вимушеної зміни професії (спеціальності) та місця роботи.
Можна констатувати, що перед особистістю постійно виникають проблеми, що вимагають від неї визначення свого ставлення до професії, іноді аналізу та рефлексії власних професійних досягнень, ухвалення рішення про вибір професії або її зміну, уточнення та корекції кар’єри, вирішення інших професійних питань. Весь цей комплекс проблем пояснюють поняттям “професійне самовизначення”, яке потребує більш повного аналізу.
На нашу думку, поняття професійного самовизначення формується певним колом суміжних понять, якими є:
- професійна орієнтація;
- самовизначення.
А тому, перш за все, доцільно було б більш ґрунтовно розглянути поняття “професійна орієнтація”.
Є декілька підходів до визначення сутності професійної орієнтації. У радянський період вони визначалися ідеологічними установками, відповідно до яких профорієнтація розглядалася як система певних заходів, спрямованих на підготовку молодої людини до вибору певної, як правило наперед заданої, професії або групи професій.
Зокрема, як систему психолого-педагогічних, методичних і державних заходів визначав професійну орієнтацію К. Платонов [150, с. 81]. Він вважав, що ця система заходів повинна бути спрямована на допомогу людині, яка вступає в життя, у виборі професії із урахуванням потреб суспільства, а також своїх інтересів та здібностей. Як керівництво процесом побудови професійних життєвих планів учнів, вибором ними трудового шляху визначалась у цей період профорієнтація Є. Климовим [83].
На думку В. Вітіньша, профорієнтацію можна охарактеризувати як “…єдність мети, змісту, принципів, організаційних форм, методів, засобів, які допомагають індивідові у вивченні професії і власних особистих якостей, що забезпечують такий вибір професії, сфери діяльності навчального закладу, який відповідає здібностям учнів, їх здоров’ю та фізичним даним і водночас узгоджувався б з потребами народного господарства в кадрах” [12, с. 7–8].
За О. Петровським, професійна орієнтація є комплексом психолого-педагогічних і медичних заходів, спрямованих на оптимізацію процесу працевлаштування молоді відповідно до бажань, схильностей та сформованих здібностей із врахуванням потреби в спеціалістах народного господарства й суспільства в цілому [104].
У процесі вивчення проблеми професійного становлення особистості, М. Калугін зазначає, що “…професійна орієнтація є науково обґрунтованою системою соціально-економічних, психолого-педагогічних, медичних заходів, спрямованих на надання допомоги молоді в професійному самовизначенні з урахуванням потреб народного господарства в кадрах, інтересів, здібностей і фізіологічних можливостей особистості” [80, с. 33].
Досліджуючи проблему профорієнтації Н. Тутубаліна у своїх працях дає таке обґрунтування цьому терміну: “За сучасних умов раціональне використання трудових ресурсів є не стільки важливим, скільки необхідним чинником розвитку торгівлі, сфери послуг та інших видів економічної діяльності. Причини неефективної професійної діяльності численні, однак найбільша частина їх (80 % і більше) прямо пов’язана з фізіологічними, психічними та соціальними особливостями працівників. Тому важливо з підліткового віку досить точно визначитися зі своїми професійними інтересами, схильностями, станом здоров’я, працездатністю, необхідними знаннями, вміннями, навичками. Все це допомагає розв’язати профорієнтація, що є особливою формою турботи в професійному становленні підростаючого покоління, підтримки та розвитку природних обдарувань” [69, с. 86].
Профорієнтацію як спеціально організовану систему виховної й освітньої роботи, що ставить за мету формування професійної спрямованості учнів, їхньої здатності свідомо обирати професію із урахуванням суспільних потреб та надання їм допомоги у самовизначенні при їх виборі, визначав Л. Йовайша. Він підкреслював, що суть профо рієнтації полягає в ознайомленні учнів з усіма можливими професіями, пробудженні професійних інтересів та їхньому формуванні [78, с. 9–11].
У цьому розумінні професійної орієнтації важливим є те, що її завдання розширюються від допомоги в ухваленні рішення про вибір професії до пробудження й формування професійних інтересів, чого немає, наприклад, у трактуванні цього поняття такими ученими, як: В. Аванесов, В. Григор’єв, М. Захаров, В. Кожокар, А. Сазонов, В. Симоненко [69; 175]. Вони вважали, що профорієнтація – це орієнтація школярів на певні професії; це надання допомоги молодим людям у виборі професії; це система заходів, які допомагають людині, що вступає в життя, обґрунтовано вибрати професію, або система виховної роботи з метою розвитку професійної спрямованості, допомога учням у професійному визначенні; це цілеспрямована діяльність по підготовці молоді до обґрунтованого вибору професії відповідно до особистих схильностей, інтересів, здатностей та водночас – до суспільних потреб у кадрах різних професій і різного рівня кваліфікації.
Дещо ширше розглядає термін “професійна орієнтація” російський дослідник Е. Зеєр – як сукупність педагогічних і психологічних заходів та комплекс різноманітної інформації, спрямованих на ухвалення рішення про придбання оптантами тієї чи іншої професії (спеціальності), а також на вибір оптимального для досягнення цієї мети шляху подальшої професійної освіти. Під оптимальним шляхом професійної освіти автор розуміє збалансоване врахування особистих інтересів і здатностей школяра, його права на самореалізацію, з одного боку, і соціально-економічної доцільності, – з іншого [74–75].
На думку Л. Мардахаєва, профорієнтація є науково обґрунтованою системою соціально-економічних, психолого-педагогічних, медико-біологічних і виробничо-технічних заходів для надання молоді особистісно-орієнтованої допомоги у виявленні й розвитку здатностей та схильностей, професійних і пізнавальних інтересів у виборі професії, а також формуванню потреби й готовності до праці в умовах ринку. Вона реалізується через навчально-виховний процес, позаурочну й позашкільну роботу з учнями [181, с. 72].
На думку Л. Суботіної, професійна орієнтація є державною системою науковозумовленої підтримки й допомоги особистості у виборі нею найбільш адекватної професії [183, с. 86].
Деякі дослідники розглядають професійну орієнтацію не як суто педагогічний процес, що відбувається в навчальному закладі, а як комплексне соціальне явище, у якому бере участь суспільство в цілому.
Так, В. Мижеріков трактує поняття “професійна орієнтація” як узагальнене поняття одного з компонентів загальнолюдської культури, що проявляється у формі турботи суспільства про професійне становлення підростаючого покоління, підтримки й розвитку природних дарувань, а також проведення комплексу спеціальних заходів для сприяння людині в її професійному самовизначенні та виборі оптимального виду зайнятості з урахуванням її потреб, можливостей і соціально-економічної ситуації на ринку праці” [163, с. 362]. Аналогічне за змістом визначення професійної орієнтації подане і у Положенні про професійну орієнтацію та психологічну підтримку в Російській Федерації, затверджене в 1996 р. [69, с. 56].
Подібне тлумачення сутності профорієнтації дав М. Пряжников. На його думку, під профорієнтацією треба розуміти “широкий, такий, що виходить за межі педагогіки й психології, комплекс заходів по наданню допомоги у виборі професії” [161, с. 328].
Б. Федоришин визначив професійну орієнтацію як науково-практичну систему підготовки особистості до свідомого професійного самовизначення. Саме цим визначенням ми керувалися у цій роботі [190].
З початку 90–х років ХХ століття в Україні визначення сутності професійної орієнтації здійснювалося переважно в контексті проблеми професійного самовизначення особистості. З цього ряду “випадають” визначення, наведені в низці педагогічних словників та енциклопедій.
Від щойно наведених визначень відрізняється, зокрема, трактування сутності поняття “професійна орієнтація” в Українському педагогічному словнику (за ред. С. Гончаренка, 1997 р.). В ньому профорієнтацію визначено як “комплекс психолого-педагогічних і медичних заходів, спрямованих на оптимізацію працевлаштування молоді згідно з бажаннями, нахилами і сформованими здібностями та з урахуванням потреби в спеціалістах народного господарства й суспільства в цілому” [17, с. 274]. Це визначення збігається з визначенням, наведеним О. Петровським у словнику, опублікованому в 1985 р., і яке, як на наш погляд, уже застаріле й обмежує сферу діяльності профорієнтації лише працевлаштуванням молоді, не торкаючись інших аспектів її підготовки до вибору професії [104].
В Енциклопедії освіти (2008 р.) професійна орі єнтація визначена як “…комплексна науково обґрунтована система практичних методів і засобів впливу на особистість з метою забезпечення самостійного й усвідомленого вибору професії, її освоєння та здійснення професійної діяльності на основі врахування індивідуально-психологічних властивостей людини та потреб ринку праці в кадрах” [104, с. 66].
Тут принагідно зазначимо, що є такі підходи до визначення сутності професійної орієнтації – нормативний та науковий. Якщо підходити до вирішення цієї проблеми з позицій нормативної бази, то варто розглянути основні нормативні документи щодо професійної орієнтації. З набуттям Україною незалежності було ухвалено дві Концепції державної системи професійної орієнтації населення (1994 р. та 2006 р.) і “Положення про професійну орієнтацію молоді, яка навчається” (1995 р.) [69; 89; 154].
У Концепції 1994 року професійну орієнтацію визначено як науково обґрунтовану систему форм, методів та засобів впливу на особу з метою оптимізації її професійного самовизначення на основі врахування особистісних характеристик кожного індивідуума та потреб ринку праці. Вона спрямована на досягнення збалансованості між професійними інтересами і можливостями людини та потребами суспільства в конкретних видах професійної діяльності [89, с. 22–29].
У “Положенні про професійну орієнтацію молоді, яка навчається”, профорієнтація визначена як “…комплексна науково обґрунтована система форм, методів і засобів, спрямованих на забезпечення допомоги особистості в активному свідомому професійному самовизначенні та трудовому становленні. Основою професійного самовизначення особи є самопізнання й об’єктивна самооцінка індивідуальних особливостей, зіставлення своїх професійно важливих якостей і можливостей з вимогами, необхідними для набуття конкретних професій, та кон’юнктурою ринку праці” [69, с. 57; 154].
Згідно з Концепцією 2008 року, професійна орієнтація є науково обґрунтованою системою взаємопов’язаних економічних, соціальних, медичних, психологічних і педагогічних заходів, спрямованих на активізацію процесу професійного самовизначення та реалізацію здатності до праці особи, виявлення її здібностей, інтересів, можливостей та інших чинників, що впливають на вибір професії або на зміну виду трудової діяльності [69, с. 57].
У проекті Концепції системи професійної орієнтації учнів загальноосвітньої школи, оприлюдненій у 1991 році (авторський колектив – Ю. Укке [188], Б. Федоришин [190], С. Чистякова [193–194], М. Янцур [198] та ін.), професійна орієнтація трактувалася як система взаємодії особистості та суспільства, спрямованої на задоволення потреб особистості в професійному самовизначенні і потреб суспільства в забезпеченні його соціально-професійної структури. Результатом такої взаємодії, зазначалося у проекті Концепції, повинна стати сформованість готовності особистості до вибору професії.
Подібне визначення можна зустріти і в сучасних російських виданнях, зокрема в “Енциклопедії професійної освіти”, де професійна орієнтація трактується як система взаємодії особистості та суспільства, спрямована на задоволення потреб особистості в професійному самовизначенні та потреб суспільства в забезпеченні соціально-професійної структури [197, с. 387].
Отже, в результаті пілотажного аналізу наукових джерел можна стверджувати, що в більшості з них основною метою профорієнтаційної роботи є забезпечення професійного самовизначення особистості. Аналогічних поглядів, започаткованих Б. Федоришиним, дотримувалася й дотримується більшість вітчизняних дослідників (О. Мельник [133–134], Є. Павлютенков [144–145], М. Піддячий [148], В. Сидоренко [174], В. Синявський [176], М. Тименко [94], М. Янцур [198] та ін.).
Вихідною позицією в розробці нових підходів до визначення сутності професійної орієнтації стало бачення особистості не як об’єкта, а як суб’єкта саморозвитку. За такого підходу особистість у професійній орієнтації стає суб’єктом діяльності, мета якої полягає в підготовці до професійного самовизначення. Засоби професійної орієнтації при цьому відіграють роль умов, що стимулюють особистість до профорієнтаційної діяльності й через це – до самопізнання, самокреації й саморозвитку із спрямуванням на оптимальне вирішення власних життєвих завдань.
Для кращого розуміння поняття “професійна орієнтація” потребує з’ясування її структури. Структура професійної орієнтації в сучасній психолого-педагогічній літературі не має єдиного чіткого визначення, насамперед це стосується кількості її структурних елементів. У нормативних документах про профорієнтацію, передусім Концепціях державної системи професійної орієнтації населення, затверджених у 1994 та 2008 рр., наводиться така її структура: професійна інформація; професійна консультація; професійний відбір; професійна адаптація [69; 89].
Згідно з “Положенням про професійну орієнтацію та психологічну підтримку населення в Російській Федерації” (1996 р.) професійна орієнтація має дещо ширшу структуру: професійна інформація, професійна консультація, професійний відбір, професійний добір, професійна, виробнича та соціальна адаптація [197]. Аналогічну структуру профорієнтації наведено в Концепції розвитку професійної орієнтації молоді в Республіці Білорусь (2001 р.).
Зовсім інших поглядів дотримувалися автори проекту Концепції системи професійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл, розробленої у 1991 році, де основними компонентами змісту професійної орієнтації в школі є формування образу “Я”, аналіз професій та професійні проби [146].
Розглянемо окремі підходи до структури профорієнтації, наведені в психолого-педагогічній літературі. За К. Платоновим, професійна орієнтація має чотири основні підсистеми (професійна освіта, професійна пропаганда, професійна консультація і професійна адаптація) [150], а за О. Сазоновим та В. Симоненком [175, с. 34], є вісім самостійних елементів профорієнтації (професійна пропаганда, професійна агітація, професійна інформація, професіографія, професійна діагностика, професійна консультація, професійний відбір, професійна адаптація, професійне виховання). При цьому автори об’єднують три її елементи, а саме професійну пропаганду, професійну агітацію та професійну інформацію в мегаелемент “професійна просвіта”.
Дослідники І. Аванесян, Т. Бугорина та Т. Мальковська [111] виокремили такі компоненти профорієнтації: інформація про професії, необхідні народному господарству та шляхи їх набуття, про потреби району, в якому мешкають учні, в тих або інших кадрах, про можливості працевлаштування тощо; пропаганду професій, особливо потрібних у народному господарстві; формування суспільно цінних мотивів вибору, ціннісних орієнтацій, певної професійної спрямованості; психолого-педагогічні й медичні консультації з питань професійної придатності.
Професійне виховання, професійну інформацію та професійну консультацію як структурні елементи профорієнтації визначав М. Дяченко [69].
На думку Л. Йовайші, професійна орієнтація включає такі компоненти: формування професійного досвіду й професійної спрямованості учнів у навчально-виховному процесі; ознайомлення учнів із професіями, професійними навчальними закладами (професійна інформація) і формування в них мотивів вибору професії [78, с. 12].
Е. Зеєр виділив такі компоненти профорієнтації: професійна освіта (диференціюється на професійну інформацію та професійну пропаганду), професійне консультування, професійний підбір, професійний відбір, психологічний супровід вибору професії [75, с. 23].
Такі складові профорієнтації, як професійна діагностика, професійна інформація, професійна консультація, професійний добір та професійний відбір виокремили Ю. Барабаш і Р. Позінкевич. Професійну діагностику вони визначили як “вивчення особистості учня для необхідної наступної профорієнтаційної роботи з ним”, тобто розглядають її лише як пропедевтику профорієнтаційної роботи, а не складову професійної консультації [156, с. 10–11].
На думку Б. Федоришина, профорієнтація має три основні складові: профінформацію, профконсультацію і професійний добір. Професійну інформацію дослідник визначив як психолого-педагогічну систему формування в особистості активної профорієнтаційної позиції, що відповідає суб’єктивним і об’єктивним умовам здійснення особистістю вільного й усвідомленого професійного самовизначення. Професійна консультація трактувалася ним як система психологічного вивчення особистості учня з метою надання йому обґрунтованих порад щодо оптимальних для нього напрямів і засобів професійного самовизначення [190].
Професійний добір Б. Федоришин визначив як систему роботи з надання порад та допомоги людині у прийнятті нею рішення про такий вибір конкретного виду професійної діяльності, який би максимально відповідав суб’єктивним і об’єктивним умовам професійного самовизначення, перспективам подальшого розвитку цієї особистості та її успішній реалізації в професійній діяльності.
Ми поділяємо думку Л. Йовайші тому що вважаємо, що основними структурними компонентами професійної орієнтації учнівської молоді мають бути: формування професійного досвіду й професійної спрямованості учнів у навчально-виховному процесі; ознайомлення учнів із професіями та формування в них мотивів вибору професії [78, с. 12].
У психолого-педагогічній літературі професійне самовизначення особистості прийнято розглядати як одну зі сторін її життєвого самовизначення. Потребує з’ясування й уточнення змісту поняття “самовизначення”.
Аналіз філософської, соціологічної, психологічної та педагогічної літератури, присвяченої проблемам самовизначення молоді, дає змогу зробити висновок про те, що поняття “самовизначення” багато авторів пов’язують із процесами “пошуку себе”, “відкриття Я”, “усвідомлення Я” тощо. На думку дослідників цієї проблеми (Р. Бернс, І. Бех, М. Гінзбург, Е. Діксон, І. Кон, П. Шавир та ін.), саме формування образу “Я” (або “Я-концепції”) є психологічною основою для подальших процесів самовизначення [6; 7; 171; 196].
Так, Р. Бернс зазначає, що “Я-концепція” формується в людини в процесі соціальної взаємодії як обов’язковий і унікальний результат психічного розвитку, як відносно стійке й водночас підвладне внутрішнім змінам і коливанням психічне утворення [171, с. 66].
Аналогом поняття “самовизначення” в зарубіжній психології виступає категорія “психосоціальна ідентичність”, розроблена і введена американським ученим Є. Еріксоном. Проте він вивчає не особистісні, самотвірні вибори, а загальнолюдські вибори, детерміновані загальними соціальними умовами. Розвиток особистості, в тому числі і розвиток процесу самовизначення, здійснюється шляхом послідовних новоутворень, які виникають у психіці людини протягом життєвого циклу, коли вона переживає низку психосоціальних криз [69, с. 25].
У рамках моделі Є. Еріксона самовизначення – це рольовий “процес вписування” себе в навколишній світ при постійній зміні біологічної або соціальної ніш існування індивіда. У цій моделі недооцінюється роль суб’єкта в розвитку, що робить цю модель не відповідною меті самоактуалізації особистості в суспільстві на сучасному етапі [там само].
Психологічні формули розвитку “зовнішнє через внутрішнє” С. Рубінштейна [170] та “внутрішнє через зовнішнє” О. Леонтьєва [110] в рамках суб’єктно-генетичної парадигми переростають у науковий принцип саморозвитку особистості: “Внутрішнє (суб’єкт) діє через зовнішнє й тим самим змінює себе та зовнішнє”. Потреба в самовизначенні, самореалізації задовольняється самою людиною шляхом цілеспрямованої взаємодії з природним, соціальним та психологічним оточенням, які є зовнішніми чинниками, але не детермінантами особистісного розвитку. Людина несе власну відповідальність за себе та своє життя.
Виходячи з цієї теоретико-методологічної моделі, О. Леонтьєв та С. Рубінштейн розглядають поняття “самовизначення” як мотиваційний вчинок – індивідуально та соціально відповідальний творчий акт свідомої реалізації людиною своєї сутності [110; 170].
Науковець Г. Щедровицький зазначає: “Неправильно розуміти самовизначення як “визначення стосовно себе”. Поняття “самовизначення” передбачає наявність не лише самого процесу і залучення до нього суб’єкта (емпіричного чи трансцендального), а й деякого простору або певних меж, щодо яких або в яких відбувається самовизначення”. Він переконаний, що недоцільно орієнтуватися й на однозначні межі та простори, оскільки за цих умов нівелюється сам зміст слова “самовизначення”, який убачається дослідником у здатності людини вибудовувати саму себе, свою індивідуальну історію, в умінні переосмислювати власну сутність [69, с. 90].
У праці Н. Нікітіної самовизначення постає як динамічне явище, процес, діяльнісний акт або система актів, механізм становлення особистості, що співвідноситься з такими поняттями, як: “вибір”, “ухвалення рішення”, “вчинок”. При цьому наголошується, що самовизначення є статичним, стабільним станом суб’єкта (результат вибору), який пов’язаний із визначенням меж свого “Я”, свого місця у світі та в житті, оволодінням певною стійкою системою цінностей, змістів, позиції, настановлень, котрі характеризують ставлення людини до навколишнього світу та самої себе [69, с. 91].
Відносність самовизначення як стабільного стану суб’єкта пов’язана з тим, що протягом не лише життєдіяльності, а й протягом порівняно невеликого її періоду у свідомості особистості відбувається розширення меж свого “Я”, зміна системи ставлень, взаємодії зі світом, позиції, ціннісних орієнтацій, настановлень. Динамічні та статичні стани особистості, закріплені в цьому понятті, є відображенням і проявом більш загальних законів природи і людського буття, діалектики руху і спокою, рівноваги і неврівноваженості у складній системі людської особистості. При цьому, якщо друга складова уособлює певну стійкість особистості, то перша – її здатність до зміни, розвитку.
Іншою особливістю самовизначення Н. Нікітіна називає його одночасний діяльнісний й ціннісно-змістовий характер. Вибір, який здійснює особистість у процесі ухвалення рішень, містить не лише дію, а й ставлення особистості до тих аспектів буття, стосовно яких відбувається її самовизначення. Крім того, аналіз самовизначення як динамічного явища передбачає його розгляд, з одного боку, як доволі тривалого, безперервного процесу, а з іншого – як дискретного, одномоментного акту, що характеризує конкретні дії людини в момент ухвалення рішень у певній проблемній ситуації [69].
Неоднозначність поняття “самовизначення”, на думку Н. Нікітіної, зумовлене множинністю векторів його спрямованості: на саму себе, на самопізнання та визначення своєї сутності; та поза собою – на визначення свого місця у світі та ставлення до нього, залучення до різних сфер життєдіяльності. Самовизначення, спрямоване на себе, зазвичай розглядається як особистісне самовизначення; всі інші його прояви співвідносяться з тими сферами життєдіяльності, в межах яких людина самовизначається.
Отже, в запропонованій Н. Нікітіною концепції самовизначення постає як безперервний процес вибору й набуття людиною власного буття, в якому виявляються і розвиваються її суб’єктність та суб’єктивна активність. Позитивна спрямованість цього процесу зумовлена переходом особистості на більш високі рівні самовизначення, пов’язані із розвитком її ціннісної свідомості та самосвідомості. Складовими одиницями свідомості особистості та основними механізмами самовизначення тут є ціннісно-змістові утворення (особистісні змісти, позиції, настановлення), а також діяльнісні (цілі та плани) і рефлексивні здатності.
У результаті проведеної і здійсненої професійної орієнтації та самовизначення особистості, відбувається професійне самовизначення.
Різноманітні підходи до розуміння суті професійного самовизначення зумовили розбіжності у визначенні цього феномену. В психологічному словнику (1982 р.) це поняття трактується як “процес прийняття рішення особистістю щодо вибору майбутньої трудової діяльності…” [162, с. 138].
За такого підходу зміст професійного самовизначення “…полягає в усвідомлені особистістю себе як суб’єкта конкретної професійної діяльності та передбачає самооцінку людиною індивідуально-психологічних якостей та зіставлення своїх можливостей із психологічними вимогами професій до спеціаліста; усвідомлення своєї ролі в цій системі соціальних відносин і своєї відповідальності за успішне виконання діяльності та реалізацію своїх здібностей; саморегуляцію поведінки, спрямованої на досягнення поставленої мети” [162, c. 138–139].
В Українському педагогічному словнику (1997 р.) поняття “професійне самовизначення” подано аналогічно. Проте його зміст істотно скорочений і полягає лише “…в усвідомлені особистістю себе як суб’єкта конкретної професійної діяльності і передбачає самооцінку людиною індивідуально-психологічних якостей та зіставлення своїх можливостей із психологічними вимогами професій до спеціаліста. Це вона, усвідомлюючи суспільну необхідність у суспільстві, включається в певний вид професійної діяльності, в якій, створюючи матеріальні чи духовні цінності, творитиме далі й саму себе” [17, с. 275].
У “Російській педагогічній енциклопедії” (1999 р.) професійне самовизначення молоді визначається як “процес формування особистістю свого ставлення до професійно-трудової сфери й спосіб його самореалізації через узгодження внутрішньоособистісних і соціально-професійних потреб” [197, с. 212] .
Професійне самовизначення як процес формування ставлення особистості до самої себе (процес формування самосвідомості особистості) як до суб’єкта майбутньої професійної діяльності, що дають змогу підготувати людину до професійної кар’єри, презентації своєї кандидатури на ринку праці, до зміни професії в умовах ринкової економіки, розглядала І. Богданова [69, с. 33].
Як процес формування особистістю власного ставлення до професійно-трудового середовища й спосіб її самореалізації, складова частина цілісного життєвого самовизначення професійне самовизначення тлумачили В. Поляков і С. Чистякова [155; 193]. Автори зазначали, що процес узгодження внутрішньоособистісних і соціально-професійних потреб не закінчується професійним навчанням за обраною спеціальністю, а відбувається впродовж усієї професійної діяльності.
На думку С. Зуєвої, професійне самовизначення – це готовність до входження в професійне середовище. Вона припускає при цьому формування професійних якостей особистості й ціннісних орієнтацій, які характеризують обрану професію й без яких успішне професійне становлення не є можливим [76, с. 38].
Досліджуючи цю проблему, російський науковець Н. Пряжніков говорить, що сутність професійного самовизначення полягає в самостійному та свідомому знаходженні смислів виконуваної роботи і всієї життєдіяльності в конкретній культурно-історичній (соціально-економічній) ситуації. Активізація процесу формування психологічної готовності особистості до професійного самовизначення реалізується в процесі проведення розвивальної професійної консультації. Основним елементом такої профконсультації є перенесення акценту з акту вибору професії або рекомендації щодо вирішення проблеми, пов’язаної з професійною діяльністю, на психологічну підготовку особистості в напрямі визначення своєї позиції та самостійному прийнятті рішення [161].
Є. Климов стверджує, що професійне самовизначення треба розуміти як частковий випадок включення людини в групу, яке супроводжується прийняттям і засвоєнням особистістю мети, цінностей, норм і стилю життя, способів поведінки і дій тощо [83].
За теоретичною концепцією Є. Климова, не професійна діяльність формує особистісні риси працівника, а, навпаки, людина відповідно до своїх особистісних якостей належить до певного типу професій і згідно з ним обирає напрям своєї трудової діяльності. На думку вченого, відповідно до розробленої ним класифікації типів професій (“людина – людина”, “людина – природа”, “людина – техніка”, “людина – знакова система”, “людина – художній образ”) вимоги, що ставляться професією до людини, залежать від предмета праці [там само].
Дослідники А. Кухарчук й А. Ценципер вважали, що “самостійний вибір професії, здійснюваний у результаті аналізу своїх внутрішніх ресурсів, у тому числі й здатностей, і співвіднесення їх з вимогами професії, треба назвати професійним самовизначенням. У процесі професійного самовизначення людина перестає відчувати себе тільки об’єктом виховних впливів, тому що починає діяти як суб’єкт” [107, с. 7].
У дослідженні В. Сафіна зазначено, що професійне самовизначення “відображає процес пошуку й набуття професії. Фіналом його служить початок трудової діяльності” [171, с. 19].
Професійне самовизначення в педагогіці розуміють як процес самопізнання та об’єктивної оцінки особистістю власних індивідуальних особливостей, зіставлення своїх професійно-важливих якостей і можливостей з вимогами, необхідними для оволодіння конкретною професією. Це процес прийняття особистістю рішення у виборі майбутньої трудової діяльності (вибір професії, професійного навчального закладу, місця працевлаштування). На думку І. Дубровіної та В. Моляко, професійне самовизначення школярів – це не тільки вибір майбутньої професії, а і його реалізація [137].
Тут необхідно зазначити, що більшість визначень професійного самовизначення, сформульованих у другій половині ХХ – початку ХХІ століття, наголошують на активній ролі особистості в цьому процесі. Зокрема, на особистості як активному суб’єкті вибору професії акцентував увагу Г. Костюк (1969 р.). Він зазначав, що “…у виборі професії бере участь сама особистість з усіма її розумовими, моральними та іншими якостями. Це вона, усвідомлюючи суспільну необхідність і свої можливості, визначає свій майбутній життєвий шлях, своє місце в суспільстві, включається в певний вид професійної діяльності, в якій, створюючи матеріальні чи духовні цінності, творитиме далі і саму себе” [69, с. 33–34]. Дослідник підкреслював, що обираючи професію, особистість реалізує свої індивідуальні особливості, мотиви тощо, а професійне самовизначення при цьому стає фактором її подальшого розвитку.
Як активну діяльність особистості, спрямовану на самореалізацію та самоактуалізацію, визначала цей процес О. Вітковська. Вона зазначала, що професійне самовизначення здійснюється через самопізнання особистості з метою усвідомлення своєї “реалізаційної спрямованості”, через здійснення виборів та прийняття рішень, а також через пошук оптимальних і прийнятих способів реалізації цих рішень, коригування професійних планів у напрямі їх більшої реалістичності [13, с. 63].
У контексті проблеми, що розглядається, логічно звернутись і до досвіду американських науковців, які мають потужні надбання в цій сфері. Змістовне наповнення поняття “професійне самовизначення” в психології та педагогіці США розглядається в структурі концепту “професійний (кар’єрний) розвиток” (“career development”) [69, с. 31].
Термін “професійний розвиток” уперше започатковано в роботах Н. Гінсберга [281] та Дж. Херма [282]. Дослідники зазначали, що уявлення про майбутню професію виникають у дитини задовго до прийняття нею відповідного рішення. Потім вони підтримуються її інтересами, нахилами, здібностями тощо. З часом дедалі більшого значення набувають соціальні орієнтації на професію. На момент входження у світ праці молода людина повинна реально оцінювати всі зазначені фактори і порівнювати їх зі своїми реальними можливостями.
Отже, вибір професії розглядався не як поодинокий акт, а тривалий процес, що може відбуватися впродовж десяти чи більше років і завершуватися компромісним вибором, оскільки, як правило, людина не може зробити професійний вибір, який повністю її задовольняє.
Такий компроміс Н. Гінсберс охарактеризував як оптимізацію вибору, оскільки, на його думку, будь-який професійний вибір передбачає „зіставлення можливих прибутків із ймовірними витратами”.
Професійний розвиток як безперервні поведінкові процеси та впливи на них, які взаємопов’язуються з трудовими цінностями, вибором професії, стилем прийняття рішень, рольовою інтеграцією, само- та професійною ідентичністю, розумінням освітніх можливостей, пристосуванням до роботи та інших соціальних явищ визначав Едвін Герр [282].
На думку Дж. Крайтса, професійний розвиток – це шлях здійснення професійного вибору [300].
Такі американські науковці як: М. Артур, Дж. Голланд, Д. Дайгер, П. Пауер та Д. Халл визначали поняття “професійний розвиток” як наявність чіткого й стабільного уявлення про власні інтереси [240; 283–289].
М. Савікас розглядав дане поняття як ідентичність, яка співвідноситься з уявленням індивіда про самого себе по відношенню до суспільства [321].
Дослідник Е. Еріксон трактував поняття “кар’єрний розвиток” як ідеї, до яких дитина виявляє інтерес [300].
Д. Соненфелд та Дж. Костер зазначали, що професійний розвиток – це вибір професії у контексті особистісного самовизначення [там само].
Як стверджує американський науковець А. Ґлетсорн, “професійний розвиток” – це розвиток особистості школяра у професійному контексті за допомогою накопичення певного досвіду [там само].
За визначенням Американської асоціації з консультування, професійний розвиток особистості – це загальна сукупність психологічних, соціальних, освітніх, фізичних, економічних та інших факторів, які разом впливають на характер та значущість праці для кожної особистості протягом її життя [334, с. 9].
Згідно з визначенням, прийнятим Американською асоціацією шкільних профконсультантів, професійний (кар’єрний) розвиток у шкільному середовищі передбачає здобуття необхідних навичок та ставлень для успішного переходу від школи до робочого місця чи навчального закладу, для набуття подальшої освіти [334, с. 10].
Узагальнюючи весь науковий матеріал можна констатувати, що вітчизняні науковці професійну орієнтацію визначають як науково-практичну систему підготовки особистості до свідомого професійного самовизначення. А професійне самовизначення особистості розглядають як вибір і реалізацію способу взаємодії з навколишнім світом і знаходження сенсу в певній сфері професійної діяльності. Особистість входить до процесу професійної орієнтації, стає суб’єктом профорієнтаційної діяльності – використовує засоби професійної орієнтації для підготовки до власного й самостійного професійного самовизначення.
Американські ж науковці у свої твердженнях щодо суті професійного самовизначення (розвитку) зорієнтовані на традиційну парадигму прагматизму, тому вважають, що це здобуття особистістю необхідних навичок та ставлень для успішного переходу від школи до робочого місця чи навчального закладу, для набуття подальшої освіти.
Крім того, проведений нами теоретичний аналіз засвідчив про суттєві відмінності в питаннях дослідження проблеми професійного самовизначення учнів. Такі відмінності представлено в таблиці 1.2.
Таблиця 1.2
Професійне самовизначення в парадигмі освіти України та США
| Україна | США | |
| Зміст | Професійне самовизначення – процес формування самосвідомості особистості та ставлення до професійно-трудової діяльності.
|
Професійне самовизначення – довготривалий процес урівноваження та узгодження інтересів, бажань, знань, умінь особистості з вимогами професії. |
| Розглядається як складова особис-тісного життєвого самовизначення старшокласника. | Це процес, який немає вікових меж і триває все життя.
|
|
| Структура | Розподіл на структурні компоненти:
|
Відсутній єдиний розподіл на структурні компоненти.
Деякі вчені виділяють такі компоненти:
|
Продовження табл. 1.2
|
||
| Задачі |
прийнятті рішення.
|
Відсутні задачі |
У результаті теоретичного аналізу як вітчизняних, так і американських наукових джерел у нашому дослідженні ми притримуємось трактування професійного самовизначення як складного структурного новоутворення взаємопов’язаних і поєднаних переконаннями морально-вольових якостей особистості, способів поведінки, знань про професії, практичні вміння і навички, сформовані відповідно до вимог суспільства й можливостей навчально-виховного процесу в школі.
Таким чином, можна констатувати, що як у вітчизняних, так і в зарубіжних наукових джерелах простежується підвищений інтерес до з’ясування сутності професійного самовизначення. Водночас серед науковців не існує однозначного тлумачення цього поняття, у визначенні засобів його реалізації увага надається суто теоретичним розробкам, які не містять результатів експериментальної роботи.