Міністерство освіти і науки України
Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка
На правах рукопису
Скріннік Євгенія Олександрівна
УДК 378.22.015.31-051:17.022.1.023.32(043.5)
ПІДГОТОВКА МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ДО ФОРМУВАННЯ СІМЕЙНИХ ДУХОВНО-МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ
УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
13.00.07 – теорія і методика виховання
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата педагогічних наук
Науковий керівник –
Кравченко Любов Миколаївна,
доктор педагогічних наук, професор
Полтава – 2016
ЗМІСТ
| ВСТУП | ……………………………………………………………………….. | 3 |
| РОЗДІЛ |
|
11 |
| 1.1. | Актуальність проблеми та її методологічні основи …………….. | 11 |
| 1.2.
1.3
1.4. |
Зміст і характеристика основних понять дослідження ………….
Проблема сімейного виховання учнів у педагогічній науці і практиці……………………………………………………………… Аналіз стану готовності майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів…………………… |
28
49
67 |
| Висновки до першого розділу ………………………………………………… | 81 | |
| РОЗДІЛ |
|
85 |
| 2.1. | Забезпечення особистісно зорієнтованого підходу в підготовці майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів ………………………………………… |
85 |
| 2.2. | Удосконалення теоретичної обізнаності майбутніх учителів щодо сімейних духовно-моральних цінностей ……………………. |
108 |
| 2.3. | Розробка змісту й технології підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ у вищому педагогічному навчальному закладі …………….. |
133 |
| Висновки до другого розділу…………………………………………………….. | 145 | |
| РОЗДІЛ |
|
149 |
| 3.1. | Зміст і процедура формувального етапу експеримент………….. | 149 |
| 3.2. | Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи ………. | 167 |
| Висновки до третього розділу………………………………………………… | 179 | |
| ВИСНОВКИ…………………………………………………………………… | 182 | |
| СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………… | 186 | |
| ДОДАТКИ……………………………………………………………………….. | 212 | |
ВСТУП
Актуальність теми. Одним із пріоритетних завдань національної вищої і середньої школи на сучасному етапі її розвитку є звернення до духовних підвалин існування українського народу, до смислотворчих засад його буття, шляхів орієнтації особистості у системі цінностей суспільства, що задають спрямованість і вмотивованість життєвих прагнень та перспектив самоздійснення молодої людини. Це завдання відображене в нормативних документах, які визначають державну політику в галузі освіти: законах України «Про вищу освіту», «Про освіту», Концепції громадянського виховання в умовах розвитку української державності, Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді, Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, державних стандартах базової, повної середньої та вищої освіти.
Необхідність утвердження нових підходів до формування системи цінностей молодого покоління, яке тільки здійснює життєвий і професійний вибір, зумовлює підвищення уваги до вивчення надбань педагогічної науки і практики щодо сімейного виховання як провідного засобу проектування ним майбутнього. Це, в свою чергу, актуалізує необхідність удосконалення підготовки вчителів до формування сімейних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ). Під сімейними духовно-моральними цінностями розглядаються світоглядні уявлення й установки, засновані на громадянській зрілості і правовій самосвідомості, відповідальному ставленні до себе й до іншої людини, на основі чого особистістю визначається сукупність дій, принципів і норм моральної поведінки в сім’ї. Особливо важливим у реалізації цього завдання є шкільний вік, тому метою діяльності вчителя має бути спрямування учнів на духовну просвіту, сімейні цінності, уміння ідентифікувати себе як майбутнього творця власної сім’ї. У зв’язку з цим виникає потреба модернізації підготовки майбутнього вчителя до реалізації соціальної мети – виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів, готових до створення сім’ї, виконання ролей відповідальних батьків, забезпечення якісних шлюбно-сімейних відносин.
Успішне вирішення окресленого завдання можливе за умови використання нагромадженого вітчизняною і зарубіжною педагогікою досвіду, адже проблемою цінностей особистості займалися філософи і педагоги різних країн та епох (В. Вахтеров [35], К. Вентцель [37], Л. Виготський [49; 50], У. Гуд [63], П. Каптерєв [106], Я. Коменський [118; 119], П. Лесгафт [141], А. Макаренко [144], Ж.-Ж. Руссо [204], В. Сухомлинський [236-239], К. Ушинський [248-250] та ін.). Дослідженню аксіологічного потенціалу української етнопедагогіки, аналізові її підходів до виховання особистості присвячені праці Г. Ващенка [36], М. Євтуха [85], Р. Коровіної [130], Л. Кравченко та П. Щербаня [131; 132], М. Стельмаховича [234; 235], О. Сухомлинської [240-242], В. Яніва [264] та ін. У творчості цих учених значна увага приділяється християнській етиці та духовним цінностям українського народу, розглядаються аспекти сімейного виховання підростаючих поколінь на засадах духовності й моралі.
Педагогічні аспекти виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів різного віку розкриваються в роботах Ю. Азарова [5], С. Акутіної [6-8], Ш. Амонашвілі [11-13], Є. Бондаревської [30], О. Вишневського [41], В. Кан-Калика [104], Р. Капралової [105], В. Караковського [107-109], А. Макаренка [144], О. Максимовича [145], А. Мудрика [154], В. Ніколіної [160-162] Ю. Руденка [202], В. Сухомлинського [236-239], О. Сухомлинської [240-242], І. Якиманської [262] та інших вітчизняних і зарубіжних учених.
У сучасних науково-педагогічних дослідженнях шляхи й чинники формування сімейних цінностей розглядаються через: формулювання мети виховання (О. Вишневський [41], В. Долженко [78], М. Євтух [85], О. Коберник [114], О. Сухомлинська [241] та ін.); виявлення духовних потреб та вікових особливостей морально-духовного розвитку і формування духовного досвіду особистості у процесі виховання (Л. Войно-Ясенецький [17], Л. Москальова [153], О. Олексюк [168], О. Хорошайло [264] та ін.); вплив сім’ї на духовний розвиток дитини, розробку християнської етичної парадигми виховання та використання християнської етики як засобу сімейного виховання й освіти (Т. Галич [53], Т. Кравченко [134], О. Потаповська [195], В. Фазан [251] та ін.). Водночас, не зважаючи на наявність різнобічного наукового доробку щодо визначення сутності сімейних духовно-моральних цінностей учнів та особливостей їхнього формування, подальшого вивчення потребує проблема підготовки майбутнього вчителя до реалізації цього завдання у виховному процесі сучасних загальноосвітніх навчальних закладів.
Вагомість означеної проблеми зумовлена також низкою суперечностей між:
– суспільною значущістю підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів та недостатньою розробленістю теоретичного підґрунтя оновлення цього процесу;
– зростаючою потребою у фахівцях, здатних налагодити ефективну взаємодію сім’ї, школи і громадськості у вихованні духовно-моральних цінностей дітей, та необхідністю модернізації методичних підходів до організації виховної діяльності у вищих педагогічних навчальних закладах;
– потужними виховними можливостями освітнього середовища педагогічних університетів і традиційним підходом до реалізації завдань підготовки майбутнього вчителя до активної взаємодії сім’ї і школи.
Актуальність проблеми, її недостатня розробленість, необхідність вирішення зазначених суперечностей обумовили вибір теми дисертаційного дослідження – «Підготовка майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до науково-дослідної теми кафедри культурології та методики викладання культурологічних дисциплін Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка «Методолого-теоретичні основи та організаційно-методичні механізми модернізації вищої освіти Полтавщини» (державний реєстраційний № 0111U000702). Тему дисертації затверджено вченою радою Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (протокол № 8 від 29.12.2011 р.) та узгоджено в бюро Міжвідомчої ради з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 10 від 18.12.2012 р.).
Мета дослідження – на основі теоретичного аналізу досліджуваної проблеми і вивчення навчально-виховної практики обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів.
Гіпотеза дослідження. Ефективність підготовки майбутнього вчителя до формування духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів зростатиме на основі науково обґрунтованих педагогічних умов: забезпечення особистісно зорієнтованого підходу в підготовці майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів; удосконалення теоретичної обізнаності майбутніх учителів щодо сімейних духовно-моральних цінностей; розробки змісту й технології оптимізації цього процесу у вищому педагогічному навчальному закладі.
Відповідно до мети й гіпотези сформульовано такі завдання:
- На основі аналізу педагогічної літератури і навчально-виховної практики з’ясувати стан дослідженості проблеми та уточнити зміст ключових понять дослідження.
- Проаналізувати сучасні науково-педагогічні підходи у підготовці майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів.
- Визначити критерії, показники та схарактеризувати рівні готовності майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів.
- Теоретично обґрунтувати й експериментально перевірити ефективність педагогічних умов підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів.
Об’єкт дослідження – процес формування сімейних духовно-моральних цінностей особистості.
Предмет дослідження – педагогічні умови підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів.
Для розв’язання визначених завдань використано комплекс методів дослідження: теоретичні (аналіз і синтез, аналогія в поєднанні з індукцією, порівняння й узагальнення педагогічної літератури) – для виявлення стану розробленості проблеми в педагогічній теорії і практиці; теоретичного моделювання – для формулювання об’єкта, предмета, гіпотези дослідження, конкретизації та систематизації теоретичних знань у ході реалізації завдань дослідження, розробки змісту і технології підготовки майбутніх учителів; емпіричні: діагностичні (анкетування, інтерв’ю, бесіда, діалог), обсерваційні (пряме, побічне, включене, безпосереднє та опосередковане спостереження, самоспостереження, самооцінка) – для накопичення емпіричних даних, визначення ефективності пропонованих умов підготовки та виявлення динаміки рівнів готовності майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ; педагогічний експеримент – для визначення ефективності обґрунтованих педагогічних умов; статистичні: математичної статистики (статистична обробка даних, застосування статистичних критеріїв, графічне відображення результатів) – для кількісного та якісного аналізу емпіричних даних, встановлення їхньої достовірності й вірогідності.
Експериментальна база дослідження. Дослідницько-експериментальна робота здійснювалася на базі Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка, Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського, загальноосвітніх навчальних закладів I–III ступенів №№ 5, 18 м. Полтави.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:
– вперше обґрунтовано педагогічні умови підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів (забезпечення особистісно зорієнтованого підходу в підготовці майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів; удосконалення теоретичної обізнаності майбутніх учителів щодо сімейних духовно-моральних цінностей; розробка змісту й технології оптимізації цього процесу у вищому педагогічному навчальному закладі); визначено критерії з показниками: мотиваційний (прагнення опанувати знання з педагогіки, теорії виховання, основ сімейних взаємин; усвідомлення соціального й особистісного значення сімейного виховання дітей); рефлексивно-самоусвідомлювальний (здібності адекватно оцінювати власні педагогічні результати щодо сімейного виховання учнів та роботи з батьками, потреба у їхньому вдосконаленні; прогнозування майбутньої професійної діяльності); когнітивно-діяльнісний (цілісність педагогічних, психологічних, філософських та етнопедагогічних знань про сім’ю і сімейне виховання дітей; уміння і досвід використання комплексу методів, форм і засобів формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів) та рівні (низький, середній, достатній, високий) готовності майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів;
– уточнено сутність понять: «сімейні духовно-моральні цінності», «підготовка майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів»; «аксіологічна педагогічна взаємодія»;
– вдосконалено зміст підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів на основі сучасних науково-педагогічних підходів (особистісного, культурологічного, аксіологічного, фамілогічного і традицієзнавчого);
– подальшого розвитку набули методи і форми підготовки майбутнього вчителя до взаємодії з колегами, батьками, громадськістю, соціальними педагогами та сімейними лікарями, спрямовані на виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в розробці й упровадженні в освітній процес вищих навчальних закладів авторського елективного навчального курсу «Основи сімейних взаємин» для майбутніх і практикуючих учителів усіх спеціальностей; наскрізної програми педагогічної практики для бакалаврів педагогічних спеціальностей; рекомендацій фахівцям різних спеціальностей із налагодження взаємодії школи, сім’ї і соціуму у вихованні дітей і молоді.
Результати дослідження можуть бути використані у навчально-виховному процесі вищих педагогічних навчальних закладів при викладанні дисциплін: нормативних – «Педагогіка», «Методика соціально-педагогічної роботи», «Методика виховної діяльності та фізичного виховання», «Фізичне виховання та фізична реабілітація», «Історія педагогіки»; елективних – «Основи християнської педагогіки», «Основи християнської моралі і культури», «Менеджмент соціокультурної діяльності» та ін.
Основні положення дисертації впроваджено в навчальний процес Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (довідка про впровадження № 1749/01-55/02 від 15.05.2015 р.), Інституту педагогіки і психології Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка (довідка про впровадження № 627 від 16.04.2015 р.), Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського (довідка про впровадження № 164 від 13.05.2015 р.), загальноосвітніх навчальних закладів I–III ступенів №№ 5, 18 м. Полтави (довідки про впровадження від 13.03.2015 р. і 15.03.2015 р.).
Особистий внесок здобувача. У статтях «Впровадження окремих інноваційних педагогічних технологій у заняття з фізичного виховання» (2010, співавтор Т. Шевченко) і «Формування здорового способу життя студентів-медиків» (2011, співавтори О. Тесленко та С. Сорокіна) автором охарактеризовано здоровий спосіб життя молоді як сімейну духовно-моральну цінність.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертації були оприлюднені на науково-практичних конференціях, круглих столах, педагогічних читаннях та семінарах різного рівня, зокрема: міжнародних – «Стратегия качества в промышленности и образовании» (Болгарія, Варна, 2010), «Біблійна історія та християнська етика» (Полтава, 2011); всеукраїнських – «Формування здорового способу життя студентів-медиків засобами освіти» (Полтава, 2011), «Технології управління освітніми закладами» (Полтава, 2011), «Духовна культура особистості в системі соціального регулювання суспільства» (Полтава, 2011), «Педагог третього тисячоліття: теоретико-методологічний дискурс» (Дрогобич, 2013), «Принадність Вашого слова та імені безмежна у часі (до 160-річчя з дня народження В.Г. Короленка)» (Полтава, 2013); регіональних – «Наука як компонент духовної культури особистості» (Полтава, 2014), «Духовна культура особистості в системі соціального регулювання суспільства» (Полтава, 2015) а також на засіданнях кафедри культурології та методики викладання культурологічних дисциплін і вченої ради Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, кафедри фізичного виховання і здоров’я, фізичної реабілітації, спортивної медицини ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія», педагогічних рад загальноосвітніх навчальних закладів I–III ступенів №№ 5, 18 м. Полтави, методичної ради Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського.
Публікації. Основні наукові положення й результати дослідження викладено у 14 (12 одноосібних) публікаціях, з них 6 відображають основні наукові результати дисертації, 6 – апробаційного характеру, 2 – додатково відображають наукові результати дисертації.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (273 найменування, з них 9 іноземною мовою) і 3 додатків на 74 сторінках. Загальний обсяг роботи становить 285 сторінок, з них основного тексту – 185 сторінок. Робота містить 11 таблиць і 5 рисунків.
РОЗДІЛ 1
ПІДГОТОВКА МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ ДО ФОРМУВАННЯ СІМЕЙНИХ ДУХОВНО-МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЯК ПРОБЛЕМА ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ
У розділі визначено актуальність проблеми підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ) на основі аксіологічного, традицієзнавчого, особистісного, особистісно-діяльнісного, культурологічного, фамілогічного наукових підходів; проведено характеристику основних понять дослідження – «цінності», «духовні (суб’єктивні) цінності», «духовно-моральні цінності», «сімейні духовно-моральні цінності», «фамілогічна компетентність учителя»; висвітлено стан дослідженості проблеми сімейного виховання учнів у педагогічній науці і практиці.
1.1. Актуальність проблеми та її методологічні основи
Проблема підготовки майбутнього вчителя до формування життєвих цінностей учнів займає чільне місце в системі професійної педагогічної освіти. Учитель сучасності – це педагог із високою компетентністю, розвиненими творчими, дослідницькими здібностями, високим рівнем інтелігентності, духовно-морального потенціалу, конкурентноздатності, ерудованості, здібностей до безперервної освіти, зразок моральної та духовної людини. Постійне підвищення рівня педагогічного професіоналізму вчителя, осмислення ним новітніх ідей і підходів до професійної освіти сприяє покращенню людських якостей і цінностей майбутніх поколінь [1; 13]. Сучасні вимоги до вчителя висвітлені у законі «Про освіту», у якому зазначено, що педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти [90].
У зазначеному вище контексті значущою є думка про те, що з моменту виникнення педагогічної професії за вчителем закріпилась передусім виховна функція. Учитель – це вихователь, наставник, у цьому його громадське та людське призначення. Тому виховну роботу розглядаємо як педагогічну діяльність, спрямовану на розв’язання завдань всебічного гармонійного розвитку особистості шляхом організації виховного середовища і управління різноманітними видами діяльності вихованців. Так учені визначають міру впливу вчителя на його учнів [4; 13; 124].
Аналіз комплексу публікацій у рамках проблеми дослідження дав змогу виявити, що питанню підготовки майбутніх учителів до різних аспектів виховної діяльності приділяють достатню увагу вітчизняні науковці І. Богданова, О. Бугрій, С. Гончаренко, Р. Гуревич, І. Зязюн, А. Кондратюк, М. Лещенко, Н. Мартишина, В. Мороз, В. Сериков, В. Сластьонін, І. Смолюк, М. Чобітько [27; 31; 59; 67; 101; 124;142; 150; 152;176; 210; 218; 223; 258] та інші. Важливою для нас є думка І. Зязюна про те, що педагогічна освіта (смисл і мета, об’єкт і суб’єкт) мають на увазі передовсім особистість учня-студента-вчителя у постійному розвиткові. Мета педагогічної освіти – формування образу й осягнення смислу професії вчителя як триєдиності духовного, соціального та професійного. Мета вищої педагогічної школи – професійне виховання вчителя – багатовимірне й багатофункціональне явище, що включає духовне становлення як активне внутрішнє прагнення до істини, добра, краси, осмислення цілісного світу; формування педагогічної культури; гармонійний розвиток емоційних, інтелектуальних, вольових, етичних і естетичних якостей [101].
Одним із головних завдань педагогічного процесу підготовки вчителя Р. Гуревич і А. Коломієць вважають перетворення особистості студента у вчителя-професіонала, спроможного вирішувати все різноманіття завдань, пов’язаних із навчанням, вихованням і розвитком школярів. На їхню думку, провідними в навчальному процесі педагогічного ВНЗ мають стати такі ознаки: інтеграція, гуманізація, професійна спрямованість, естетизація. Тобто, заняття з кожної дисципліни мають бути пронизані міжпредметними зв’язками, враховувати інтереси і здібності кожного студента, мати безпосередній вихід на шкільну програму, містити емоційні моменти (цікаві історичні факти, демонстрацію творів мистецтв, застосування аудіо- та відеозаписів тощо). Учені наголошують на значній ролі теоретичної підготовки в професійній діяльності педагога, спрямованості студентів на неперервний духовний та професійний розвиток, самовдосконалення, розкриття внутрішнього потенціалу, творчість. Для формування в свідомості майбутнього вчителя почуття відповідальності за розвиток суспільства в цілому процес навчання у ВНЗ має бути зорієнтований не лише на підготовку предметника, а й на формування вчителя-гуманіста, носія провідних ідей національної та загальнолюдської культури, особистість творчу й допитливу. Лише такий учитель може бути ланкою успішного реформування системи освіти, розширення її соціальних функцій та соціально-культурного призначення в суспільстві, можливостей впливати на виховання сімейних духовно-моральних цінностей підростаючого покоління [67].
Заслуговує уваги розуміння вченими підготовки вчителя як цілісного процесу формування готовності особистості до професійної діяльності, у центрі якої передовсім знаходиться здатність до ефективного забезпечення саме виховної роботи. Сьогодні, вважає Т. Шестакова, існує протиріччя «між соціальним запитом на педагога, здібного до неперервного професійного самовдосконалення, та недостатнім рівнем компетентності випускників педагогічних ВНЗ» [260, с. 3]. На думку вченої, ситуацію можна поліпшити використанням організаційно-методичної системи формування готовності студентів педагогічних ВНЗ до професійного самовдосконалення, що «являє сукупність цілеспрямованих педагогічних впливів, підпорядкованих єдиній меті розвитку готовності студентів до професійного самовдосконалення та водночас варіативних залежно від напряму й етапу підготовки» [260, с. 7]. У цілісній організаційно-методичній системі дослідниця визначає три основні напрями: стимульно-орієнтаційний, теоретико-когнітивний та практико-розвивальний, які забезпечують цілеспрямований розвиток відповідних компонентів професіоналізму та комплексно реалізуються на всіх етапах формування готовності майбутніх педагогів до професійного самовдосконалення. Базовий етап відбувається в ході викладання курсу «Основи педагогічної творчості» за умови пріоритетності стимульно-орієнтаційного напряму формуючих впливів, забезпечує загальне ознайомлення студентів з проблематикою особистісно-професійного зростання педагога та розвиток базових знань і вмінь в сфері професійно-педагогічного самовдосконалення. Поглиблювальний – у ході викладання спецкурсу «Основи професійно-педагогічного самовдосконалення» за умов пріоритетності теоретико-когнітивного напряму сприяє збагаченню й розширенню знань і вмінь педагога в сфері самовдосконалення, закріпленню стійких мотивів особистісно-професійного зростання та стимулюванню багатоаспектного прояву самоактивності студентів в напрямі особистісно-професійного самовдосконалення. Закріплювальний – під час проходження студентами педагогічної практики за умов пріоритетності практико-розвивального напряму спрямовується на набуття досвіду самовдосконалення майбутніх педагогів та на закріплення здобутих аутопедагогічних знань і вмінь, сформованих мотивів й інтересів, інтелектуальних здібностей шляхом їхнього комплексного використання в практиці власного професійного самовдосконалення [260].
Підтримуємо наукову позицію В. Вишківської, котра вважає, що «на сьогодні, незважаючи на інтенсивні пошуки вчених з метою створення теорії педагогічного конструювання, залишаються мало вивченими питання її змістового наповнення, структури і функцій компонентів конструктивної діяльності, етапів створення педагогічного проекту та шляхів підготовки майбутніх учителів до конструктивної діяльності» [41]. Для вирішення проблеми вчена пропонує розроблену нею технологію формування у студентів педагогічних вишів умінь конструювання діяльності школярів, що полягає у використанні покомпонентної структури. Структура формування у студентів педагогічних ВНЗ умінь конструювання діяльності школярів складається з трьох компонентів: цільовий компонент спрямований на оволодіння професійними знаннями й уміннями та на формування цілісного уявлення про професійну діяльність; інформаційний передбачає формування вмінь відбирати й опрацьовувати належну інформацію; процесуальний акцентує увагу на розвитку діяльності учіння і передбачав оволодіння вміннями вибудовувати технологію навчання у відповідності з метою і змістом навчальної діяльності, уміннями представляти мету діяльності у вигляді конкретних задач, уміннями визначати структуру і зміст майбутньої педагогічної діяльності та наповнювати її конкретною предметною діяльністю [41].
І. Богдановою розроблено модель оновлення професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів та презентовано концепцію цього оновлення на основі запровадження інноваційних технологій. Модель оновлення професійно-педагогічної підготовки вчителя розглянуто вченою як систему науково-методичного забезпечення, до складу якої входять структурно-змістовий, технологічний та організаційно-дидактичний компоненти. У концепції оновлення професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів обґрунтовано сукупність методологічних положень, що становлять її основу, виявлено провідні тенденції, принципи і перспективи процесу оновлення; визначено структуру оновлення і шляхи реалізації запропонованої концепції [27].
Універсальну просвітницьку систему творчого супроводу особистісного становлення та розвитку майбутнього педагога у вищому навчальному закладі, яка включає: демонстрацію студентам значущості та привабливості педагогічної професії, розкриття її творчого характеру; долучення студентів до розробки моделі особистості сучасного педагога, позначення даної моделі як ідеальної мети професійно-особистісного розвитку і планування з урахуванням цього професійно-особистісних перспектив на період навчання у ВНЗ; використання можливостей, закладених у змісті освіти з метою творчого розвитку студента; відбір існуючого й створення оригінального педагогічного інструментарію, використання його на практиці відповідно до поставленої мети; активізацію виховної роботи, створення атмосфери творчості в студентському колективі; стимулювання самостійної творчої роботи студентів; діагностичний супровід, що дозволяє оцінювати зміни й здійснювати, у разі необхідності, корекцію – пропонує Н. Мартишина [149].
Нам імпонує те, що в запропонованій дослідницею системі враховано існуючу траєкторію підготовки майбутнього педагога: від вступу до педагогічної діяльності й адаптації до педагогічних вимог професії на I курсі до повної самореалізації та утвердження власного педагогічного кредо на випускному курсі. У змісті навчальних дисциплін акцентовано увагу на становленні й розвитку творчого потенціалу і цінностей студентів-педагогів. Наприклад, як зазначає вчена, відображення ідеї творчості в дисципліні «Вступ до педагогічної діяльності» відбувається за такими позиціями: 1) творчість – одна з найважливіших характеристик педагогічної діяльності; 2) сучасний педагог – творча особистість, вагомими є його творчий потенціал, творча активність, творча самореалізація в професії; 3) педагог – людина високої культури, її носій і творець культурних цінностей, тому значущими є творчі характеристики зовнішньої і внутрішньої культури особистості, педагогічної культури; 4) співвідношення понять «професіоналізм» та «професійна компетентність» педагога має будуватися на педагогічному досвіді, педагогічній майстерності, педагогічній творчості; 5) роль творчості і педагогічного досвіду в становленні й розвитку особистості педагога; розвиток творчого потенціалу як умова професійного зростання та успішної кар’єри; 6) творча лабораторія педагога [150].
Запропонована система передбачає цілісний вплив виховного процесу підготовки, органічне використання ресурсів додаткової освіти студентів в умовах ВНЗ. У цій системі активно використовуються технології: педагогічних майстерень; можливостей соціокультурного простору в професійно-особистісному становленні та розвитку майбутніх педагогів з метою найбільш повного розкриття їхнього творчого потенціалу; педагогічних оглядів, конкурсів, олімпіад та ін. [150].
Для дослідження істотне значення має те, що, враховуючи процеси модернізації національної освіти, сучасні науковці виділяють різні аспекти підготовки майбутніх учителів, пропонують актуальні концепції, підходи, форми, методи та технології, більшість із яких можна застосовувати в практиці навчання і виховання майбутніх учителів різних предметів, але недостатня увага, на наш погляд, приділяється дослідженню підготовки майбутнього вчителя саме до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів, що, в свою чергу, постає актуальною проблемою сьогодення.
На сучасному етапі суспільного розвитку відбуваються значні зміни в різних сферах життєдіяльності людини, які істотним чином зачіпають проблему родинних стосунків, їхніх освітньо-виховних можливостей, сімейних духовно-моральних цінностей. Саме сім’ї належить провідна роль у формуванні духовно-етичних цінностей дітей, їхньому вихованні і розвитку. Сім’я є основою кожної держави (що, властиво, має абсолютну цінність), головною й провідною умовою збереження і підтримки духовної історії народу, традицій, національної безпеки. Учені підкреслюють − поступово відновлюється і нарощується дидактична система сім’ї, відповідно, зростає значущість родинного виховання в освіті дитини [242].
Правильного й усебічного уявлення про традиційну народну сімейну культуру майбутнім учителям необхідно набути, глибоко ознайомившись із широкими колом фольклорних явищ, які становлять саму сутність та єство культурного буття української родини [234]. Важко переоцінити значення морального виховання особистості, перші паростки якого сходять на лоні родини. Моральні стосунки в сім’ї накладають відбиток на все життя людини, оскільки їхній уплив пов’язаний із глибокими переживаннями, в них закладаються підвалини всього морального ставлення людини до оточення, до праці, до суспільства в цілому.
Аналіз комплексу наукових праць і методичних матеріалів з проблеми свідчить, що в системі духовно-моральних дій сучасної школи значна увага приділяється використанню традиційних культурних цінностей, вихованню цінностей громадянськості, високої гідності й відповідальності служіння людини на суспільному терені в тісному зв’язку з їх духовним осмисленням, формуванню національної самосвідомості.
Аналіз наукової літератури засвідчив: майбутні вчителі мають бути готовими до того, що в нинішній сім’ї та її соціально-педагогічних функціях відбулися великі зміни як на глобальному рівні, пов’язаному із загальними соціально-економічними тенденціями розвитку виробничих відносин, структури споживання та ін. в масштабах усього людства, так і на національному рівні, пов’язаному зі зрушеннями, які відбуваються в нашій країні протягом останніх років. Нові соціально-економічні умови, соціальна, економічна й демографічна кризи в Україні породили безліч проблем у сфері сімейного виховання та підготовки зростаючої людини до усвідомленого батьківства, формування власної сім’ї: певною мірою зруйновано моральні уявлення про шлюб та сім’ю, пошкоджено підвалини сім’ї, у молоді втрачене традиційне сприйняття батьківства та дитинства; унаслідок панування в сучасній сім’ї матеріальних цінностей над духовними, відбувається девальвація сімейних цінностей, знижується соціальна значущість батьківства та материнства.
Порушення процесів формування духовно-моральної сфери призводить до таких негативних наслідків у поведінці дітей та підлітків, як проституція, наркоманія, алкоголізм, кримінал, громадянська пасивність, відхід із сім’ї. У науковій літературі зазначається, що сучасна сім’я втратила свої виховні функції, що призводить до вступу в самостійне життя морально інфантильних і духовно неповноцінних молодих людей, підриває добробут, безпеку, стабільність українського суспільства. Багато в чому ці проблеми обумовлені низьким рівнем співпраці сім’ї та загальноосвітньої школи у формуванні в зростаючої людини сімейних духовно-моральних цінностей як базисних основ її життєдіяльності, самореалізації та самоактуалізації. Особливо сенситивним у формуванні сімейних духовно-моральних цінностей є вік школяра, що стоїть на порозі життєвого самовизначення, тому що найціннішим надбанням юності є відкриття свого внутрішнього світу, усвідомлення життєво важливих цінностей і взаємин з оточуючими та близькими. Завдання педагогів – спрямувати процес формування на духовне просвітництво, сімейні цінності, щоб учні ідентифікували себе з майбутньою роллю відповідального громадянина й сім’янина [7].
Огляд наукової літератури, освітньої практики, досвіду сімейного виховання засвідчує, що проблема виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів має багатоаспектний характер – філософський, соціологічний, психологічний, педагогічний, юридичний, культурологічний.
Філософський аспект сімейних духовно-моральних цінностей розкривається в працях багатьох вітчизняних та зарубіжних учених (К. Аксаков, В. Біблер, Г. Гегель, М. Каган, А. Камю, І. Кант, В. Липинський, Г. Сковорода, Д. Чижевський, П. Юркевич, К. Ясперс [37; 54; 71].
Психологічні підходи до виховання сімейних духовно-моральних цінностей опрацьовуються в роботах Є. Арнаутової, О. Бодальова, Л. Виготського, О. Леонтьєва, А. Лідерса, В. Мухіної, В. Слободчикова, Д. Фельдштейна, В. Шадрикова, В. Юститскіса та ін. [14; 49; 96; 97; 121; 169; 186; 192; 197; 198; 201].
Педагогічний аспект виховання сімейних духовно-моральних цінностей розкритий у дослідженнях С. Акутіної, Ю. Азарова, Ш. Амонашвілі, Є. Бондаревськой, Т. Власової, В. Гурова, Р. Капралової, П. Каптерєва, В. Караковського, І. Крупіної, А. Макаренка, А. Мудрика, М. Недвецької, Л. Нечепоренко, В. Николіної, С. Соловейчика, В. Сухомлинського, А. Хрипкової, К. Ушинського [6; 7; 8; 12; 13; 30; 43; 44; 69; 104; 105; 106; 107; 108; 134; 144; 146; 150; 153; 157; 158; 159; 161; 223; 236; 248] та ін.
Проблема духовно-морального виховання особистості завжди була однією з актуальних, а в сучасних умовах вона набуває особливого значення. Огляд психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що вихованню духовності ученими й педагогами-практиками приділялося постійна увага. Багато з цих досліджень були виконані досить давно, що свідчить про те, що ця проблема завжди вважалася актуальною у вихованні кожного громадянина за всіх часів й у всіх народів.
В. Сухомлинський вважав, що «непорушна основа морального переконання закладається в дитинстві і раннім отроцтві, коли добро і зло, честь і безчестя, справедливість і несправедливість доступні розумінню дитини лише за умови яскравої наочності, очевидності морального змісту того, що він бачить, робить, спостерігає» [236, с.24]. Школа, на думку видатного педагога, є основною ланкою в системі виховання підростаючого покоління.
Навчальний процес завжди тісно пов’язаний із моральним вихованням. Моральне виховання починається з народження людини і продовжується все її життя і спрямоване вона на оволодіння людьми правилами й нормами поведінки. З погляду педагогічної теорії процес духовно-морального виховання в школі являє сукупність цілеспрямованих і послідовних дій учнівського й педагогічного колективів. Під поняттям «педагогічні дії» маються на увазі впливи, організовані й одержувані учнем і колективом у процесі навчально-виховної роботи. Усі ці впливи, а також їхні результати, відображені в поглядах і поведінці, взаємозалежні й сукупні, що забезпечує як безпосередній, так і опосередкований вплив на особистість школяра. Тому найважливішими компонентами структури процесу виховання, як вказує О. Леонтьєв, є процеси, що рухаються назустріч один одному. «Один із них, – підкреслює вчений, – є процесом упливу об’єкта на живу систему, інший відображає активність самої системи стосовно об’єкта» [140,с. 137]. Якісна сторона педагогічних дій у процесі духовно-морального виховання виражається в їхній силі і стійкості, а якісна сторона змін у характері особистості виявляється в ступені її переконаності, що реалізується в різних видах діяльності, формах відносин і поведінки.
Зазначимо: духовно-моральне вдосконалення людини, яка досягла в юнацький період високого рівня моральності, може продовжитися все життя, але з часом у духовно-моральній сфері цієї людини вже не виникає принципово нових утворень, а відбувається лише зміцнення та розвиток набутих раніше.
Формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ заслуговує особливої уваги. Учні з плином часу поступово усвідомлюють потребу життєвого самовизначення, наближаються до головного вибору в своєму житті. Вони починають замислюватися над вибором майбутньої професії, усвідомлювати необхідність створення міцної родини, відповідальність батьківства. Найціннішим соціально-психологічним надбанням отроцтва та юності є відкриття власного внутрішнього світу, осмислення життєво важливих цінностей і встановлення стійких взаємовідносин з оточуючими, близькими, вироблення відповідального ставлення до самого себе. Завдання педагогів − спрямувати ці процеси на формування традиційних сімейних цінностей, щоб учні ідентифікували себе з майбутньою роллю відповідального сім’янина. Усе це зумовлює актуальність проблеми підготовки майбутнього вчителя до виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ в умовах тісної взаємодії сім’ї та школи [3; 70]. Таким чином, учитель, реалізуючи виховну функцію в навчальному процесі, здатний безпосередньо впливати на виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів, тому підготовка майбутніх учителів до формування сімейних духовно-моральних цінностей вихованців є важливим аспектом становлення педагога з високим рівнем компетентності.
Визначимо методологічні основи – провідні шляхи та способи вивчення педагогічних процесів і явищ, що сприятимуть розв’язанню науково-педагогічних завдань цієї роботи. Ми пропонуємо загальне методологічне бачення дослідження, яке визначає його сутність і мету, а також сукупність загальнонаукових, теоретичних, емпіричних та статистичних методів.
Методологічну основу дослідження становлять загальнотеоретичні та діалектичні принципи наукового пізнання, філософські положення про взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ та процесів навколишнього світу, єдність педагогічної теорії та практики, концептуальні положення теорії особистості, провідні позиції філософії та педагогіки щодо виховання духовно-моральних цінностей, опанування етнопедагогічного досвіду сімейного виховання, принципи та основні положення християнської етики, ідеї особистісно зорієнтованої підготовки та гармонійного розвитку майбутніх учителів; системно-структурний і діяльнісний аналіз педагогічних явищ; індивідуальне, диференційоване тлумачення навчання й виховання; сучасні теоретичні обґрунтування інноваційного бачення змісту та форм організації навчально-виховного процесу у вищих педагогічних навчальних закладах; концепції демократизації та гуманізації освітньо-культурного простору школи й вишу.
Коротко охарактеризуємо основні науково-педагогічні підходи, що використовуються нами при розв’язанні поставлених завдань.
Особистісний підхід. Принципи особистісного підходу до майбутнього вчителя вимагають розглядати кожну людину як неповторну унікальну особистість, постійно розкривати і підкреслювати її досягнення в навчально-виховному процесі. При особистісно орієнтованому підході до підготовки майбутнього вчителя до виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ базовою стає продуктивна, творча діяльність, а репродуктивна, спрямована на відпрацювання системи окремих умінь і навичок, використовується як допоміжна стосовно базової діяльності. Сьогодні вже не існує сумнівів у тому, що сучасна підготовка вчителя має бути особистісно зорієнтованою та діяльнісною. Упродовж останніх років значно зростає інтерес до особистісного підходу саме в педагогічній психології та практичній педагогіці. Враховуючи складність розробки такого підходу, дослідники вважають за доцільне здійснювати його побудову на шляху переходу до нього від інших, більш розроблених підходів. Тому пропонуються такі його форми як «особистісно-соціально-діяльнісний підхід» (О. Барабанщиков і М. Феденко), «принцип діяльнісно-особистісного підходу» (В. Андреєв), «особистісно-діяльнісний підхід» (І. Зимня), «системний особистісно-діяльнісний підхід» (Л. Деркач), «індивідуально-особистісний підхід» (О. Савченко) тощо [77; 96; 182; 185].
Діяльнісний підхід до життя взагалі, на наш погляд, є визначним досягненням психології. Він заснований на принциповому положенні про те, що психіка людини нерозривно пов’язана з її діяльністю і діяльністю обумовлюється [9; 14]. Із сказаного розуміємо, що діяльнісний підхід має реалізуватися і в навчанні, тобто процес навчання необхідно розглядати як діяльність особистості. Як стверджує І. Зимня [96], організація навчання на основі особистісно-діяльнісного підходу означає, що всі методичні рішення викладачів мають розглядатися через призму того, кого навчають: його потреб, мотивів, здібностей, активності, інтелекту та інших індивідуально-психологічних особливостей. Отже, особистісно орієнтована освіта реалізується через діяльність, яка має не тільки зовнішні атрибути спільності, а й своїм внутрішнім змістом передбачає співпрацю, саморозвиток суб’єктів навчального процесу, виявлення їхніх особистісних функцій.
Особистісно-діяльнісний підхід – це певний методологічний інструментарій, який спирається на синтез психологічних та педагогічних закономірностей розвитку особистості. Цей підхід докорінно змінює уявлення про пріоритетні завдання підготовки вчителя, які містяться не лише в набутті професійних знань, способів діяльності, норм і цінностей, у розвитку певних особистісних властивостей, але передовсім у розкритті сутнісних сил особистості, її інтелектуального й етичного потенціалу, здатності вільно орієнтуватися у складних соціальних і професійних обставинах; у готовності не лише обслуговувати існуючі технології, але й здійснювати інноваційні, творчі процеси. Особистісно-діяльнісний підхід полягає у становленні майбутнього вчителя як активного суб’єкта, що реалізовує в освітньому процесі й у професії свій спосіб життєдіяльності, своє особистісне єство. Якщо в традиційній філософії освіти соціально-педагогічні моделі розвитку особистості описувались у вигляді ззовні заданих зразків, еталонів пізнавальної діяльності, то особистісно-діяльнісне навчання базується на визнанні унікальності суб’єктного досвіду самого учня як важливого джерела індивідуальної життєдіяльності [101].
Культурологічний підхід до проблеми підготовки майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів дозволяє подолати суперечність між духовним і матеріальним, що існує у сфері освіти. Це пов’язане з використанням культурологічних засад формування змісту, з появою нових методик професійної освіти, які орієнтуються на забезпечення суб’єктивної позиції майбутнього педагога. До умов оновлення педагогічної освіти відносять неперервність загальнокультурної і професійно-освітньої підготовки, якісне оновлення змісту на основі принципів культуровідповідності, гуманізації, професіоналізації. Сутність культурологічного підходу також обумовлена процесами гуманізації й гуманітаризації, полягає у вихованні людини культури й моральності, яка дбає про збереження і відтворення світових та вітчизняних культурних цінностей, зокрема − сімейних духовно-моральних. Культурологічна діяльність учителя не є якою-небудь наочною діяльністю, а розглядається як своєрідна метадіяльность, як внутрішній план будь-якої іншої діяльності.
Культурологічний підхід має для нас особливу вагу, оскільки допомагає виявити соціокультурні проблеми, вирішити їх на ідеях і принципах, відповідних сучасній культурі, дає змогу ставити нові питання, що дозволяють переосмислювати сучасну педагогіку:
– які зміни необхідні для поглиблення зв’язків із культурою;
– що саме треба змінити в теорії освіти, щоб вона відповідала сучасним культурним ідеям;
– як наситити зміст і форми освіти вчителя культурними компонентами [87].
Мета професійного навчання полягає в оволодінні складною структурою професійної діяльності, яка відбувається через учіння. У професійному навчанні всесторонній розвиток особистості і підвищення її культурного рівня набуває великого сенсу, оскільки воно пов’язане з майбутньою професією, конкретною спеціальністю і є визначальною характеристикою майбутнього фахівця. Культурологічний же підхід характеризується опануванням майбутнім учителем загальної та професійно-педагогічної культури, передбачає активне засвоєння педагогічних теорій, цінностей, технологій, тобто акцентує загально педагогічні засади підготовки. Опановуючи загальну та професійно-педагогічну культуру як «позабіологічний механізм» передавання соціальної спадковості, учитель реалізує в своїй практиці культуротворчі функції освіти й педагогіки. Оскільки педагогіка відображає рівень культури суспільства, тол в сучасній педагогічній практиці прослідковується відмова від спрощеного уявлення про культурологічний підхід, що виявлялося переважно, у введенні до навчальних планів дисциплін соціокультурного змісту [85].
Культурологічний підхід нині вчені використовують у контексті загальнофілософського розуміння культури, аналізуючи педагогічні факти та явища з урахуванням соціальних і культурних процесів минулого, сучасного та майбутнього. Такий підхід до дослідження проблем педагогічної освіти – це сукупність теоретико-методологічних положень і організаційно-педагогічних заходів, спрямованих на створення умов для засвоєння та трансляції педагогічних цінностей і технологій, що забезпечують творчу самореалізацію особистості майбутнього вчителя у професійній діяльності, зокрема − підготовку до виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ [145].
У сучасних умовах аксіологічний науковий підхід є однією з основних методологічних засад підготовки майбутніх педагогів. Звернення до філософської теорії цінностей у контексті педагогіки дозволяє розглядати зміст і структуру педагогічної освіти як сферу суб’єкт-об’єктних і міжсуб’єктних ставлень, де знання, викладач і студенти об’єднуються ціннісним ставленням до дійсності. Нині цілеспрямований розвиток особистості, ефективне становлення студентів як учителів неможливо здійснювати без визначення соціокультурних цінностей. На рівні окремої особистості аксіологічний підхід спрямовує педагогічний вплив на втілення на практиці оптимальних шляхів трансляції їй актуальних соціальних цінностей. Формулюючи гуманістичну парадигму професійно-педагогічної підготовки, сучасні дослідники тим самим надають обґрунтування новій методології педагогіки, що дає можливість як виділити систему цінностей освітнього процесу, так і розглядати саму освіту як загальнолюдську цінність [1; 49], що є важливим у контексті проблеми нашого дослідження.
Сутність фамілогічного підходу до підготовки майбутнього вчителя полягає в орієнтації процесу підготовки на формування у студентів системи традиційних сімейних духовно-моральних цінностей, що визначають їхнє ставлення до родини, сімейного виховання, взаємодії вчителів та батьків у навчально-виховному процесі ЗНЗ, вивчення досвіду українського народу щодо будівництва міцної, щасливої, здорової сім’ї.
Оновлений погляд на педагогічну науку і процес сімейного виховання обумовлений відродженням традицій національної школи. Педагогічна галузь людських знань − одна з найдавніших, за часи свого існування вона увібрала в себе багатовіковий досвід навчання й виховання підростаючих поколінь. Оскільки з прийняттям християнства українська сім’я стала ще міцнішою, то родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Тому заглиблення в історію української родини і сімейного виховання допомагає збагнути народний педагогічний ідеал, велику мудрість родинної етнопедагогіки, проникнути в національній характер народу. Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім’ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім’ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, а в часи втрати Україною власної державності, незалежності її біди лягали тяжким тягарем також і на родину, якій доводилось терпіти з боку колонізаторів потрійний гніт – соціально-політичний, національний, релігійний, значних зусиль треба було докладати для подолання лютого наступу асиміляторів української культури.
У різні періоди національний досвід навчання й виховання збагачувався, збагачувалися традиції і звичаї. Вони були основою народної педагогіки, але в непростих умовах русифікації народна сімейна педагогіка була недостатньо вивченою. Особливо це було відчутно в Україні, де навчально-виховний процес спрямовувався в таке русло, щоб спочатку звузити, а потім і зовсім вижити такі засоби навчання й виховання, як рідна мова, фольклор, національні звичаї і культурно-історичні традиції українського народу, народне мистецтво, народні свята й обряди, українські символи й атрибути, народні ігри, релігію й національну мораль, традиції виховання в українській родині і, зрештою, традиції українського шкільництва [234]. Сьогодні, коли взято безповоротний курс на відродження національної школи, використання традицій народної педагогіки в навчально-виховній роботі має стати повсюдним, особливо при підготовці майбутнього вчителя до формування сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ.
Впровадження фамілогічного підходу в процес становлення майбутнього вчителя в ході професійно-педагогічної підготовки − це цілеспрямований, систематичний рух через пізнання, ціннісне осмислення й оцінку до творчого перетворення знань з української народної фамілогії, основ сімейного виховання, християнської етики, здатності до виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ.
Отже, на основі теоретичного аналізу філософської, психологічної, педагогічної літератури нами визначено стан розробленості проблеми дослідження та її методологічні основи. Пропоновані науково-педагогічні підходи до підготовки майбутнього вчителя передбачають формування в студентів системи загальнопрофесійних орієнтацій, які задають спрямованість інтересам і прагненням особистості, ієрархію індивідуальних переваг, мотиваційну програму діяльності і, в кінцевому підсумку, визначають рівень готовності майбутнього вчителя до реалізації життєвих і професійних планів, зокрема − до виховання сімейних духовно-моральних цінностей учнів ЗНЗ. У результаті аналізу підготовку було по трактовано як широкий, багатогранний і різноаспектний процес формування вчителя, а представлені підходи використовувалися нами в процесі дослідження, їхні ідеї, положення, методи поєднувалися та взаємодоповнювали один одного.
1.2. Зміст і характеристика основних понять дослідження
Як нами вже зазначалося, теоретико-методологічні засади аксіологічної проблематики в освіті вивчаються багатьма дослідниками (О. Авдуєвська (Белинська), С. Акутіна, І. Бех, І. Зязюн, В. Кремінь, А. Міщенко, В. Сластьонін, О. Сухомлинська та ін.), у працях яких педагогічна аксіологія розглядається як фундамент духовної культури майбутнього педагога [2; 3; 7; 8; 24; 25; 101, 180; 218; 219; 241; 242].
У сучасній науці проблема цінностей розглядається як предмет міждисциплінарних дослідження. Передусім її основи висвітлюються у філософії. Визначимо загальнофілософське трактування поняття аксіології та цінностей. Аксіологія за філософськими словниками (грецьк. axia − цінність, logos − слово, учіння) визначається як філософське досліджень природи цінностей [38]; як філософська дисципліна, що займається дослідженням цінностей як смислоутворювальних засад людського буття, що задають спрямованість і вмотивованість людському життю, діяльності та конкретним діянням і вчинкам [54]. У сучасних умовах аксіологія розглядається як теорія цінностей і характеризується суттєвим переміщенням уваги на загальнолюдські цінності, що визначаються у свідомості людей сучасними реаліями буття. Відтак, центральним поняттям аксіології є поняття «цінності», що характеризує соціокультурне значення явищ дійсності, включених у вартісні відношення.
Зауважимо, що в сучасній науці існують різні визначення поняття «цінності». Базовою для аксіології є проблема обґрунтування можливості існування цінностей у структурі буття в цілому і їхнього зв’язку з предметною реальністю. Цінності − специфічні соціальні визначення об’єктів довкілля, що виявляють їхнє позитивне або негативне значення для людини й суспільства. Зовнішньо цінності виступають як властивості предмета чи явища, однак вони притаманні йому не від природи, не просто в силу внутрішньої структури самого об’єкта, а тому, що він включений у сферу суспільного буття людини і є носієм певних соціальних стосунків. Щодо суб’єкта (людини), цінності є об’єктами її інтересів, а для її свідомості виконують роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності, позначень її різних практичних ставлень до навколишніх предметів і явищ [38; 71]. Багатоманітність трактування центрального для аксіології поняття «цінність» обумовлена відмінностями у вирішенні проблеми об’єктивного-суб’єктивного, матеріального-ідеального, індивідуального-суспільного відносно характеристики ціннісної системи.
Конструктивність поняття «цінність», на думку В. Абушенка, пов’язана передусім із розробкою типологій цінностей на рівні «ідеальних типів», що забезпечує роботу зі створення емпіричних типологій. У цих випадках цінності визначаються як будь-який предмет, матеріальний або ідеальний, ідея або предмет, стосовно яких індивіди чи групи займають позицію оцінки, приписуючи їм важливу роль у своєму житті і прагнення до володіння якими відчувають як необхідність (Я. Щепанський), або як те, до чого прагнуть як до мети, чи розглядають як засіб досягнення мети (Н. Чавчавадзе), або як предмет будь-якого походження, що має значущість для суб’єкта, тобто володіє здатністю задовольняти його потреби (А. Ручка) [167]. В. Сластьонін і Г. Чижакова узагальнюють, що у філософській літературі «цінність» визначається як: здатність речей, ідей тощо виступати засобом задоволення потреб окремих індивідів і соціальних груп; значущість речей, ідей для життєдіяльності суб’єкта; специфічна форма виявлення відношення між суб’єктом і об’єктом з метою задоволення потреб суб’єкта; специфічні утворення в структурі індивідуальної і суспільної свідомості, що є орієнтирами особистості і суспільства [218]. Нам імпонує визначення авторами цінностей як специфічних утворень у структурі індивідуальної свідомості, що є ідеальними зразками й орієнтирами діяльності особистості й суспільства [26; 245].
За результатами дослідження сутності поняття цінностей вчені доходять висновків, що цінності − це сукупність реальних предметів (знарядь і засобів праці, предметів споживання тощо) і абстрактних ідей, які мають високу значущість для суспільства чи окремої особистості. Цінності виникають під час практичної діяльності людей, коли вони не тільки пізнають властивості природних і соціальних явищ, але й намагаються дати їм оцінку з погляду встановлення їхньої користі для свого життя. Для розвитку особистості вони, з одного боку, є основою для формування індивідуальних життєвих пріоритетів, а з іншого − виконують функцію регулятора її соціальної взаємодії з іншими людьми. Система індивідуальних цінностей людини є результатом засвоєння нею провідних цінностей суспільства, однак цей процес не може бути механічним перенесенням соціальних цінностей у свідомість людини, а є складним і багатоаспектним [245].
Отже, за результатами вивчення наукових джерел зазначимо, що поняття «цінності» розглядається вченими в контексті системного аналізу діяльності людини й визначається з різних позицій: як будь-який предмет чи явище, що має життєве значення для людини; як властивості предмета чи явища, що обумовлюють важливі для індивіда інтереси; як орієнтири в предметній чи соціальній дійсності; як мета-ідеал або засіб досягнення мети; предмет, що задовольняє потреби людини; як відображення явищ довкілля з погляду їхньої відповідності або невідповідності потребам особистості чи суспільства тощо.
Цінності в житті суспільства виступають соціально значущими орієнтирами діяльності суб’єктів, становлять фундамент культури, водночас предметним полем формування цінностей є культура. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, ці категорії невід’ємні одна від одної. Культура народу визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму [33; 47]. Культура є основою суспільного життя, а цінності – осердям духовного життя суспільства. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять певні соціальні групи. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному зовнішньому впливу. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючих, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів [146].