Дисертація

Міністерство освіти і науки України

Житомирський державний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

УДК 378 (374.1)

Колодій Олена Сергіївна

ФОРМУВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ СТУДЕНТІВ

АГРАРНИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ

У ПОЗААУДИТОРНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

13.00.07 – теорія і методика виховання

Науковий керівник:

Левківський Михайло Васильович,

доктор педагогічних наук, професор

Житомир – 2016

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………… 3

розділ 1. ФОРМУВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ В СТУДЕНТІВ АГРАРНИХ ВНЗ ЯК НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА………………… 12

1.1. Аналіз категоріально-понятійного апарату дослідження……. 12

1.2. Поняття „патріотизм” у зарубіжній і вітчизняній педагогіці.. 27

1.3. Процес виховання патріотизму в позааудиторній

діяльності студентів аграрних ВНЗ ……………………………………… 50

Висновки до першого розділу……………………………………………… 67

РОЗДІЛ 2. ДІАГНОСТИКА СФОРМОВАНОСТІ ПАТРІОТИЗМУ СТУДЕНТІВ АГРАРНИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ……………………………… 69

2.1. Змістова структура патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів……………………………………………… …. 69

2.2. Критерії, показники та рівні сформованості патріотизму

в майбутніх фахівців-аграрників…………………………………………….. 89

2.3. Стан сформованості патріотизму студентів аграрного профілю вищих навчальних закладів………………………………………………………………. 99

Висновки до другого розділу……………………………………………….. 113

РОЗДІЛ 3. ОПТИМІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ СТУДЕНТІВ АГРАРНИХ ВНЗ У ПОЗААУДИТОРНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ 117

3.1. Обґрунтування експериментальної моделі формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності……………… 117

3.2. Експериментальна апробація моделі формування патріотизму студентів у позааудиторній діяльності……………………………………………………… 128

3.3. Динаміка сформованості патріотизму в майбутніх фахівців аграрного профілю……………………………………………………………………………….. 157

Висновки до третього розділу……………………………………………… 177

ЗАГАЛЬНІ Висновки…………………………………………………………. 180

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………. 185

Додатки………………………………………………………………………………. 218

ВСТУП

Актуальність теми. Необхідність національного відродження та розбудови української демократичної держави зумовлює актуальність формування патріотизму студентської молоді. Сьогодні Українська держава та її громадяни стають безпосередніми учасниками процесів, які мають надзвичайно велике значення для подальшого визначення, першою чергою, своєї долі. У зв’язку з цим виховання патріотизму в дітей та молоді постає пріоритетним напрямом в освітній галузі.

Про важливість цього виховного напряму наголошено у державних документах, зокрема: законах України «Про освіту», «Про вищу освіту»; Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті; Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012–2021 роки; Програмі українського патріотичного виховання дітей та учнівської молоді; Національній програмі патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства; Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти, Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді. У цих документах як пріоритетні визначаються завдання виховання в особистості любові до Батьківщини, усвідомлення нею свого громадянського обов’язку на основі національних і загальнолюдських духовних цінностей, утвердження якостей громадянина-патріота України як світоглядного чинника розвитку культурного і творчого потенціалу нашого народу.

Патріотизм є духовним надбанням громадянина країни, найважливішим елементом соціальної свідомості, фундаментом суспільної й державної систем, основою зміцнення єдності держави.

Проблема формування патріотизму дітей та молоді в умовах нестабільності суспільного життя в Україні, збройної агресії на сході України набуває особливої значущості. Серйозними проблемами виховання сучасної студентської молоді України є прояви в них інтолерантності та кризи ціннісних орієнтацій. Пошук шляхів розв’язання цих проблем знаходиться у площині виховання патріотизму в студентів як духовно-моральної якості на основі історично притаманних українському народові християнських моральних цінностей, культури, мистецтва, його етнічних та психологічних особливостей.

Відтак, формування патріотизму в молоді, зокрема й у студентів аграрних ВНЗ, має бути цілеспрямованим процесом, у якому фундаментальна роль відводиться освітньо-педагогічним формам та засобам його досягнення. Патріотизм є могутньою духовною цінністю, яка в усі часи й у всіх народів мала і має конкретно-історичний національний зміст, характер та шляхи і форми реалізації. З появою держав патріотизм інтегрувався у складову громадянськості.

Філософське осмислення проблеми патріотизму, сутності патріотичної свідомості, почуттів індивідів, зокрема й любові до Батьківщини здійснено у працях античних (Аристотель, Платон, Сократ, Цицерон та ін.), класичних (І. Кант, Г. Гегель та ін.) та вітчизняних філософів (В. Андрущенко, М. Бердяєв, І. Бичко, І. Надольний, Л. Сохань, І. Стогній, Д. Чижевський, В. Шинкарук та ін.).

Психологічні механізми формування і розвитку особистості, ціннісно-морального ставлення особистості до Вітчизни, патріотизму як структурного елемента моральної свідомості досліджено у працях І. Беха, О. Бодальова, М. Боришевського, Л. Виготського, Л. Долинської, О. Киричука, І. Кона, Г. Костюка, В. Котирла, О. Леонтьєва, В. Мясищева, Т. Титаренка, Ю. Трофімова, В. Роменця, В. Футулуйчука та ін.

Важливість виховання любові до своєї землі, малої та великої Батьківщини, рідної мови, поваги до історичного минулого; формування національної самосвідомості підкреслювали українські прогресивні діячі, педагоги М. Грушевський, О. Духнович, Г. Сковорода, Г. Ващенко, С. Русова, І. Франко, К. Ушинський, Я. Чепіга.

Теоретичні засади патріотичного виховання, виховання любові до Батьківщини окреслені в наукових здобутках В. Бондаря, О. Захаренка, І. Зязюна, О. Мороза, О. Рудницької, Г. Тарасенко, М. Ярмаченка та ін. Сучасні аспекти формування патріотизму дітей та молоді досліджуються О. Безкоровайною, О. Вишневським, М. Зубалієм, П. Ігнатенком, О. Коберником, М. Левківським, В. Мірошніченко, Г. Пустовітом, Ю. Руденком, А. Сиротенком, М. Стельмаховичем, О. Сухомлинською, К. Чорною та ін.

В останні роки з проблем виховання патріотизму захищено декілька дисертаційних робіт (Г. Гуменюк, В. Каюков, В. Кіндрат, В. Коваль, А. Максютов, М. Павленко, Н. Ревнюк). На терені СНД до проблеми виховання патріотизму звертаються Є. Бєлозерцев, А. Валєєв, І. Ільїн, М. Нікандров та ін.

Вагомий ресурс щодо виховання студентів закладено в позааудиторній діяльності, різні аспекти якої набули висвітлення в працях Р. Абдулова, Т. Авксентьєвої, К. Байши, О. Винославської, О. Гаврилюк, В. Коваленко, Т. Козирєвої, Л. Онучак, Т. Осипової, В. Попової, С. Цимбрило та ін.

Теоретико-методичні засади підготовки студентів аграрних вищих навчальних закладів визначені у дослідженнях В. Горшкова, К. Богатирьова, Л. Курбацької, М. Коротєєва, А. Уланчук, І. Рудченко, М. Саєнко, Л. Михайлової, В. Ярової, Г. Квасникової, В. Шусть та ін. Ці автори визначають залежність ефективності сільськогосподарського виробництва від якості професійної діяльності фахівців, проте не з’ясовують ступінь впливу сформованих особистісних якостей фахівців агропромислового комплексу на результати їхньої праці.

Проведений аналіз джерельної бази дав можливість констатувати, що нині накопичений певний досвід з патріотичного виховання дітей та молоді. Однак цю проблему не можна назвати достатньо вивченою, оскільки такий її аспект, як формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній діяльності спеціально не досліджувався.

У процесі вивчення науково-теоретичних джерел та практичного досвіду виховання студентів аграрних вищих навчальних закладів виявлено суперечності, зокрема, між:

– суспільною потребою утвердження патріотизму в студентської молоді та недостатнім використанням можливостей позааудиторної роботи у аграрних вищих навчальних закладах;

– необхідністю формування патріотизму майбутніх фахівців аграрного профілю та відсутністю науково обґрунтованих педагогічних умов забезпечення цього процесу у позааудиторній діяльності;

– сучасними вимогами до удосконалення змісту, форм і методів патріотичного виховання студентів аграрних вищих навчальних закладів та реальним станом його науково-методичного забезпечення.

Реалії сьогодення, багатоаспектність та недостатня науково-теоретична й методична розробка означеної проблеми, виявлені суперечності зумовили вибір теми дисертаційного дослідження – «Формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній діяльності».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану комплексної теми кафедри педагогіки Житомирського державного університету імені Івана Франка «Морально-етичні засади формування зростаючої особистості» (державний реєстраційний № 0112U000174). Тему дисертації затверджено Вченою радою Житомирського державного університету імені Івана Франка (протокол № 7 від 22.02.2008 р.) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 3 від 25.03.2008 р.).

Мета дослідження – на основі узагальнення теоретичних основ формування патріотизму та вивчення практики виховання студентів аграрних вищих навчальних закладів визначити та експериментально перевірити педагогічні умови та апробувати модель формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності.

Гіпотеза дослідження. Формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній виховній діяльності відбуватиметься більш ефективно за дотримання таких педагогічних умов: формування позитивної мотивації до позааудиторної діяльності як засобу патріотичного виховання та професійного зростання фахівців аграрного профілю; поєднання наявного позитивного досвіду у виховному середовищі вищого навчального закладу з пошуком нових форм і напрямів позааудиторної діяльності, адекватних сучасним ціннісним орієнтаціям студентської молоді; розвиток студентського самоврядування, інститутів колективної студентської самоорганізації, клубної діяльності як особливої сфери життєдіяльності студентської молоді.

Відповідно до мети й гіпотези визначено завдання дослідження:

На основі аналізу філософської, соціологічної, психологічної, педагогічної літератури і виховної практики з’ясувати стан розробленості досліджуваної проблеми та уточнити сутність і структуру поняття «формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності» та схарактеризувати її виховний потенціал у формуванні досліджуваного феномену.
Визначити критерії, показники та схарактеризувати рівні сформованості патріотизму у студентів аграрних ВНЗ.
Розробити та апробувати модель формування патріотизму майбутніх фахівців аграрного профілю у позааудиторній діяльності.
Обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній діяльності.

Об’єкт дослідження – патріотичне виховання студентів аграрних вищих навчальних закладів.

Предмет дослідження – педагогічні умови формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній діяльності.

Для перевірки гіпотези дослідження і розв’язання визначених завдань використано комплекс взаємопов’язаних методів дослідження: теоретичні – аналіз наукової літератури з філософії, соціології, етики, психології, педагогіки для обґрунтування теоретичних основ дослідження та визначення сутності провідних наукових понять, для виявлення сутності та специфіки формування патріотизму; моделювання – для побудови моделі формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності; емпіричні – діагностичні (педагогічне спостереження, анкетування, тестування, інтерв’ювання, вивчення досвіду патріотичного виховання студентів у навчально-виховному процесі, діагностуючі усні та письмові роботи) для визначення рівня сформованості патріотизму в студентів; педагогічний експеримент (констатувальний та формувальний етапи) для перевірки гіпотези дослідження; методи математичної статистики – для інтерпретації та обробки результатів дослідження.

Екпериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота проводилася протягом 2008–2015 рр. на базі Полтавської державної аграрної академії, Національного університету біоресурсів і природокористування України, Житомирського національного агроекологічного університету. На різних етапах у дослідженні брали участь 482 студенти (248 – експериментальна група, 234 – контрольна група) та 34 викладача.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що:

– вперше обґрунтовано педагогічні умови формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності (формування позитивної мотивації до позааудиторної діяльності як засобу патріотичного виховання та професійного зростання фахівців аграрного профілю; поєднання наявного позитивного досвіду у виховному середовищі вищого навчального закладу з пошуком нових форм і напрямів позааудиторної діяльності, адекватних сучасним ціннісним орієнтаціям студентської молоді; розвиток студентського самоврядування, інститутів колективної студентської самоорганізації, клубної діяльності як особливої сфери життєдіяльності студентської молоді); розроблено модель формування зазначеного феномену, яка включає мету, теоретичні підходи, принципи, суб’єктів виховної діяльності, педагогічні умови, етапи, зміст, форми, методи, критерії, показники, рівні та передбачуваний результат; визначено критерії (мотиваційний, когнітивний, емоційний, діяльнісний, рефлексивний), показники та охарактеризовано рівні (високий, середній, низький) сформованості патріотизму;

– уточнено сутність поняття «формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній діяльності» (цілеспрямований складний процес введення молодих людей у систему вартостей демократичного суспільства, підготовку їх до участі у розв’язанні сьогоденних і перспективних завдань держави, до виконання функцій трудівника, господаря, громадського діяча, захисника Вітчизни через включення до пізнавальної, ціннісно-орієнтованої, предметно-трудової, громадсько-корисної, науково-дослідницької, соціально-комунікативної позааудиторної діяльності та використання системи ефективних форм і методів її організації;

– удосконалено форми та види позааудиторної діяльності як засобу формування патріотизму в майбутніх фахівців;

– подальшого розвитку набули зміст та методи патріотичного виховання студентів аграрних ВНЗ.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та впровадженні у виховний процес науково-обґрунтованих методичних рекомендацій «Від пізнання культури рідного краю до патріотизму студентів-аграрників» та навчально-методичного посібника «Виховання патріотизму у студентів аграрних ВНЗ»; змісту, форм і методів формування патріотизму студентів аграрних вищих навчальних закладів у позааудиторній діяльності.

Сформульовані теоретичні та практичні положення можуть бути реалізовані у діяльності науково-педагогічних працівників агарних та інших ВНЗ. Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані для розширення змісту курсів «Теорія і методика виховання у ВНЗ», у розробленні програм і посібників з організаційно-методичного забезпечення позааудиторної виховної діяльності.

Наукові положення та результати дослідження впроваджено у навчально-виховний процес Полтавської державної аграрної академії (довідка № 01-07-1321 від 12.01.2015 р.), Навчально-наукового інституту післядипломної освіти Національного університету біоресурсів та природокористування України (протокол № 9 від 17.01.2015 р.), Житомирського національного агроекологічного університету (протокол № 3 від 23.09.2015 р.).

Особистий внесок здобувача. У статтях «Воспитание патриотизма у студентов-аграриев» (2013, співавтор М. Левківський), «Головні аспекти громадянського виховання: полікультурний аспект» (2015, співавтор М. Левківський) автором висвітлено основні форми діяльності студентів краєзнавчого характеру.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження апробовані на науково-практичних конференціях різного рівня, зокрема: міжнародних – «Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізм взаємовпливу та вияви» (Чернівці, 2009), «Духовно-моральне виховання і професіоналізація особистості; виклики ХХІ століття» (Київ–Вінниця, 2010); «Формування патріотизму та полікультурної компетентності майбутніх фахівців гуманітарно-педагогічного профілю» (Бар, 2015); всеукраїнських – «Економіка і підприємництво: організаційно-методологічні аспекти обліку, фінансів, аудиту та аналізу» (Полтава, 2008), «Філософські ідеї в культурі Київської Русі» (Полтава, 2008), «Парадигма творення в сучасній науці: на шляху до інтегрованого світогляду» (Острог, 2008); «Кредитно-модульна система навчання у вищому навчальному закладі як одна з ключових позицій Болонської декларації» (Полтава, 2008), «Використання інноваційних освітніх технологій у навчальному процесі» (Полтава, 2011); у звітних науково-практичних конференціях викладацького складу Полтавської державної аграрної академії та Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Публікації. Результати дослідження відображено в 17 (15 одноосібних) публікаціях автора, з них 8 відображають основні наукові результати, 5 – апробаційного характеру, 4 – додатково відображають наукові результати дисертації.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (318 найменувань, 5 з яких іноземною мовою), 14 додатків на 63 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 280 сторінок, з них 184 сторінки основного тексту. Дисертація містить 9 рисунків, 24 таблиці.

Розділ 1

ФОРМУВАННЯ ПАТРІОТИЗМУ В СТУДЕНТІВ АГРАРНИХ ВНЗ ЯК НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

У першому розділі здійснено категоріальний аналіз основних понять дослідження: „патріотизм”, „патріотизм студентів аграрних ВНЗ”, „формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності”, здійснено ретроспективний аналіз проблеми патріотичного виховання; охарактеризовано освітньо-розвивальний й виховний ресурсний потенціал позааудиторної діяльності студентів аграрних ВНЗ.

1.1. Аналіз категоріально-понятійного апарату дослідження

Аналіз категоріально-понятійного апарату дослідження патріотизму передбачає визначення реконструкції категорії патріотизму в контексті найбільш узагальнених концептуальних підходів до тлумачення досліджуваного поняття. Це, у свою чергу, передбачає абстрагування від соціально-історичного аналізу розвитку зазначеного поняття та використання його в різних наукових галузях, таких, як філософія, соціологія, психологія, педагогіка.

Патріотизм (від грецького patris – батьківщина, вітчизна) постає найбільш важливим соціально-історичним феноменом, який у різні історичні епохи мав неоднаковий соціальний зміст, що зумовлено різними соціально-психологічними конфігураціями у системі „людина – соціум”.

Елементи патріотизму в людей виникли початково як форми усвідомлення родових зв’язків, обрядів, звичаїв. У той час, коли сукупне життя людства трималось на кровному зв’язку між членами окремих невеликих груп, почуття суспільної солідарності співпадало з почуттями сімейними. Такий найперший прояв патріотизму роду чи племені сумісний і з кочовим побутом.

За радянських часів поняття „патріотизм” тлумачилося дещо заідеологізовано і розумілося як одне з найбільш глибоких почуттів, закріплених віками й тисячоліттями [251, с. 977].

Великий тлумачний словник сучасної української мови трактує патріотизм як любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них на жертви й подвиги [50].

Зазначимо, що проблема патріотизму, сутності патріотичної свідомості, любові до батьківщини знайшла своє відображення у вітчизняній (В. Бичко, І. Надольний, Л. Сохань, І. Стогній, В. Шинкарук та ін.) та зарубіжній (І. Кант, К. Роджерс, Е. Фромм та ін.) філософії. Для нас у контексті заявленої теми актуальними є положення про взаємозалежність людини і суспільства, про дієвий прояв патріотизму індивідом у діяльності та спілкуванні.

У „Філософському енциклопедичному словнику” патріотизм тлумачиться як любов до вітчизни, відданість їй, прагнення своєю діяльністю слугувати її інтересам [283, с. 484].

Соціологи трактують поняття патріотизм як моральний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов до вітчизни, гордість за її минуле і дійсне, готовність підпорядкувати свої інтереси інтересам країни, прагнення захищати інтереси Батьківщини і свого народу [254, с. 713].

У психолого-педагогічній площині аналізу проблеми патріотизм постає одним із найважливіших чинників розвитку демократичного українського суспільства, а патріотичне виховання молоді – найважливішою складовою системи виховання сучасної особистості.

У психології поняття „патріотизм” досліджується А. Богуш, М. Боришевським, Л. Долинською, О. Киричуком, В. Котирло, Ю. Трофімовим, О. Роменцем, М. Томчуком, О. Чебикіним та ін. [38, 40, 103, 270, 271].Суттєво, що більшість психологів обстоює думку, згідно з якою лише в процесі значущої життєдіяльності відбувається присвоєння школярами різноманітного соціального досвіду як внутрішньої основи виховання. Внаслідок інтеріоризації відбувається утвердження, зміцнення патріотизму в учнів середнього та старшого шкільного віку.

У словнику-довіднику з соціальної психології патріотизм трактується як складне явище суспільної свідомості, пов’язане з любов’ю до Вітчизни, Батьківщини, свого народу, яке виявляється у вигляді соціальних почуттів, моральних і політичних принципів життя та діяльності людей [148, с. 323-324.].

У цьому зв’язку досить важливим є етнопсихологічне розуміння сутності свідомості й самосвідомості людини. Під національною свідомістю та самосвідомістю особистості розуміють “усвідомлення себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінку себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб’єкта соціальної дійсності” [141, с. 6]. Загалом, національна свідомість та самосвідомість розуміються як відчуття індивідом себе представником певного народу, носієм його культури, знання минулого і сучасного та здатність до діяльності, спрямованої у майбутнє.

В Українському педагогічному словнику академіка С. Гончаренка патріотизм розглядається як одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури [67].

В Енциклопедії освіти патріотизм тлумачиться як суспільний моральний принцип діяльного ставлення до свого народу, що відображає національну гордість і любов до вітчизни, громадянську відповідальність за її долю, а також емоційне підпорядкування особистістю свого життя спільним національним інтересам і виявляється в готовності служити Батьківщині й захищати її від ворогів [83].

На думку В. Лутовінова, патріотизм розуміється як одна з найбільш значущих та вічних суспільних і особистісних цінностей, що властива всім сферам життя суспільства і держави. Патріотизм при цьому є найважливішим духовним надбанням особистості, характеризує вищий рівень її розвитку і виявляється в її активно-діяльнісній самореалізації. Тобто патріотизм втілює любов до своєї Вітчизни, причетність до її історичного минулого, її культурних досягнень та постає привабливим і невіддільним через свою неповторність і незамінність, що складають духовно-етичну основу особистості та формують її громадянську позицію і потребу в гідному, самовідданому служінні Батьківщині [164].

Таким чином, патріотизм може розумітися як рівень інтеграції людини у космос суспільного життя, як готовність жертвувати собою задля своєї держави, як певний духовно-етичний стрижень особистості.

Важливим є розуміння патріотизму науковцями, які здебільшого по-різному тлумачать це інтегральне особистісне новоутворення. Так П. Онищук вважає його почуттям [191], В. Каюков – провідною моральною якістю особистості [100], В. Коваль – почуттям людини, а на рівні соціуму – суспільним моральним принципом [106].

За М. Боришевським, патріотизм – цінність, що втілюється у самовідданій любові до рідної землі, її народу, Батьківщини, а особистість, що є патріотом, уболіває за долю Вітчизни, переживає дієву потребу віддавати всі свої сили служінню співвітчизникам, своїй нації [40, с. 202]. На думку Т. Анікіної, патріотизм – інтегральна сутність, складна інтегративна якість особистості, яка містить емоційно-чуттєвий, інтелектуальний та діяльнісний компоненти [7, с. 7], що дозволяють говорити про структуру патріотизму, яка передбачає систему таких якостей та компонентів: патріотичне почуття (любов до рідного, тривога, відповідальність за долю Вітчизни); національна гідність людини; потреба в задоволенні своїх національних інтересів; патріотична свідомість на основі національної свідомості, осмислення своєї громадянської ролі в суспільстві; такт і повага до гідності людей інших національностей; потреба у збереженні й передачі іншим людям вітчизняних духовно-культурних цінностей; потреба і готовність до діяльності патріотичного змісту [205].

У психолого-особистісному контексті патріотизм щільно пов’язаний із Я-концепцією людини (як психолого-когнітивним принципом відображення нею самої себе), її самосвідомістю. У цьому контексті патріотизм постає як свідоме ставлення людей до своєї Батьківщини, народу, рідної мови, праці, суспільно-політичної, навчальної діяльності. І якщо позитивна Я-концепція людини як вираження високого етапу розвитку її особистості постає певною метою розвитку людини, то патріотизм є однією з найбільш значущих цінностей, найважливішим духовним надбанням особистості, наріжним особистісним новоутворенням, певною вершиною особистісного розвитку людини [163, с. 62].

Аналіз досліджень проблеми патріотизму свідчить про різноманітність і неоднозначність трактування цього терміну, що пояснюється складною природою даного явища, багатоаспектністю його змісту, неординарністю структури, різноманіттям форм прояву. Важливо розуміти, що проблема патріотизму розглядається науковцями за різних історичних, соціально-політичних і економічних умов. Відтак, усе різноманіття підходів до розуміння патріотизму, які існують у педагогічній та загалом науково-дослідній літературі, можна умовно диференціювати за низкою напрямів [40; 100; 106; 163; 193].

До першого з них можна віднести точку зору, що набула найбільшого поширення в філософській, психолого-педагогічній і публіцистичній літературі, відповідно до якої патріотизм розуміється як піднесене почуття любові до Батьківщини. Цей напрям характеризується фіксацією позитивного, нерідко яскраво виразного ставлення людини до Вітчизни та обмежується, головним чином, рівнем емоційного відображення, емоційного прояву любові до природи, рідного краю, батьківського будинку, до спогадів дитинства тощо, що у сукупності постають певним абстрактним узагальненим об’єктом. Цей напрям можна назвати піднесено-емоційним, що реалізує багатообразний прояв піднесеного відчуття любові до Батьківщини, особливо в духовному й етичному сенсах. Тут виділяється спрямованість, сила, піднесеність самого відчуття до об’єкта, який має для людини виняткове значення та певним чином пов’язується з її генетичною пам’яттю.

Другий напрям також ґрунтується на розумінні патріотизму як одного з вищих, найбільш значущих почуттів людини, однак разом із емоційним аспектом зазначений напрям включає також і діяльнісний момент реалізації патріотичного почуття, сила якого тут не обмежується лише піднесеним відчуттям любові до Вітчизни, а спонукає людину до активних дій, учинків на благо своєї Батьківщини. Такого роду діяльність є не тільки обов’язковою умовою діяльнісного патріотизму, але і певним його критерієм, який виявляється завдяки конкретному внеску, зробленому людиною у процес актуалізації – відбудови та захисту – Вітчизни. І саме завдяки тому, наскільки та або інша діяльність відповідає питанням розвитку і зміцнення держави, залежить рівень сформованості патріотизму й ступінь його прояву в конкретного суб’єкта. Характерною особливістю даного напряму є необхідність реалізації патріотичної діяльності на користь Вітчизни, що дозволяє назвати його активно-діяльнісним. За своєю суттю – це одне з вищих, найбільш значущих відчуттів та мотивацій людини, втілених у дієву спонукальну силу, що реалізує патріотичне відчуття в процесі цілеспрямованої соціальної діяльності громадян на користь суспільства, на благо Вітчизни [157, с. 274].

Представники третього напряму, розкриваючи сутність патріотизму, роблять це в нерозривному зв’язку саме з особистістю, яка для них є вищою цінністю. Тому його можна назвати особистісним патріотизмом. На відміну від попереднього напряму, що розглядає державу як головний об’єкт патріотизму, представники цього напряму першорядну роль відводять суб’єктові, тобто особистості людини, яка тут займає домінуюче становище. Ідея розуміння патріотизму в особистісному плані отримала своє теоретичне обґрунтування ще у Г. Флоровського, який розглядав патріотизм як культурну творчість і національну напругу власних сил людини [286, с. 250]. З розгляду суті цього напряму випливає, що патріотизм можна визначити як духовно-творчий акт піднесення особистості, яка володіє найважливішими етичними й іншими якостями.

Четвертий напрям багато в чому пов’язаний із попереднім, і цей зв’язок виявляється в тому, що дуже часто суб’єктом патріотизму є особистість. Тому патріотизм розглядається як найважливіший момент, етап розвитку особистості, її духовного розвитку, самовираження й самоздійснення [164]. При цьому рівень такого розвитку є дуже високим, оскільки духовна самореалізація особистості передбачає прояв цілого ряду найважливіших сторін, якостей, що характеризуються повнотою, цілісністю, оптимальністю їх сформованості у людини. Цей напрям має найбагатшу традицію, глибоке і могутнє коріння. Патріотизм, що розроблявся в межах цього напряму, виступає як вершинний духовно-релігійний самопрояв особистості, яка досягла такого рівня розвитку, що дозволяє випробовувати божественну за природою любов до Вітчизни, з готовністю до самопожертвування і самозречення для її блага.

У п’ятому напрямі патріотизм розглядається як суспільне явище (характерне саме для суспільного ладу), а різні точки зору відносно конкретної визначеності цього суспільного явища утворюють досить широкий його концептуальний спектр. Однак, загалом, зміст і характер даного явища істотно зумовлюється особливостями історичного розвитку суспільства, держави, політикою його правлячої еліти. За умов жорсткого керівництва і регламентованого функціонування радянської суспільної системи патріотизм був однією з її найважливіших ідеологічних основ, виступав одним із стрижневих напрямів виховання підростаючого покоління. Так наприкінці 60-х – на початку 80-х років ХХ століття у низці суспільних наук значний розвиток одержала точка зору, згідно якої патріотизм досліджувався як явище суспільної свідомості [147].

З середини 80-х років ХХ століття на теренах вітчизняної гуманітарної думки стала переважати тенденція осмислення патріотизму як одного з явищ духовного життя суспільства. У деяких дослідженнях патріотизм вивчався в контексті розвитку вітчизняної історії, як прояв специфічних рис менталітету, психіки різних угрупувань [252]. У рамках цього напряму патріотизм можна визначити як одне із складних, багатоаспектних явищ, що пронизує всі сфери суспільства, особливо суспільну свідомість і духовне життя, та володіє величезним потенціалом відродження України на переломних етапах її розвитку.

Шостий напрям характеризується тим, що держава розглядається як об’єкт патріотизму, тому його можна назвати „державним патріотизмом”. Поява такого різновиду патріотизму була затребувана певними історичними умовами, а саме: необхідністю консолідації зусиль для створення, зміцнення держави, різних форм державної влади. Одним із перших, хто розробив теоретичні підвалини цього напряму, був Гегель. Будучи переконаним прихильником прусської конституційної монархії, він завершує свою філософську систему її ідеалізованим зображенням. Гегелівське розуміння патріотизму означає прагнення до загальних цілей та інтересів держави, які є безумовно пріоритетними стосовно будь-яких інших (будь то інтереси особи, групи людей або суспільства в цілому). Держава, як вища форма організації й суспільна цінність, виступає головним об’єктом вищих відчуттів і помислів особи і суспільства, зокрема й патріотичних. Осмислення головної ідеї цього напряму передбачає розуміння патріотизму як прояву його суб’єктами відчуття національної гордості за країну, їх активної участі в зміцненні держави і державності як першочергової умови ефективного функціонування соціальних інститутів, розвитку суспільства й особистості.

Патріотизм, особливо якщо виходити з причини його походження, виникає і розвивається як відчуття людини, що оформлюється за допомогою механізмів соціалізації й духовно-етичним чином збагачується. Саме розуміння вищого розвитку відчуття патріотизму нерозривно пов’язане з його дієвістю, що у конкретному контексті виявляється у діях і вчинках, в активній соціальній діяльності, здійснюваній суб’єктом на благо Вітчизни.

Патріотизм, як глибоко соціальний за своєю природою феномен, є не тільки певним аспектом життя суспільства, але і джерелом його існування і розвитку, виступає як атрибут життєздатності, а іноді й виживання соціуму. Крім того, одним із характерних проявів патріотизму є принцип державності, який виявляється в тому, що важливим чинником історичного розвитку соціумів є держава як відносно самостійна, самодостатня, автономна суспільна сила.

Головним суб’єктом патріотизму виступає особистість, пріоритетним соціально-етичним завданням якої є усвідомлення своєї історичної, культурної, національної, духовної приналежності до Батьківщини як вищого принципу, що визначає сенс і стратегію її життя.

Дійсний патріотизм полягає у його духовності, коли він як піднесене відчуття, незамінна цінність і джерело, найважливіший мотив соціально значущої діяльності якнайповніше виявляється в особистості, соціальній групі, що досягла вищого рівня духовно-етичного і культурного розвитку. Автентичний, духовний у своїй основі патріотизм передбачає безкорисливе, беззавітне до самопожертвування служіння Вітчизні.

Патріотизм у контексті кваліметричної градації може розумітися не тільки як морально-ціннісне, духовно-психологічне почуття, окремі особистісні механізми суспільної реалізації особистості, її соціалізації, але й як інтегральне особистісне новоутворення, яке пронизує всі аспекти людської особистості, визначає загальний особистісний та суспільний сенс існування людини, який виявляється у процесі інтеграції її та соціоприродного оточення. Прямуючи за І. Бехом та А. Петровським, можна стверджувати, що метою розвитку людини формування особистості, що супроводжується вихованням патріотизму, який є не тільки одним із головних показників особистісного розвитку, але й певним його результатом [24; 187].

Аналіз патріотизму виявляє проблему органічного поєднання в сучасному вітчизняному соціумі його традицій, ідей і цінностей, що домінували на різних етапах історії. Саме це дозволяє виокремити певні аспекти та підходи до трактування патріотизму: персоніфікований, особовий патріотизм, заснований на особистій відданості своєму князеві, дружині, роду, племені; релігійний патріотизм з моменту ухвалення християнства на Русі (988 рік), становлення інших основних конфесій на території Русі; державний патріотизм; національний (етнічний) патріотизм, пов’язаний із зростанням національної самосвідомості українців, який живить національну ідеологію, мотивує об’єднувальні національні зусилля; офіційний патріотизм, що сполучає ідеологію, державний лад і багатонаціональний народ у єдине ціле (наприклад, доктрина графа С. Уварова „Православ’я, самодержавство, народність”, розвинена в концепціях К. Леонтьєва, К. Побєдоносцева); ліберально-просвітницький патріотизм М. Сперанського, Б. Чичеріна, що не допускає „сліпої” любові до Вітчизни, а вимагає становлення „дійсного” самодержавства і прогресивної, правової, гуманної держави, що захищає права і свободи особи; „нормальний” патріотизм І. Ільїна, без надриву й екзальтованості, як невід’ємна частина правосвідомості громадянина, що віддає перевагу Батьківщині перед усесвітньою, загальнолюдською общиною в справі любові й служіння; класовий патріотизм, пов’язаний із інтернаціональним братерством за класовою ознакою, що отримав найбільше втілення в радянському суспільстві [2].

Для розуміння категорії патріотизму слід звернутися до головних аспектів його формування [7; 40; 100; 106; 165; 193].

Як засвідчує аналіз наукових джерел, патріотизм зароджується і формується як відчуття, пов’язане із світобаченням рідного краю, ближнього оточення, своєї мови в ранньому дитячому віці, що щільно пов’язане з чуттєвою сферою дитини, яка дозволяє інтегрувати патріотичний феномен на чуттєвому рівні. У зрілому віці це відчуття соціалізується, підноситься і все більш усвідомлюється, рефлексується, особливо в процесі здійснення конкретних видів суспільно-корисної діяльності.

Відтак, патріотичне виховання має здійснюватися як двоєдиний процес на психологічному (морально-психологічний процес формування почуттів, уявлень, звичок, настроїв, прагнень, норм патріотизму, вольових якостей) та ідеологічному й світоглядному (формування патріотичної свідомості, ідей, поглядів, переконань) рівнях.

Формування патріотизму пов’язане з вищим рівнем розвитку особистості, особливо в соціально-духовному й етичному плані. На цьому рівні розвитку особистість ідентифікує себе з Батьківщиною, Вітчизною, а її „Я” стає частинкою, нерозривно пов’язаною з безліччю інших „Я” соціуму, що в реальній дійсності й конкретній діяльності виявляється в єднанні їх відчуттів, цінностей, поглядів, норм, ідеалів, цілей, дій і вчинків, інтегральним моментом чого виступають вищі інтереси суспільства, активна реалізація ідеї служіння Вітчизні. Такий патріотизм передбачає формування і тривалий розвиток цілої системи позитивних якостей особистості, а стрижнем цього розвитку є духовно-етичний та історико-культурний компоненти. Такий дійсний патріотизм виступає в єдності глибокого духовного освоєння історії та культури свого народу й активно-діяльнісній участі у вирішенні найважливіших проблем сучасного суспільства. Відтак, патріотизм виступає в єдності духовності, громадянськості та соціальної активності особистості, що усвідомлює свою нероздільність, нерозривність із Вітчизною.

За В. Азаровим, сучасний етап розвитку світової цивілізації передбачає не відмову від патріотичного мислення й поведінки, а діалектичний, глибоко науковий їх перегляд, виявлення зв’язків із глобальними імперативами інформаційно-освітнього, екологічного, демографічного й міжнародно-правового характеру. Задля продовження життя на Землі, прогресу і процвітання всіх нині існуючих локальних цивілізацій патріотизм нового геоетносу – землян – має зайняти домінуюче становище стосовно будь-якого приватного патріотизму; і лише у єдності з останнім глобальний патріотизм дозволить землянам із гідністю відповісти на будь-які виклики часу, будь-то тероризм або виснаження природних ресурсів [2].

Формування особистості в процесі її розвитку зумовлене складною взаємодією природних та соціальних умов, що є сукупністю економічних, соціально-психологічних чинників, коли через активність особистості людини здійснюється взаємне опосередкування природного і соціального, їх взаємодія й інтеграція, взаємне насичення їх змістом. Через виявлення активної внутрішньої діяльності, як відповідь на зовнішні й внутрішні фактори впливу, в людини, за умови визначальної ролі соціального середовища, формуються патріотичні почуття, свідомість і поведінка. Через родину, школу, молодіжні організації, засоби масової інформації формується, за переконанням В. Сухомлинського, свідомий громадянин-патріот, оскільки „людина свідомо прагне не просто жити – існувати, а жити в ім’я чогось” [265, с. 411].

Таким чином, патріотизм як одна з найбільш значущих цінностей, що властива всім сферам життя суспільства і держави, є, по-перше, найважливішим духовним надбанням особистості, характеризує вищий рівень її розвитку і виявляється в її активно-діяльнісній самореалізації на благо Вітчизни (тут патріотизм втілює любов до своєї Вітчизни, причетність до її історії, культури та складає духовно-етичну основу особистості, яка формує її суспільну позицію і потребу в гідному, самовідданому служінні Батьківщині). По-друге, патріотизм постає певним фундаментом громадської й державної будівлі, ідеологічною опорою їх життєздатності, однією з основних умов ефективного функціонування системи соціальних і державних інститутів. По-третє, в історичному плані патріотизм є джерелом духовних і етичних сил та здоров’я суспільства, його життєстійкості, яка особливо могутньо і нестримно виявляється на переломних етапах розвитку, під час великих, історично значущих, подій, у роки важких соціальних випробувань.

Загалом, патріотизм – це любов до батьківщини, почуття відповідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам та сприяння її успіхам у сферах внутрішнього життя й на міжнародній арені. Патріотизм – явище соціально-історичне. У період переходу від тоталітарних режимів до демократизму, формування правової суверенної держави і громадянського суспільства утверджується й розвивається загальнонародний патріотизм. У ньому поєднуються вірність Батьківщині з почуттям поваги до інших націй і народів, з відданістю інтересам творення вільного, демократичного суспільства [205].

При цьому патріотизм слід розглядати як інтегральне утворення індивідуальної й суспільної свідомості, сутність якого визначається інтегруючо-культурологічною, активно перетворювальною, регулятивною, ідентифікаційною та розвивальною функціями і зумовлюється взаємодією особистісно-психологічного та суспільно-політичного рівнів [205].

У „Національній програмі патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства” патріотичне виховання дітей та молоді визначається як комплексна, системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських організацій, сім’ї, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до України, турботи про благо народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, незалежності та цілісності України. При цьому патріотичне виховання дітей та молоді націлене на формування і розвиток особистості, якій притаманні людська гідність, висока національна самосвідомість, культура міжетнічних відносин, гуманістична мораль, виконання положень національного законодавства, вміння цивілізованим шляхом відстоювати свої права і свободи, сприяючи громадянському миру і злагоді в суспільстві [184].

У „Програмі українського патріотичного виховання дітей та учнівської молоді„ зазначено, що патріотизм – це активне і дієве почуття належності до своєї державно-територіальної Вітчизни, органічної включеності в її соціально-політичну структуру, відданості й любові до неї, готовності до самопожертви в ім’я її процвітання. Він базується не на належності до певного етносу, який став складовою політичної нації, а на належності до громадянського суспільства як соціального організму, що існує на певному терені та перебуває під юрисдикцією однієї держави [20, с. 4].

Аналіз феномену патріотизму та розгляд проблеми його формування у студентів аграрних ВНЗ передбачає використання сучасних наукових підходів, насамперед таких, як: конкретно-історичний, аксіологічний, особистісно-орієнтований, контекстний, компетентнісний, діалоговий, партисипативно-інтегративний [59, с. 45-60].

Конкретно-історичний підхід допомагає збагнути й сформулювати специфічні, найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання патріотичного виховання, а саме: усвідомлення громадянами України необхідності демократичних процесів у поєднанні з розбудовою громадянського суспільства [20, с.22].

Використання особистісно-орієнтованого й аксіологічного підходів потребує у процесі формування патріотизму в студентів опертя на ціннісні орієнтації студентів та певні особистісні новоутворення, пов’язані із їх ідеалами та взірцями для наслідування.

Контекстний підхід передбачає розгляд зазначеного процесу в контексті його спрямованості на майбутню практичну діяльність студентів, що має виявляти патріотичний зміст їх професійної діяльності.

Компетентнісний підхід (який відображає інтегральний прояв професіоналізму, в якому поєднуються елементи професійної й загальної культури) дозволяє орієнтувати процес професійного розвитку студента на певні знання та уміння, в яких виявляється патріотичний зміст.

Діалоговий підхід орієнтується на концептуальну установку стосовно того, що мислення особистості, зокрема майбутнього аграрія, у процесі його формування має вступати у віртуальне діалогічне спілкування з попередніми формами культури, а також із представниками різних поколінь, які взаємодіють у єдиному часовому просторі, коли сам процес спілкування всіх учасників навчально-виховного процесу набуває вільного, співтворчого характеру.

Партисипативно-інтерактивний підхід, який ґрунтується на теорії партисипативності, орієнтує учасників освітнього процесу на їх активність, на розуміння взаємодоповнюваності їх здібностей та особистісних ресурсів, на спільний характер навчального процесу, на активну міжособистісну комунікацію, самоорганізацію та самоврядування.

Для глибшого розуміння патріотизму потрібно окреслити зміст поняття „вітчизна” і „батьківщина”. Часто ці поняття вважають тотожними. Насправді, якщо глибше вникнути в їхню суть, то вони мають різні відтінки. Зокрема в словнику В. Даля розрізняється поняття батьківщина” як етнокультурне поняття і „вітчизна” як поняття вже державне, громадянське, політичне [73]. Отже, зазначене вище дозволяє констатувати, що знаходження гармонії обох сторін патріотизму становить центральну мету патріотичного виховання.

Українські дослідники виокремлюють щонайменше три різновиди патріотизму. Це – етнічний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого етносу, його мови, культури й історії. Це й територіальний патріотизм, що ідентифікує себе з певною місцевістю, ландшафтом, кліматом тощо. Це й державний патріотизм як головна мета виховання у дітей державницького, громадянського світогляду [83].

Загалом сутність поняття „патріотизм студентів аграрних ВНЗ” ми розуміємо як одну з найвищих цінностей, надбань особистості, як сукупність її етичних, громадянських, світоглядних якостей, як інтегральне особистісне утворення, яке виявляється у знанні історії та культури свого народу; толерантності до інших етносів, культур; любові до Батьківщини, до рідної землі; почутті господаря, здатності до професійної діяльності в умовах конкурентного ринкового середовища та життєдіяльності.

Питання формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ розглядається вітчизняними педагогами. Зокрема, О.Онопрієнко виділяє такі складники патріотичного виховання студентської молоді: формування духовного світу особистості за умов будівництва державності України; врахування основних засад становлення та розвитку особистості, світогляду, переконань, ціннісних орієнтацій; постійне збагачення пам’яті, громадянського мислення, вироблення національно-свідомого ставлення до навчання, самоосвіти; розвиток позитивних емоцій та громадянської гідності; формування творчої особистості як могутнього стимулу духовного життя громадянина незалежної держави [194].

Формування патріотизму студентів аграрних ВНЗ у позааудиторній діяльності ми визначаємо як цілеспрямований складний процес введення молодих людей у систему вартостей демократичного суспільства, підготовку їх до участі у розв’язанні сьогоденних і перспективних завдань держави, що стосуються розвитку аграрного сектору економіки, до виконання функцій трудівника, господаря, громадського діяча, захисника Вітчизни через включення до пізнавальної, ціннісно-орієнтованої, предметно-трудової, громадсько-корисної, науково-дослідницької, соціально-комунікативної позааудиторної діяльності та використання системи ефективних форм і методів її організації.

Саме така діяльність шляхом інтеріоризації постає внутрішнім психологічним механізмом особистісно-професійного новоутворення для майбутньої професійної діяльності в аграрному конкурентному ринковому середовищі та життєдіяльності.

1.2. Поняття „патріотизм” у зарубіжній і вітчизняній педагогіці

Необхідною складовою виховання у суспільстві є розвиток, формування, закріплення та збереження патріотичних почуттів і патріотичної свідомості у юних громадян держави. Історія людства фіксує наявність почуття патріотизму в різних народів. А в період формування націй і створення національних держав патріотизм постає невід’ємною складовою суспільної свідомості [35, с. 282].

Аналіз наукових джерел засвідчує, що перші елементи патріотизму у вигляді таких почуттів людини, як прихильність до рідної землі, мови, традицій, формуються ще у виховних системах Стародавньої Індії, Китаю. Так філософсько-етичне вчення Конфуція – мислителя Давнього Китаю, зводиться до суворого виконання приписних обрядів, а головним у вихованні патріотизму в молоді, на його думку, є знання історичної спадщини та дотримання звичаїв свого народу, шанування предків, повага до старших за віком і соціальним становищем [290].

Древньогрецькі філософи Сократ, Платон, Демокрит й Аристотель обстоювали принцип гармонійного поєднання природи, суспільства і людини. Тим самим громадянин ставав абсолютною цінністю. У цьому зв’язку виховним ідеалом поставала людина як гармонійно розвинена особистість, а виховання у молоді почуття любові до Батьківщини, до свого народу передбачало також її розумовий, фізичний, моральний і естетичний розвиток.

Загалом у державах Древньої Греції патріотизм трактувався не лише як елемент причетності людини до рідної землі та її атрибутів (мови, традицій тощо), а й важливою цементуючою силою формування громадянської свідомості, що поєднувала людей у єдине ціле як етнос, народ, який характеризувався потребою у захисті інтересів окремої людини та держави.

Засновник школи софістів Сократ одним із перших підійшов до розуміння людини як громадянина держави, котра, крім насилля над рабами щодо інших верств населення, має дотримуватися принципу відмови від примусу і насилля, визнання переконання найбільш дієвим засобом поступального розвитку суспільства.

Відомо, що психіка древніх греків характеризується певною інтегрованістю людини у космос свого соціального оточення для глибшого пізнання самої себе. Так, за словами грецького мислителя Плутарха, патріотичні почуття громадян аристократичної Спарти, які прищеплювалися дітям у державних школах уже з семи років, були настільки сильними, що спартанці вважали, що люди „належать не самі собі особисто, а батьківщині”, що найвища доблесть спартанця – загинути в бою за Вітчизну [211, с. 155].

Платон відстоював пріоритет інтересів держави, а не особистості: „Ні спокуса, ані насильство не можуть примусити громадянина зрадити інтереси держави” [210, с. 108]. Відповідно у праці „Протагор” він вбачав мету виховання молоді у здійсненні такого впливу на людину, який би спонукав її прагнути стати досконалим громадянином.

Ефективність виховного впливу, на його думку, є можливою лише якщо дитину поставити в умови наближення до розуміння загальнодержавних інтересів, відвернення від вузькоегоїстичних цілей. Демокрит також доводив, що моральні переконання є визначальними в утвердженні патріотизму людини. У такий спосіб людина повинна мати внутрішні переконання для здійснення доброчеснотних учинків.

Відтак, питання патріотичного виховання та становлення особистості людини-патріота (як суб’єкта, що виявляє любов до свого народу, держави) знаходять висвітлення у працях мислителів античного світу. Так Аристотель у трактаті „Політика” зазначав, що людина постає “політичною істотою” (членом полісу, від грецького „держава”), коли „всі громадяни належать державі”, оскільки кожен із них – її невід’ємна частина. Таким чином, Аристотель першим висловив думку про те, що громадянське виховання є основою благополуччя й стабільності існуючої держави: „Законодавець повинен поставитися із винятковою увагою до виховання молоді, оскільки в тих державах, де цього немає, сам державний лад завдає собі шкоди” [8, с. 628].

Любов до своєї держави, що проявлялася у такій якості людини, як політичність, у древніх греків передбачала таку поведінку людини, згідно якої їй слід не тільки сумлінно дотримуватися законів, але й виявляти любов, вірність, хоробрість, ініціативу в зміцненні й розбудові держави.

У Стародавньому Римі дещо по-новому трактувалося поняття „патріотизм”, яке найточніше відображається у словах філософа Цицерона: „Нам дорогі батьки, дорогі діти, близькі родичі, але всі уявлення про любов до чого-небудь поєднані в одному слові „вітчизна”. Яка чесна людина стане вагатися вмерти за неї, якщо вона може принести цим їй користь” [75, с. 26; 291, с. 235-237]. Тобто визначальною основою патріотизму людини є любов до Батьківщини у її найвищому вимірі аж до самопожертви.

В епоху раннього Середньовіччя, коли ідеали стародавніх держав почали розпадатися, ідеологічною твердинею феодального суспільства були схоластика і церква, яка намагалася виховати народи у дусі покори, тримати їх у „темряві”. Тому не патріотизм, а релігійний фанатизм та наказ феодала і підкорення вимозі общинної військової повинності керували свідомістю людей у міжусобних і міждержавних війнах цього історичного періоду розвитку європейської цивілізації. Проте церква сприяла формуванню таких християнських доброчеснот, як смирення, повага до Бога, до інших людей, старших, особливо батьків та рідних. Тим самим формування патріотизму мало родинно-релігійний характер.

Епоха Відродження, певним чином зумовлена завершенням процесу формування ряду національних централізованих європейських держав, сприяла розвитку нової ідеології й культури, виникненню нового раціонального, життєрадісного світогляду, який кваліфікувався як гуманізм. Зокрема Е. Роттердамський і Ф. Рабле піддали критиці середньовічну схоластичну виховну систему і протиставили їй виховання, яке розвиває людину розумово і фізично, привчає її до самостійного мислення, формує високі моральні якості в дусі гуманістичної моралі, що, природно, позитивно впливало на формування патріотизму. Також Ф. Рабле у романі „Гаргантюа і Пантагрюель” в основу навчання поклав зацікавленість дитини навколишнім середовищем, виховання любові до рідної землі й розвиток живої думки у вільних суперечках між учителем і учнем [229] – тим самим він започаткував необхідність пізнання дитиною в ранньому віці рідної місцевості як першооснови патріотизму.