Дисертація

Міністерство освіти і науки України
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

 
 

На правах рукопису

 

МАЙБОРОДА Наталія Олексіївна

 

УДК [37.035.6:7 (07)] (043.3)

 

ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЗАСОБАМИ МИСТЕЦТВА ВИХОВАНЦІВ СІЛЬСЬКИХ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ КОМПЛЕКСІВ «ДОШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД – ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД»

 
 

13.00.07 – теорія і методика виховання

 
 
 

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Науковий керівник:

 
 
 
 

Умань – 2016

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….. 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЗАСОБАМИ МИСТЕЦТВА ВИХОВАНЦІВ СІЛЬСЬКИХ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ КОМПЛЕКСІВ……………………………………..  

 

13
  • Історико-педагогічний аналіз проблеми патріотичного виховання особистості………………………………..…………………………………………….
  

13
  • Особливості патріотичного виховання дітей в умовах сільських навчально-виховних комплексів ……………………………………………………………
  

41
  • Виховний потенціал мистецтва у процесі патріотичного виховання дітей сільських навчально-виховних комплексів ……………………………………..
  

56
Висновки до першого розділу …………………….……………………………. 78
 

РОЗДІЛ 2. ВИВЧЕННЯ СТАНУ ПАТРІОТИЧНОЇ ВИХОВАНОСТІ ДІТЕЙ У СІЛЬСЬКИХ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ КОМПЛЕКСАХ……….

  

 

81
2.1. Діагностування патріотичної вихованості дітей засобами мистецтва в умовах комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад»……………………………………………………………………………….  

 

81
2.2. Результати констатувального етапу дослідження……………………….. 89
Висновки до другого розділу …………………………………………………… 117
 

РОЗДІЛ 3. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ЗАСОБАМИ МИСТЕЦТВА ВИХОВАНЦІВ У СІЛЬСЬКИХ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ КОМПЛЕКСАХ ТА ЇХ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА..

  

 

120
3.1. Модель патріотичного виховання дітей сільських навчально-виховних комплексів засобами мистецтва………………………..……………………………..  

120
3.2. Обґрунтування педагогічних умов патріотичного виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів…………………  

132
3.3. Апробація педагогічних умов патріотичного виховання засобами мистецтва ..……..………………………………………………………………………  

145
3.4.Аналіз результатів формувального етапу дослідницько-експериментальної роботи………………………………………………………………  

166
Висновки до третього розділу………………………..………………………… 176
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….. 178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………… ……….  182
ДОДАТКИ …………………………………………………………………………… 207

 

ВСТУП

Актуальність теми. В умовах формування громадянського суспільства, яке передбачає розбудову України як суверенної, правової демократичної держави особливо гостро постає потреба загальнодержавного масштабу в становленні громадянина як культурно-освіченої, творчої, високодуховної, гуманістично спрямованої особистості зі своїм сформованим світоглядом, з почуттям патріотизму.

Одним із пріоритетних напрямів сучасної освіти є виховання особистості на засадах загальнолюдських та національно-патріотичних цінностей.

Найбільш значущою цінністю громадянського суспільства, важливим фактором розвитку правової, демократичної держави, атрибутом її життєздатності, символом свободи та непохитної єдності українського народу є патріотизм. У зв’язку з цим виховання патріотизму є нагальною потребою держави в умовах випробувань (військової агресії на сході України, проведення АТО, анексії Криму), які наразі постали перед українським народом, вимагає таких докорінних змін у виховній системі, які ще з дошкілля фокусують увагу дітей на історичних, культурно-мистецьких, наукових явищах, образах звитяжних борців за волю й незалежність свого народу – основних ціннісних орієнтирах, генераторах формування національної ідеї, узірцях для наслідування підростаючим поколінням. Патріотичне виховання особистості розглядають як джерело духовного, політичного й економічного становлення країни, її цілісності та безпеки. Провідним шляхом вирішення означеного завдання є створення дієвої системи патріотичного виховання сучасної молодої людини, спрямованої на формування національної самосвідомості, соціально-політичної, правової, інформаційної компетентності, виховання таких моральних і патріотичних цінностей, як чесність, відповідальність, обов’язок, великодушність, справедливість, гідність, толерантність, громадська активність, вірність героїчним традиціям минулого, почуття гордості за свою Батьківщину, готовність до ратної служби в лавах Української армії задля збереження миру, спокою на рідній землі, єдності всього народу.

Виховні проблеми, пов’язані з утвердженням патріотизму, духовності, моральності, подоланням девальвації загальнолюдських і національних цінностей, агресивності, нехтуванням законами держави, байдужого ставлення до святинь нашого народу та пошуку нових механізмів виховного впливу на підвищення національної свідомості дітей та молоді, широко висвітлюють у державних документах освіти України: Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті,  Законах України: «Про освіту», «Про загальну середню освіту»,  «Про дошкільну освіту»,  Указі Президента України від 27 квітня 1999 р. №456 (456/99) «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян»,  Національній програмі патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства,  Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді тощо. Вищезгадані документи ставлять перед українським суспільством завдання виховання у підростаючого покоління любові до Батьківщини, формування якостей майбутнього громадянина, здатного забезпечити їй гідне місце в цивілізованому світі.

Сучасне життя вимагає від людини осмисленого ставлення до політичної ситуації в країні, до інших народів, вибору свого місця в суспільстві. Слід зазначити, що всі ці якості сформуються, якщо закласти підґрунтя у ранньому дитинстві в сім’ї, дошкільному навчальному закладі й закріпити у шкільні роки. Важливим віковим періодом у патріотичному вихованні є дошкільний та молодший шкільний вік, коли в дитини формуються характер, основи світогляду, поведінки, ідеали, переконання, цінності.

Виховання патріотичних почуттів і цінностей у процесі залучення вихованців до культурної спадщини свого народу через різноманітні види мистецтва висвітлено у працях вчених минулого: О. В. Духновича,                     К. Д. Ушинського, С. Ф. Русової, Г. Г. Ващенка, А. С. Макаренка,                       В. О. Сухомлинського та інших.

Ціннісні підходи до виховання патріотизму у сучасній науці, як значущої вартості суспільства, що інтегрує в своєму змісті соціальні, історичні, духовні, етнічні компоненти, розкрито в працях сучасних українських учених: І. Д. Беха, К. І. Чорної, В. Г. Кузя, М. Й. Боришевського, О. І. Вишневського,                        П. В. Вербицької,  М. Б. Євтуха, М. Г. Стельмаховича, П. М. Щербаня та інших. У своїх наукових працях ці вчені розглядають патріотизм як важливу складову духовно-моральних якостей особистості. Дійсний патріотизм виступає єдністю духовності, громадянської зрілості та соціальної активності особистості, які людина реалізує в діяльності на благо свого народу й Батьківщини.

Різноманітні складові патріотичного виховання розкрито в сучасних наукових дослідженнях учених: О. В. Сухомлинської, П. В. Вербицької,                 Т. М. Гавлітіної, М. М. Качур, О. Г. Коркішко, М. С. Павленко,                           С. П. Оришко та інших.

Дослідження таких учених, як О. І. Гевко, О. Г. Стьопіна, Т. В. Анікіна, М. В. Черненко та інші, присвячені використанню творчого потенціалу мистецтва в патріотичному вихованні дітей та молоді, і доводять, що особливості дитячого періоду створюють сприятливу основу для стійких патріотичних почуттів у процесі залучення дітей до різноманітних видів мистецтва. Тому важливо використати творчий потенціал мистецтва у патріотичному вихованні підростаючого покоління.

Нова парадигма освіти ХХІ століття зумовлює функціонування навчально-виховних закладів, які створюють умови для патріотичного виховання особистості на засадах наступності й перспективності – це навчально-виховні комплекси «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад». Особливої уваги в системі освіти України заслуговують сільські навчально-виховні комплекси, які сприяють збереженню та збагаченню морально-патріотичних цінностей особистості, національних традицій сільської молоді.

Різноманітні аспекти організації освітнього процесу в сільських навчально-виховних комплексах розкривають у сучасних наукових дослідженнях учені: В. Г. Кузь Педагогічні основи виховного процесу в комплексі [114], Н. М. Манжелій Педагогічні умови функціонування сільських навчально-виховних комплексів [131], І. П. Печенко (Рогальська-Яблонська) Соціалізація дітей в умовах сільських навчально-виховних комплексів «Загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад» [115], В. В. Ферштей Виховання гармонійної особи в умовах сільського навчально-виховного комплексу [215]. Дослідження цих учених переконують, що виховний потенціал села, його соціокультурне середовище є стійким і традиційним для соціальної активності вихованців сільського комплексу, тісної взаємодії їх із сільським соціумом. В умовах сільського соціуму в дітей значно раніше формуються національна самосвідомість, повага до сімейних традицій, ціннісне ставлення до Батьківщини, до рідного краю, природи та мистецтва.

Однак, недостатньо дослідженою залишається проблема патріотичного виховання в умовах сільських навчально-виховних комплексів («Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад»).

Отже, теоретичний аналіз наукових джерел та досвіду здійснення патріотичного виховання дітей у цих закладах освіти свідчить про наявність суперечностей, зокрема між:

  • нагальними потребами українського суспільства в удосконаленні системи патріотичного виховання дітей та учнівської молоді та реальним станом його здійснення в усіх ланках освіти;
  • значним виховним потенціалом мистецтва й недостатнім використанням різноманітних видів мистецької діяльності (зображувальної, музичної, хореографічної тощо) у патріотичному вихованні дітей в умовах сільської місцевості;
  • необхідністю забезпечення наступності та послідовності в патріотичному вихованні дітей і відсутністю науково обґрунтованих методичних рекомендацій.

Актуальність дослідження, зазначені суперечності та недостатня розробленість окресленої наукової проблеми зумовили вибір теми дисертаційного дослідження: «Патріотичне виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до науково-дослідної теми кафедри дошкільної педагогіки і психології Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини «Удосконалення змісту, форм та методів професійної педагогічної підготовки дошкільних фахівців у вищих навчальних закладах на засадах компетентнісного підходу» (державний реєстраційний номер 0111U007533). Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням ученої ради Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (протокол № 11 від 28.03.2011 р.) і узгоджена у Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень з педагогічних та психологічних наук в Україні (протокол № 4 від 26.04.2011 р.)

Мета дослідження – на основі узагальнення теоретичних положень та вивчення виховної практики обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови патріотичного виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад».

Гіпотеза дослідження. Ефективність патріотичного виховання дітей 5–7 років засобами мистецтва у сільських навчально-виховних комплексах суттєво підвищиться за таких педагогічних умов: удосконалення професійно-мистецької компетентності педагогів сільських навчально-виховних комплексів; створення у сільських навчально-виховних комплексах виховного середовища на основі народно-культурної спадщини; активізація взаємодії педагогів та сім’ї з метою залучення дітей до спільної мистецької та патріотичної діяльності.

Відповідно до мети та гіпотези дослідження визначено такі завдання дослідження:

  1. Проаналізувати стан дослідження наукової проблеми, уточнити зміст ключових понять, розкрити потенціал мистецтва у патріотичному вихованні дітей, які навчаються в сільських навчально-виховних комплексах.
  2. Визначити критерії, показники, а також охарактеризувати рівні патріотичної вихованості дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку.
  3. Розробити модель патріотичного виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів.
  4. Теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови патріотичного виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад».

Об’єкт дослідження – процес патріотичного виховання дітей 5–7 років.

Предмет дослідження – педагогічні умови патріотичного виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад».

Для вирішення поставлених завдань застосовано комплекс педагогічних методів дослідження:

теоретичні – аналіз та узагальнення психолого-педагогічної, мистецької, культурологічної літератури для уточнення педагогічної сутності феномену «патріотичне виховання», «мистецька діяльність»; аналіз змісту педагогічної документації навчально-виховних комплексів та результатів педагогічного експерименту для з’ясування стану розробленості проблеми в педагогічній теорії та виховній практиці;

емпіричні – анкетування, цілеспрямоване спостереження, порівняння, бесіди, діагностичні методики, аналіз навчально-виховних планів для діагностування рівнів патріотичної вихованості дітей;

експериментальні – триетапний педагогічний експеримент (констатувальний, формувальний, контрольний етапи) з метою перевірки ефективності запропонованих педагогічних умов;

статистичні – методи математичної обробки експериментальних даних з метою забезпечення вірогідності та об’єктивності результатів дослідження (кількісний та якісний аналіз експериментальних даних).

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальну роботу здійснено на базі Побережківського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок» Богуславської районної ради Київської області, Йосипівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Новомиргородської районної ради Кіровоградської області, Селищенського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів» Корсунь-Шевченківської районної ради та Стецівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» – Мала академія народних мистецтв Звенигородської районної ради Черкаської області.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

уперше обґрунтовано педагогічні умови патріотичного виховання засобами мистецтва вихованців сільських навчально-виховних комплексів «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад» (удосконалення професійно-мистецької компетентності педагогів сільських навчально-виховних комплексів; створення у сільських навчально-виховних комплексах виховного середовища на основі народно-культурної спадщини; активізація взаємодії педагогів та сім’ї з метою залучення дітей до спільної мистецької та патріотичної діяльності); розроблено модель, що включає в себе мету, підходи, принципи, зміст, форми, методи, етапи та результат; визначено критерії (когнітивний, емоційно-ціннісний, діяльнісно-поведінковий), показники та рівні патріотичної вихованості дітей сільських навчально-виховних комплексів;

уточнено сутність поняття «патріотичне виховання дітей засобами мистецтва» як динамічний процес становлення особистості як суб’єкта мистецької діяльності, який спрямований на вироблення комплексної системи патріотичних цінностей, емоційно-позитивного ставлення до Батьківщини, усвідомлення особистої відповідальності перед близькими людьми та народом, життєтворчої самореалізації у сфері народно-мистецької спадщини українського народу;

набули подальшого розвитку зміст, форми та методи організації мистецької діяльності дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.

Практична значущість дослідження полягає у розробці й упровадженні в практику роботи навчально-виховних комплексів методики діагностування патріотичної вихованості дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, методичних рекомендацій щодо застосування засобів мистецтва у патріотичному вихованні дітей сільських навчально-виховних комплексів.

Матеріали дослідження можуть бути використані під час викладання курсів «Дошкільна педагогіка», «Методика виховної роботи», для педагогічної просвітницької роботи з батьками з метою надання їм консультативної допомоги щодо залучення до мистецької діяльності та патріотичного виховання дітей. Результати дослідження також можуть використовувати у системі післядипломної педагогічної освіти педагогічних працівників.

Матеріали дослідження впроваджено в діяльність таких сільських навчально-виховних комплексів: Йосипівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Новомиргородської районної ради Кіровоградської області (довідка        № 216 від 09.01.2015 р.), Побережківського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок» Богуславської районної ради Київської області (довідка № 4 від 30.12.2014 р.), Селищенського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів» Корсунь-Шевченківської районної ради (довідка № 1 від 05.01.2014 р.) та Стецівського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Звенигородської районної ради Черкаської області (довідка № 4 від 02.12.2014 р.).

Апробація результатів дослідження. Із матеріалами й результатами дослідження автор доповідала на науково-практичних конференціях різного рівня, а саме: міжнародних – «Мистецтво у контексті освітньої парадигми: вітчизняний та зарубіжний досвід» (Умань, 2013 р.), «Психологія і педагогіка: методика і проблеми практичного застосування» (Росія, Новосибірськ, 2014 р.), «Гармонізація культурно-освітнього простору вищої школи: соціально-педагогічні аспекти»  (Мелітополь, 2014 р.), «Сучасні проблеми науки і освіти – 2015» (Угорщина, Будапешт, 2015 р.), «Акмеологія – наука ХХІ століття» (Київ, 2014 р.), «Ключові питання наукових досліджень у сфері педагогіки та психології у ХХІ ст.» (Львів, 2015 р.), «Професійна свобода особистості у вимірах гуманістичної спадщини Антона Макаренка та Івана Зязюна» (Полтава,     2015 р.), «Мистецька освіта ХХІ століття: виклики сьогодення» (Кіровоград, 2015 р.); усеукраїнських – «Василь Сухомлинський і школа ХХІ століття: традиція й інноваційність» (Умань, 2012 р.), «Виховання громадянина-патріота в педагогіці В. О. Сухомлинського та сучасній освітній практиці» (Кіровоград, 2012 р.), «Теоретико-методологічні аспекти мистецької освіти: здобутки, проблеми та перспективи» (Умань, 2013 р.), «Соціалізація та виховання особистості в умовах сьогодення» (Умань, 2014 р.), «Евристична освіта як об’єктивний феномен суспільства нових соціальних і особистісних цінностей» (Суми, 2014 р.), «Проблеми та перспективи розвитку хореографічного мистецтва» (Херсон, 2015 р.), «Формування освітнього середовища навчально-дослідницької діяльності дітей у контексті наступності та перспективності» (Кіровоград, 2015 р.); усеукраїнських педагогічних читаннях – «Василь Сухомлинський у діалозі з сучасністю» (Хмельницький, 2011 р.), «Учителю, надихни мене на творчість» (Київ, 2011 р.), Міжнародних Челпанівських читаннях (Київ, 2014 р., 2015 р.), авторському семінарі Ш. О. Амонашвілі «Основи гуманно-особистісного підходу до дітей у освітньому процесі» (Черкаси, 2013 р.), Усеукраїнській «Літній школі аспірантів» (Ялта, 2014 р.). Про результати дисертаційного дослідження упродовж 2012–2015 рр. автор доповідала на засіданнях кафедри дошкільної педагогіки і психології Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Публікації. Основний зміст і результати дисертаційного дослідження представлено у 18 одноосібних працях автора, 8 з яких відображають основні наукові результати дисертаційного дослідження, 10 – апробаційного характеру.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (248 найменувань) і 9 додатків на 26 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 234 сторінки, з них – 181 сторінка основного тексту. Робота містить 25 таблиць, 7 рисунків.

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ СІЛЬСЬКИХ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИХ КОМПЛЕКСІВ

 

  • Історико-педагогічний аналіз проблеми патріотичного виховання особистості

В умовах модернізації освіти в Україні, яка не можлива без зміни виховної системи, гостро постає потреба держави в становленні громадянина як культурно-освіченої, творчої, високо духовної, усебічно розвиненої, гуманістично спрямованої особистості зі своїм сформованим світоглядом, з почуттям патріотизму. Виховні проблеми, пов’язані з утвердженням патріотизму серед дітей та молоді широко висвітлюють державні документи освіти України. Зокрема, одним із завдань Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти є формування національної свідомості й людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати; утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших доброчинностей [97, с. 605].

Гострота проблеми патріотичного виховання молоді висвітлена у Білій книзі національної освіти України. Його метою визначено становлення громадянина-патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу і забезпечувати її національну безпеку, знати свої права та обов’язки, цивілізовано відстоювати їх, сприяти єднанню українського народу, підтримувати громадянський мир і злагоду у суспільстві. Реалізація мети патріотичного виховання здійснюється завдяки утвердженню у свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей і переконань, поваги до культурного й історичного минулого України, формуванню етнічної та національної самосвідомості, любові до рідної землі, держави, родини, народу, визнанню духовної єдності населення усіх регіонів України, спільної культурної спадщини й майбутнього; оволодінню українською мовою як духовним кодом нації [17, с. 22–23].

Сучасне життя вимагає від людини критичного ставлення до політичної ситуації в країні, вибору своєї позиції щодо свого місця в суспільстві, ставлення до інших народів. Слід зазначити, що всі ці якості формують з раннього дитинства в дошкільному навчальному закладі, сім’ї і закріплюють в шкільні роки. Дитинство є важливим періодом формування характеру, поведінки особистості, її ідеалів, переконань, патріотичних цінностей.

Предметом нашої дослідницької уваги є поняття «патріотичне виховання особистості». Для з’ясування його змісту проаналізуємо такі корелюючі з ним категорії: «патріотизм», «патріотичне виховання», «національна свідомість», «національна ідея», «виховний ідеал».

У тлумачному словнику Д. Г. Гринчишина патріотизм визначають як любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові [100, с. 193].

Автор «Українського педагогічного словника» С. У. Гончаренко трактує патріотизм (від грец. – співвітчизник, вітчизна) як одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури [54, с. 249]. Він є соціально-історичним явищем, яке виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни та захист її інтересів.                С. У. Гончаренко вважає виховання патріотизму важливою складовою виховної діяльності школи. У процесі вивчення різних навчальних предметів в учнів формуються патріотичні погляди й переконання.

В Енциклопедії освіти поняття «патріотизм» трактують як «…суспільний моральний принцип діяльного ставлення до свого народу, що віддзеркалює нац. гордість і любов до Вітчизни, громадянську відповідальність за її долю, а також емоційне підпорядкування особистістю свого життя спільним нац. інтересам і виявляється в готовності служити Батьківщині й захищати її від ворогів»                [60, с. 633].

В. М. Ткаченко розглядає це поняття через призму національно-усвідомленого ставлення до Батьківщини й національного єднання, яке передбачає сприйняття української мови, історії, державності, пісні, літератури як власних почуттів і наголошує: «…література й поезія, мистецтво полонять гармонією й ритмом, навчають дитину духовному захвату, прокладають шлях до осягнення архітектури й живопису, танцю й театру, музики й скульптури» [60, с. 634]. Таким чином, український народ, історично сприймаючи минуле й пророчо дивлячись у майбутнє, стає будівничим національної ідеї, яка допоможе виробити інстинкт самозбереження.

У психолого-педагогічному словнику поняття «патріотизм» розглядають як почуття любові до своєї Вітчизни, готовності підкорити особисті інтереси загальним інтересам країни, вірно служити їй і захищати її [143, с. 571].

Отже, патріотизм є творчим актом духовного самовизначення особистості. Це свідома громадянська позиція, особлива спрямованість самореалізації й соціальної поведінки громадянина.

На думку І. Д. Беха та К. І. Чорної, патріотизм – це стійка характеристика людини, яка проявляється в її свідомості, моральних ідеалах та цінностях, у реальній поведінці та вчинках. Отже, основою для сучасного патріотичного виховання виступають ціннісні орієнтації, які з віком дітей змінюються, стають стійкими, умотивованими. Ціннісні орієнтації проявляються на двох основних рівнях – мікрорівні (особистісному) і макрорівні (суспільному) [181, с.8].

Досліджуючи виховну сферу школярів, учені П. Р. Ігнатенко,                       В. Л. Поплужний, Н. І. Косарєва, Л. В. Крицька [38] патріотизм уважають складовою громадянськості, яка спонукає й активізує державницьку діяльність населення, інституціюють її закони, права та обов’язки. Узагальненим ідеальним образом громадянина дослідники вважають високосвідомого, високоморального, активного, з розвиненим почуттям власного обов’язку й відповідальності перед державою та самим собою, з усвідомленням своєї ролі в державотворчих процесах, побудові вільної, незалежної, процвітаючої Української держави. Громадянське виховання ґрунтується на моральних, правових та гуманістичних засадах.

Отже, серед дослідників немає однозначно визначеного поняття «патріотизм», тому їхні погляди можуть слугувати матрицею для концептуального осмислення цього поняття, його сильних і слабких сторін та подальших наукових дискусій.

Почуття патріотизму властиве українському народу ще з давніх часів. Протягом віків український народ акумулював і укладав в інформаційні пласти свої надбання виховного досвіду, світогляд, ідеали, переконання з метою свого збереження. Народна педагогіка – це той скарб українського народу, який передають з покоління в покоління і який є життєдайною силою для існування української нації, держави. Яскравими прикладами цього є усна народна творчість, пам’ятки культури, археологічні знахідки, види народного мистецтва, які відображають духовний світ наших предків, історію рідного краю, героїчне минуле українського народу і є тими «невичерпними першоджерелами, які живлять цілющою снагою серце і душу кожної дитини» [113, с. 34]. Народ протягом віків мудро спрямовує всю свою виховну силу плекати найвищі людські чесноти: совість, людяність, чесність, мужність, сміливість, повагу до праці, гордість за свій народ, любов до своєї родини, Батьківщини, які є мірилом існування народу, його духовною потребою. Зокрема, народна мудрість говорить: «Людина без Вітчизни, як соловей без пісні», «Радше впадь, але не зрадь», «Батьківщина – мати, умій за неї постояти», «Краще вмерти стоячи, як жити на колінах», «Братня любов краще кам’яної стіни». Глибинні й невичерпні джерела народної педагогіки постійно живлять педагогіку наукову, яка повинна невпинно рухатись уперед до осмислення дитячої душі.

Українська педагогічна думка багата на видатних особистостей, життєвий шлях яких слугує взірцем для наслідування сучасниками й потребує постійної уваги, вивчення й поширення їхніх педагогічних ідей, надбань, досвіду. Уважаємо, що глибоке вивчення та творче використання спадщини                      Г. С. Сковороди, О. В. Духновича, К. Д. Ушинського, І. І. Огієнка,                       В. О. Сухомлинського, О. А. Захаренка та інших допоможе освітянам та батькам виростити гідних громадян – патріотів своєї держави.

Український філософ Г. С. Сковорода своєю постаттю й творчістю відобразив риси українського народу, його запити, протиріччя й проблеми філософії, педагогіки, виховання, державотворення. «Він був учителем свого народу, для котрого полем діяльності були празники, базари, торги, цвинтарі, шляхи Лівобережної та Слобідської України, учителем, який слухачів не шукав у наукових закладах, колегіумах, а слово правди ніс у рівній мірі до селянських хат і до поміщицьких палат, як тільки траплялася для цього нагода» – пише дослідник Іван Мірчук [207, с. 42]. На його думку, Григорій Сковорода, будучи українським філософом з народу, виступав із проповідями ідеї націоналізму і підняв її на рівень теорії.

У творах філософа знаходимо відображення ідеї народності на засадах батьківської педагогіки у вихованні молоді. На його думку є два головні батьківські обов’язки: «Благо породити і благо навчити». Якщо хтось жодної з цих заповідей не дотримав, «…той не є батько дитині, а винуватець вічної загибелі…», той «По мосту, місточку з народом ходи…» [77, c. 116–117].

Автор пропагує такі моральні якості, як доброчинність, працелюбність, добропорядність, вдячність, повага, самопізнання, які допоможуть людині «дать жизнь духу нашому, благородство сердцу, светлость мыслям, яко главе всего» [77, с. 44]. Таким чином, будучи сином своєї епохи, Г. С. Сковорода своєю творчістю, зрозумілою українському народу, і вченням рухав уперед філософську теорію, культуру, пробуджував суспільну думку, вірив у могутній природний розум свого народу, його щасливу долю, справедливий соціальний устрій.

Видатний український громадський діяч О. В. Духнович тісно пов’язав свою долю з мужньою боротьбою за волю й незалежність свого народу. Його світогляд формувався під впливом національного гноблення, зародження буржуазно-капіталістичних відносин і початком національно-визвольного руху. Педагогічні праці і художні твори просвітителя проникнуті розумінням необхідності формувати почуття патріотизму в підростаючого покоління, виховувати в дусі любові до свого народу, національної гордості й відданості його інтересам. Зокрема, перший підручник для учителів «Народная педагогия в пользу учителей сельских» (1857 р.) мав вагомий вплив на розвиток навчання й виховання, систематизацію знань та підготовки учителів до виховання, мета якого полягає у формуванні громадянина-патріота, сина своєї батьківщини, людини освіченої, фізично і морально здорової. У своїй творчій діяльності чітко визначив головне завдання школи – «виховувати дітей в дусі патріотизму і національної гордості, в дусі любові до свого народу і відданості його інтересам» [155, с. 77].

Провідником ідеї народності у вихованні, яка в свою чергу стала основою для зростання національної свідомості у суспільства, був                                          К. Д. Ушинський. Великому педагогу всесвітню славу принесли два взаємопов’язані поняття: гуманність і турбота про покращення життя простого народу. Тогочасний соціальний запит суспільства – виховати «нову людину» сформував у нього світоглядні позиції демократа за своєю сутністю, але й глибоко релігійної людини. Учений надавав релігії морального значення, уважав її регулятором свідомості суспільства, але водночас прагнув розділити релігію й науку. Темі виховання «нової людини» К. Д. Ушинський присвятив багато праць. Зокрема у своїй праці «Питання про народні школи» писав: «Духовний розвиток, духовне виховання людини зокрема і народу взагалі здійснюється не лише школою, а кількома великими вихователями: природою, життям, наукою і релігією» [213, с. 56].

У відомій праці вченого «Про народність у громадському вихованні», яка стала великим науковим відкриттям у педагогічній науці, розкрито сутність таких категорій як «дух народу», «національна культура», «народність виховання». Учений виділяє два важливих складники (природне і духовне начало), які формують характер особистості, узаємодіють між собою протягом усього життєвого шляху особистості й відображаються у її стилі життя, світогляді й переконаннях, висувають на перший план рису народності. Сутність народного виховання полягає у тому, що «виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними й поодинокими особливостями, – її тіло, душу й розум, – і передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність. Ґрунт цей різноманітний до безкінечності, передусім, однак, розпадається на великі групи, що звуться народностями» [212, с. 44].

Досліджуючи закордонні (німецьку, французьку, англійську) системи виховання, учений уболівав за українську, і довів, що спільної для всіх народів системи громадського виховання не існує. Геніальний учений першим увів у широкий обіг поняття «народна педагогіка», обґрунтував його правомірність у педагогічній науці. Теоретичну й практичну значущість народної педагогіки він убачав у використанні «народного педагога», який навчав людей ще з давніх-давен, пов’язував минулі, теперішні й прийдешні покоління – мову, казки як яскравий виразник педагогічного досвіду народу, фольклорні твори, пам’ятки.

К. Д. Ушинський розмірковував, що окрема оригінальна система народного виховання досягла б ідеалу людської досконалості швидше, ніж запозичена в іншого народу, бо «виховання, побудоване на абстрактних чи іноземних началах …, буде діяти на розвиток характеру набагато менше, ніж система, створена самим народом» [212, с. 92].

Відтак, формуванню національно свідомого громадянина  – патріота своєї держави, утвердженню в душі національної гордості сприяє створена власна національна система виховання з урахуванням національної приналежності, національних особливостей характеру, що передають у спадок батьки, засвоєнням національних, місцевих етнографічних та загальнолюдських культурних цінностей, яка покликана зберегти народ як єдиний цілий живий організм серед багатьох інших.

Низку наукових праць («Українська культура», «Наука про рідномовні зв’язки», «Книга нашого буття на чужині. Бережімо своє рідне»), у яких чільне місце займають ідеї патріотизму, національного виховання, які засновані на принципах демократизму, гуманності, плеканні християнської віри, здобутків української культури залишив для українців І. І. Огієнко (митрополит Іларіон). Ці праці висвітлюють такі нові наукові поняття як «рідномовне виховання», «любов до первобатьківщини», «родинне виховання».

Зокрема, у «Книзі нашого буття на чужині» [75] закликає українців:

  • любити свій народ і служити йому: «…щоб потреби свого народу були найближчі для нас» [75, c. 20-21];
  • берегти рідні звичаї: «…бо це ж вони основа нашої культури, це та підвалина, на якій стоїть наш народ, як окрема нація» [75, c. 23];
  • давати дітям українські імена: «…І в родині своїй завжди називайте свою дитину тільки своїм українським ім’ям, то й вирісши, не стане міняти його на чуже» [75, c. 25];
  • берегтися почуття меншовартості: «Українець має чим гордитися, і тому нема жодних підстав, щоб до нього вчепилася тяжка хвороба еміграції – почуття меншевартости» [75, c. 23]. Із цього стає зрозуміло, що українці можуть гордитися Вірою Православною, українською історією, українською мовою (про це свідчить поява рукописних пам’яток ще в X столітті), родючими землями, чисельністю народу (на той час вона складала 40 млн);
  • любити свою Батьківщину: «Щастя народові, його добре життя й розвиток – тільки на Рідній Землі» [75, c. 30];
  • шанувати свою історію: «…Українська історія – це вона одна оживляє нас, українців, і дає нам цілющу силу прямувати до тієї Правди, якої ми прагнемо всі. Це вона одна кличе скидати з себе кайдани неволі, в які закували Україну вороги» [75, c. 108];
  • берегти свою українську мову: «Рідна мова – то найголовніший наріжний камінь існування народу, як окремої нації» [75, c. 114];
  • берегти свої українські пісні, оздоблювати по-українському своє житло, носити національний одяг [75, c. 122].

Велику увагу у своїх працях видатний учений  приділяє родинному вихованню, мета якого полягає у вихованні національної свідомості дітей. У зв’язку з цим автор зазначає «…належно виховуючи свою дитину в самій родині, і навчаючи її від малечку своєї Віри, своїх звичаїв та своєї мови, можна виховати українську дитину належно, щоб вона стала правдивим сином чи донькою свого українського народу, щоб вона стала повновартісною людиною» [75, c. 141].

Черпати та поглиблювати знання в галузі народного мистецтва, фольклористики, вивчати звичаї та обряди свого народу українським емігрантам та їхнім дітям допомагав журнал «Наша культура», заснований              І. І. Огієнком у 1935 році. Питання мистецтва, літератури, філософії, педагогіки, які були висвітлені на його сторінках, забезпечували потребу у формуванні та розвиткові національно орієнтованого громадянина України, яку гостро відчував автор.

Безперечно, життєвий шлях І. І. Огієнка, борця за українську державну незалежність, є взірцем для молодого покоління українців. Його внесок у розбудову національної школи як гаранта розвитку української нації, за визначенням дослідника М. С. Тимошика, полягає в тому, що «Це, без перебільшення, найголовніший урок, який дав нам Іван Огієнко… З любов’ю до свого народу він жив, з вірою в кращу будучність своєї Батьківщини він і помер далеко на чужині, не дочекавшись ні своєї реабілітації, ні омріяного, вистражданого дня здобуття Україною незалежності, ні повернення в Україну своїх унікальних, глибоко правдивих, вивірених на архівних джерелах і перепущених через серце, а тому проникливо й дохідливо написаних праць» [202, с. 206].

Проблему патріотизму, яка є першоосновою демократичних перетворень, свідомого вибору активної життєвої позиції і свідомого формування громадянсько-національного світогляду осмислював і переживав сподвижник української педагогіки В. О. Сухомлинський. З огляду на вищесказане, погляди вченого на патріотизм як поняття мають велику цінність для справжніх педагогів та вихователів сучасності, адже В. О. Сухомлинський оперував такими знаковими для патріотичного виховання термінами як «громадянин», «громадянин-патріот», «патріот своєї держави», «дух», «духовність», «людяність», «сердечність», «повага» тощо, які є актуальними в час становлення як національної школи, так і нашої молодої держави і, на думку   О. В. Сухомлинської, «важливі для нас тому, що в його творчості взамін довголітнього попереднього зовнішнього (державно-партійного) запропоновано новий внутрішній механізм ціннісної саморегуляції, самоконтролю, поведінки, діяльності дитини, спрямований в остаточному підсумку на формування усталеної домінанти – совісті, що є першою ознакою формування громадянського суспільства» [191, с.7].

У своїх працях «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина» та інших В. О. Сухомлинський обґрунтував структуру духовного світу особистості: розум – почуття – погляди – переконання – воля, суть методологічних підходів до виховання громадянина своєї держави, дієвого патріота, практичними прикладами вибудував стратегію виховних впливів на особистість, успішно апробував її у Павлиській школі. Вислів В. О. Сухомлинського «Сила й ефективність патріотичного виховання визначається тим, наскільки глибоко ідея Батьківщини оволодіває особистістю, наскільки яскраво бачить людина світ і саму себе очима патріота»                      [194, с. 467–468] не втрачає сенсу і в наші дні.

В. О. Сухомлинський під патріотизмом розумів діяльну спрямованість свідомості, волі, почуттів, які активно проявляються в силі духу, людській волі, працелюбності, любові до своєї рідної землі, родини, прагненні захистити їх від небезпеки, шанобливого ставлення до історії та культури українського народу, реалізувати яку можна завдяки:

– знайомству з казкою, яка є животворним джерелом дитячих почуттів і прагнень, адже «Казка – благодатне джерело виховання любові до Батьківщини…Патріотична ідея казки – в глибині її змісту; створені народом казкові образи живуть тисячоліття, доносять до серця й розуму дитини могутній творчий дух трудового народу, його погляди на життя, ідеали, прагнення. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона – творіння народу» [192, с. 318];

– грі як засобу творчого розвитку та поглиблення почуттів дошкільнят та молодших школярів;

– праці та добрим справам, оскільки почуття патріотизму у дітей                   «… формується у живій діяльності, насамперед за допомогою залучення дітей до суспільно корисної праці, яка цінна не стільки своїми наслідками, скільки виховним ефектом» [196, с. 34];

– родинному вихованню, у якому зароджуються перші ознаки й прояви патріотизму, адже вона «…уважно слухатиме батька й матір, слово «Батьківщина» набуватиме в її думках і почуттях конкретного характеру, викликатиме живі образи», «…коли вікно у світ розчинятимуть не тільки вчитель, а й найближчі люди, то почуття патріотизму формуватиметься в дитини на особливо міцній основі» [196, с. 30]. Саме батьки є володарями унікального інструменту – дитячої душі, тому саме вони повинні допомогти дитині створити ауру духовності, радіти життю, виростати в щирості, любові, повазі як до себе, так і до старшого покоління, піклуватися про найменших, бути милосердними, засвоїти, увібрати в себе та продовжувати народні звичаї, традиції, обряди, бути духовно більш досконалими порівняно з іншими.

– культивуванню чутливості, потреби в духовному збагаченні, спілкуванні з природою, сердечності, високої культури думок та почуття прекрасного, спілкуванню з мистецтвом.

Під патріотичним вихованням учений розумів сферу духовного життя людини, яка проникає в усе, що робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, у процесі формування себе як особистості. У своїх працях В. О. Сухомлинський [192] виділив три рівні формування почуття патріотизму:

І (поверхневий) – це любов до свого народу, нації як до своєї великої родини, повага до матері й батька, захоплення красою природи рідного краю, передача словами побаченого в навколишньому світі.

ІІ – усвідомлення своїх обов’язків: захищати Батьківщину, виступати гарантом її безпеки, інтересів, незалежності.

ІІІ  (основний) – почуття патріотизму, відчуте усіма струнами юнацької душі, яке йде від серця, глибоке усвідомлення свого патріотичного обов’язку перед своїм народом, відповідальності, готовності знехтувати своїми інтересами задля державних. Доречним буде зауважити, що ці три рівні взаємопов’язані один з одним і охоплюють дитячий вік від народження до юнацького.

В. О. Сухомлинський виокремив такі патріотичні цінності у вихованні особистості: глибокі патріотичні почуття й переконання, моральний ідеал, моральна доблесть, патріотичні турботи й тривоги за долю свого народу, патріотична непримиренність, патріотична гордість.

Логічно, послідовно й переконливо педагог сформулював завдання для вихователя – «відкрити перед кожним вихованцем усі джерела, якими живиться могутнє почуття любові до Батьківщини. Це й природа рідного краю, і мати з батьком, і рідне село, і місто…де працюють батьки, і славне минуле Вітчизни, її героїчна історія…» [192, с.133-134].

У бесіді «Про деякі питання морального виховання» [195] класик педагогічної думки розкриває перед нами практичну значущість понять «патріотичні почуття і переконання». Щоб виховати морально стійку особистість, треба виховувати в дітях «почуття обов’язку людини перед людиною, перед суспільством, перед Батьківщиною. Обов’язок батька і матері перед дітьми, обов’язок дітей перед батьками. Обов’язок особи перед колективом, обов’язок перед вищими моральними принципами»                            [195, с. 527–528].

Розмірковуючи над тим, що таке «моральний ідеал» В. О. Сухомлинський убачає в ньому гармонійну єдність переконань і життєвої практики. Задля того, щоб виховувати Людину, ми повинні керуватися складеною програмою, планом наших дій, спільних зусиль учителів, батьків, громадськості, яка в процесі виховання підростаючого покоління змінюється та удосконалюється. «Дуже важливий момент у здійсненні виховної програми – єдність того, що вкладається в людську душу, і того, в чому людина себе виражає, утверджує, виявляє» [195, с. 532] – саме це твердження є запорукою успішної реалізації на практиці завдань патріотичного виховання.

В. О. Сухомлинський наголошував, що патріотичні ідеї перетворюються в стійкі духовні утворення (погляди, переконання, ідеали) за умови, коли дитина виступає в ролі дослідника, шукає й знаходить їх сама в певній системі знань, відомостях, образах, національних звичаях, традиціях, обрядах.

О. А. Захаренко, послідовник поглядів О. В. Сухомлинського, у своїх працях звертає увагу на вироблення в підростаючого покоління таких цінностей як національна гордість («сестра патріотизму»), національна ідея («Умійте жити красиво, тільки не за рахунок інших. Проживи хоч 100 років, а то й більше» [70, c. 151]), толерантність (терпимість, повага до чужої думки), порядність, совість, турбота.

О. А. Захаренко говорив про менталітет як про таку цінність, негативні риси якої можна й треба змінювати для того, щоб наш народ досяг рівня цивілізованих націй світу. Він бачив першочерговим завданням школи удосконалення національного менталітету. Шкільне навчання, за  його словами, повинне бути побудоване на принципах патріотизму. «Патріотичні почуття – це сплеск емоцій, які виникають у пориві спільної праці, щоб знайти вихід з безвиході, щоб захистити свою незалежність і волю. Патріотизм – це святе почуття, яке не піддається осміюванню, яке кличе на подвиг і навіть приводить до самопожертви в ім’я Батьківщини, в ім’я дітей, яким належить майбуття, в ім’я людини (коханої дівчини, дружини, власних, а то й чужих дітей)»                  [70, c. 77–78].

З виникненням незалежної української держави розпочалося відродження української нації. За цих умов поняття «патріотизм» набуває особливого, повноцінного змісту. Основою патріотизму стає національна свідомість. Національна свідомість – це усталена система уявлень особистості про свою національну приналежність, яка формується засобами рідної мови, знаннями з історії, культури, мистецтва. Основою для формування національної свідомості українців виступає історична пам’ять, яка висвітлює життя та боротьбу народу за волю, незалежність на всіх етапах його розвитку.

У контексті національно-патріотичного виховання О. І. Вишневський розглядає такі поняття як «українське виховання», «українська ідея», «дух нації», «національна гідність», «державотворення», «інтернаціоналізм», які є основними факторами формування почуття патріотизму особистості. Розквіт та розбудову своєї держави вчений бачить завдяки перебудові системи виховання підростаючого покоління, яка переростає в національне. Адже, «…національне виховання – це не стільки засвоєння знань, скільки участь дитини у духовному, культурному та господарському розвитку свого народу, у творенні культурних вартостей» [41, с. 277–278].

Справжнім патріотом учений уважає ініціативного діяча зі свідомо сформованим державницьким світоглядом, національною свідомістю, який має велику силу духу нації («…сам народ, його культура, мова, ідеологія, побут, звичаї…» [41, с. 282]), визнає національні вартості, до яких належать «українська ідея, що втілює в собі прагнення до державності та соборності, патріотизм та готовність до самопожертви у випадку потреби захисту Батьківщини, почуття національної самопошани і гідності, історична пам’ять, повага до державних та національних символів та до Гімну України, любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій, повага до Конституції України і до обраних демократично владних чинників, орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави та прагнення побудувати справедливий державний устрій, протидія антиукраїнській ідеології, прагнення до розвитку духовного життя українців тощо» [41, с. 284].

О. І. Вишневський пропонує таку ієрархію патріотизму: етнічний, територіальний, державницький.

Етнічний патріотизм притаманний дітям, які відчувають причетність до свого народу, його мови, культури, історії, мистецтва, які народилися і яких виховують у національно свідомих сім’ях.

Територіальний патріотизм – це любов до рідного краю, того місця, де народилася людина, це все те, що оточує її з самого народження.

Державницький патріотизм ґрунтується на державній ідеології та громадянськості, він покликаний виховувати державницький світогляд та державницькі почуття і є головною метою патріотичного виховання. Вирішальним чинником для виникнення державницького світогляду є етнічний патріотизм [41, с. 290–291]. Розвиток державності неможливий без особистого вкладу кожного патріота, який свідомо бере активну участь у громадському й культурному житті суспільства, учиться контролювати й впливати на владу, сповідує основи демократії.

Уважаємо, що девізом становлення українського патріота в умовах сьогодення є думка К. І. Чорної: «Без розвитку людської гідності, громадянськості, патріотизму, чесності, толерантності, працьовитості не може бути ні вільної особистості, ні добробуту українського народу, ні правової України, ні рівноправної інтеграції до європейського співтовариства»                  [231, с. 19]. У цьому контексті роль школи дослідниця вважає визначальною, оскільки «школа повинна йти попереду політиків, керуючись принципами свободи, демократії, гуманізму» [180, с. 223] і брати активну участь у становленні громадянського суспільства зі справжньою народною, а не олігархічною демократією через становлення таких соціальних інститутів прав, інтересів та потреб, як сім’я, різноманітні творчі об’єднання, органи самодіяльності, кооперативи, соціальні рухи.

Розвиток та поступ нації, народу у філософському розумінні передбачає формування національної свідомості підростаючого покоління в руслі співіснування людини й світу, основою якого є ідея людиноцентризму. На думку В. Г. Кременя, людиноцентричний вимір полягає в зміні              пріоритетів – колектив повинен жити задля розвитку й захисту людини, природа є продовженням людини, її зовнішнім «Я», виховання в учнів толерантності міжнаціональних відносин в умовах багатонаціональної держави, яке дозволяє розбудовувати демократичне суспільство, створення передумов для підвищення статусу вчителя в суспільстві. Невід’ємною частиною проблем у цій площині є проблема патріотизму, яка досить часто має абстрактний характер. «Тому нам украй важливо швидше утвердити систему патріотичних цінностей – патріотизму саме до України. Не до абстрактної вітчизни, а до України. Адже процеси глобалізації не нівелюють, не зменшують, не перекреслюють значення патріотичного виховання, національного згуртування, а навпаки – посилюють. Глобалізація передбачає більшу орієнтованість і своєрідність національного розвитку кожного народу, кожної країни. І цього можна досягти, знову ж таки, шляхом патріотичного виховання. Тільки згуртована нація може бути відповідним чином представлена у міжнародному співтоваристві, і лише в цьому випадку вона здатна усвідомити і захистити свої національні інтереси, а отже, забезпечити краще життя своїм громадянам»           [107, с. 138–139].

На особливу увагу заслуговують прогностичні ідеї та погляди Академії педагогічних наук України та Міністерства освіти і науки України на майбутнього випускника школи, які дають можливість визначити основні орієнтовні риси людини, – чітко сформовані свідомі переконання, активне позитивне ставлення до планети Земля, до Вітчизни, до людства, до іншої людини і до самої себе, до праці, до власності, до сім’ї, до надбань матеріальної та духовної культур [107].

Патріотичне виховання підростаючого покоління В. Г. Кузь тісно пов’язує з елітною освітою. Завдяки плеканню сучасної високоінтелектуальної, патріотично спрямованої національної еліти стає можливим «Виховання та соціалізація нової людини, патріота України, високого професіонала з новим планетарним мисленням, людини-будівничого незалежної держави України…» [164, с. 234]. Сутність елітної освіти науковець убачає у відкритості системи навчальних закладів для обдарованих дітей від дошкілля до вищої школи, яка діє на засадах державної ідеології, української мови, культури, духовності, українського світобачення, пропонує виявляти своєчасно талановиту молодь з високими інтелектуальними здібностями незалежно від суспільного прошарку.

Невід’ємним фактором існування елітного виховання є механізм демократичного відбору і заохочення до саморозвитку та творчості. Місія елітної освіти – виховати таке покоління громадян України, яке матиме вищий рівень патріотизму, порівняно з попередниками, і буде конкурентоспроможним на світовому рівні, що дасть можливість українському народові піднятися на якісно новий рівень розвитку, збагатити культурний потенціал, зберегти унікальний український етнос у світі глобалізаційних змін і сформувати «ядро» нації – основного носія національної ідеї.

Національна ідея є важливим структурним компонентом патріотизму й виступає як орієнтир патріотичного виховання, поступу, розвитку української нації, навколо якої точаться дискусії та обговорення плеяди науковців. За визначенням Б. М. Ступарика, національна ідея «повинна стати головним ціннісним орієнтиром у вихованні, а його результативність оцінюватися за тим, як у кожному вчинкові особистості, в найменших дрібницях ця ідея себе виявляє» [224, с. 133]. Національна ідея повинна виступати консолідуючим фактором об’єднання всіх верств населення та національних меншин, які проживають в Україні, відображати потреби та перспективи розвитку країни як самостійної одиниці.

Цінною для контексту нашого дослідження є думка  Н. Ф. Власової [150], яка вважає національну ідею в Україні чітко не визначеною. ЇЇ характерними особливостями автор вважає позитивний конструктив заради України, покращення життя народу, підтримання системи інтелектуальних, духовних історичних цінностей унаслідок пожвавлення гуманітарної політики держави, яка у свою чергу несе позитивні зміни як в суспільний, так і в особистісний розвиток. Особистісний розвиток передбачає насамперед самоідентифікацію людини, тобто прагнення оволодіти знаннями, уміннями самодіагностувати себе, свою соціальну поведінку, збагатити творчий потенціал, вибудувати «Я-концепцію» чим формувати національну свідомість, дух нації, яка стане в подальшому всеоб’єднуючим дієвим фактором суспільних перетворень.

Із ретроспективного аналізу ідей патріотизму у зв’язку з національною ідеєю бачимо, що поняття «патріотизм» тісно пов’язане з поняттями «національне» та «етнічне». Відтак, патріотизм виступає як складова національного виховання, а патріотичне виховання повинне бути зосередженим на формуванні у вихованців почуття гордості за свою державу, сумлінному виконанні громадських доручень та обов’язків, усвідомленні потреби любити сім’ю, людей, розбудовувати державу на засадах народної демократії, верховенства права і закону.