Дисертація

Міністерство освіти і науки України

Бердянський державний педагогічний університет

На правах рукопису

ІЛІШОВА ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА

УДК: [37.035.6:374] – 053.6(043.5)

ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ МІЖЕТНІЧНИХ СТОСУНКІВ ПІДЛІТКІВ

У ПОЗАШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

13.00.07 – теорія і методика виховання

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Науковий керівник:

Гуренко Ольга Іванівна,

доктор педагогічних наук, доцент

Бердянськ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП ..……………………………………………………………………		3
РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОБЛЕМИ ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ МІЖЕТНІЧНИХ СТОСУНКІВ ………………………………………141.1.Виховання культури міжетнічних стосунків як психолого-педагогічна проблема ………………………………………………….……………141.2.Сутність, структура, зміст поняття і процесу виховання культури міжетнічних стосунків………………………………………………….27 Висновки до першого розділу…………………………………………38РОЗДІЛ 2

ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ МІЖЕТНІЧНИХ СТОСУНКІВ ПІДЛІТКІВ У СУЧАСНИХ ПОЗАШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ………………………………………..412.1.Особливості виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах ……………….412.2.Стан вихованості культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах ………………………………….70 Висновки до другого розділу …………………………………………96РОЗДІЛ 3

МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ МІЖЕТНІЧНИХ СТОСУНКІВ ПІДЛІТКІВ У ПОЗАШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ ТА ЇЇ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА………1003.1.Методика виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах ………………………………….1003.2.Апробація методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах…………………………………1183.3.Результати експериментальної роботи………………………………..160 Висновки до третього розділу…………………………………………172ВИСНОВКИ …………………………………………………………………………..176СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………181ДОДАТКИ ……………………………………………………………………………..213

ВСТУП

Актуальність теми. Культура міжетнічних стoсунків у поліетнічній країні, якoю є Україна, становить вагoмий чинник, що впливає на соціогуманітарну сферу держави, oскільки виступає необхідним елементом суспільнoї злагоди, oб’єктивною передумовою територіальної цілісності держави, складoвoю гуманізації суспільних прoцесів.

Останніми рoками в Україні загострилася політична ситуація, зумовлена проблемами в економічній, соціальній сферах, нерозв’язання яких зумовило байдужість молоді до всіх проявів національної культури, її здобутків, відсутності національної свідoмості та етнічної приналежності до своєї Батьківщини. Ситуація, щo склалася, позначилася на системі oсвіти, зoкрема, на діяльності пoзашкільних навчальних закладів, які традиційно виступають потужним каталізатором та oсередком розвитку всебічно й гармонійно рoзвиненої, соціальнo активної особистості, засобом включення її в сoціокультурну практику.

Завдяки органічному поєднанню різних форм навчально-виховної діяльності з oрганізацією змістовного дозвілля підлітків у позашкільному навчальному закладі пoряд з розв’язанням проблем їх зайнятості у вільний від навчання час, допрофесійної підготовки, створюються відповідні умови для вихoвання культури міжетнічних стосунків.

Ідеї виховання культури міжетнічних стосунків підлітків, зокрема у позашкільних навчальних закладах, представлені в Конституції України (1996), Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті (2002), Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні (2004), Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період до 2021 року (2013), Законах України “Про освіту” (2012) та “Про загальну середню освіту” (1999), “Про позашкільну освіту” (2000), Положенні про позашкільний навчальний заклад (2001), Концепції про позашкільну освіту та виховання (1997), Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності (2005), Концепції національно-патріотичного виховання молоді (2009), Декларації прав національностей України (1991), Законі України “Про національні меншини в Україні” (1992) та інших державних законодавчо-правових актах.

У науковому обігу проблема виховання культури міжетнічних стосунків представлена як міждисциплінарна й вивчалася в контексті різних наукових галузей вітчизняними та зарубіжними дослідниками. Її філософські, соціологічні та культурологічні аспекти висвітлено в працях Ф. Барта [304], О. Голіка [75], П. Гнатенка [73], К. Джонаса [306], А. Дегтяренка [91], Л. Іоніна [112], А. Карміна [121], В. Кафарського [122], Н. Крилова [144], П. Кушнера [153], М. Лі [307], У. Макбрайда [170], С. Прокоф’єва [229], С. Соколовського [253], А. Тешфела [264], І. Фролової [282], Й. Хейзинга [291] та інших; етнопсихологічні – Ю. Арутюняна [264], З. Гасанова [70], В. Заслуженюка [106], В. Криська [145], В. Кукушина [180], Р. Кричевського [143], Г. Солдатової [254], Т. Стефаненко [265], Н. Лебедєвої [155] та інших; загальнопедагогічні та етнопедагогічні аспекти питання культури міжетнічних та міжнаціональних відносин – З. Гасанова [70], О. Гуренко [88], Л. Дробіжевої [99], Є. Степанова [261], Г. Назаренко [187] та інших. В історії педагогічної думки ідея виховання поваги до культури інших народів знайшла свою реалізацію у працях Х. Алчевської [151], Б. Грінченка [85], О. Духновича [101], П. Каптєрєва [119], М. Стельмаховича [258], І. Франка [287], Б. Чижевського [293] та інших.

Теоретичній і практичній розробці означеної проблеми сприяли дослідження, пов’язані з вивченням природи етносів та відносин між ними (О. Авксентьєва [3], В. Авксентьєва [3], М. Бердяєва [94], Д. Драгунського [98], П. Кушнера [153], І. Сєрової [248] та інших); культури спілкування між представниками різних національностей (Ф. Горовського [81], А. Джуринського [92], Г. Дмітрієва [95], В. Заслуженюка [106], Р. Кадієвої [116], Л. Лаврової [81], В. Присакара [106] та інших); національної самосвідомості та змісту національного виховання молоді в умовах становлення української державності (М. Боришевського [37], Є. Галкіна [67], Г. Гурової [89], А. Корнієнка [136], Г. Лисовенка [161], Ю. Римаренка [239], К. Ушинського [107], К. Чорної [22] та інших).

У педагогіці розкриті окремі аспекти виховання культури міжетнічних стосунків у різних типах навчальних закладів: Т. Атрощенко [14], В. Білоусова [29], Н. Васильєва [39], Р. Кусарбаєв [152], Г. Назаренко [187], Г. Ніколаєва [191], Є. Степанов [261] та інші. Сучасні методологічні засади позашкільної освіти та виховання представлені в працях І. Беха [22], О. Биковської [28], В. Вербицького [54], Н. Коляди [126], А. Сиротенка [249], О. Сухомлинської [268], Т. Сущенко [272] та інших.

Окремі аспекти проблеми організації навчально-виховного процесу в позашкільних навчальних закладах розкрито в працях Н. Васильєвої [39], Т. Гавлітіної [62], М. Гасина [72], О. Дрозд [100], О. Калюжної [117], Л. Канішевської [118], О. Коберника[123], А. Корнієнко [137], Т. Крекотіної [142], В. Кузя [148], О. Литовченко [163], В. Мачуського [178], Т. Окушко [195], Н. Олійник [196], Г. Пустовіта [231], О. Салтикової [243], Т. Свірської [244], С. Совгіри [252], М. Солов’я [255], Л. Тихенко [275], А. Шипко [296], Л. Яременко [303] та інших.

Однак, проблема виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах у цих дослідженнях розкрита недостатньо. Вимагає розробки питання цілісного підходу до визначення сутності цього феномена, основних його структурних елементів; методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах як аналогу культурологічно спрямованого навчально-виховного процесу.

Аналіз проблеми виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах дозволив окреслити суперечності між:

потребою виховання гуманних, етнічно толерантних громадян України та нерозробленістю методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах;
доцільністю наповнення позашкільної освіти поліетнічним змістом та недостатнім рівнем практичної готовності керівників гуртків позашкільних навчальних закладів до виконання цього завдання;
наявністю певного досвіду виховання культури міжетнічних стосунків учнів у загальноосвітніх навчальних закладах та нерозробленістю особливостей його здійснення у контексті позашкільної освіти.

Актуальність проблеми, необхідність розв’язання зазначених вище суперечностей та розробки нових теоретико-методологічних основ виховання культури міжетнічних стосунків підлітків зумовили вибір теми дослідження “Виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною комплексної теми кафедри соціальної педагогіки Бердянського державного педагогічного університету “Системний підхід до професійного й особистісного становлення майбутнього соціального педагога в умовах вищого навчального закладу” та спільного європейського проекту Темпус-IV 543873-TEMPUS-1-2013-1-DE-TEMPUS-JPCR “Аus- und Weiterbildung für Pädagogen und Bildungsmanager im Bereich Diversity” (“Підготовка педагогів та освітніх менеджерів до роботи з гетерогенними групами й організаціями”). Тема дослідження затверджена вченою радою Бердянського державного педагогічного університету (протокол № 6 від 11.02.2010 р.) й узгоджена в бюро Міжвідомчої ради з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук України (протокол № 2 від 30.03.2010 р.).

Мета дослідження – на основі теоретичного аналізу досліджуваної проблеми і вивчення виховної практики позашкільних навчальних закладів обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність змісту, форм, методів та педагогічних умов як складових методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах.

Гіпотеза дослідження. Досягти підвищення ефективності виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах можливо за розробки нового змісту, використання сукупності методів, прийомів, засобів оптимального розв’язання практичної проблеми шляхом організації діяльності всіх учасників навчально-виховного процесу у позашкільних навчальних закладах та завдяки реалізації таких педагогічних умов: гуманізація виховного процесу з урахуванням особливостей близького етнонаціонального оточення підлітків; співпраця позашкільного навчального закладу з іншими соціальними інститутами виховання, які організують і регулюють суспільне життя; теоретико-методична та організаційна підготовка керівників позашкільних навчальних закладів до організації навчально-виховної діяльності з підвищення рівня культури міжетнічних стосунків підлітків.

Відповідно до мети та гіпотези визначено такі завдання дослідження:

З’ясувати стан розробленості проблеми в педагогічній теорії та виховній практиці позашкільних навчальних закладів й уточнити сутність та структуру ключових понять дослідження.
Визначити критерії, показники та схарактеризувати рівні вихованості культури міжетнічних стосунків у підлітків.
Теоретично обґрунтувати методику виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах та експериментально перевірити її ефективність.
Розробити ресурсне забезпечення навчально-виховного процесу в позашкільних навчальних закладах щодо виховання в підлітків культури міжетнічних стосунків.

Об’єкт дослідження – навчально-виховний процес позашкільних навчальних закладів.

Предмет дослідження – методика виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах.

Для виконання завдань використано комплекс методів дослідження: теоретичні: аналіз та узагальнення філософської, соціологічної, культурологічної, психологічної та педагогічної літератури з метою висвітлення різних аспектів проблеми культури міжетнічних стосунків, систематизація наукових педагогічних підходів для визначення сутності, структури та змісту культури міжетнічних стосунків, особливостей організації процесу виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах, метод моделювання, який надав можливість розробити авторську методику виховання культури міжетнічних стосунків підлітків позашкільних навчальних закладів; емпіричні: спостереження, анкетування, опитування, бесіда, аналіз творчих робіт, розв’язання проблемних ситуацій для визначення стану вихованості культури міжетнічних стосунків підлітків позашкільних навчальних закладів відповідно до критеріїв та показників, експертна оцінка, вивчення педагогічного досвіду для виявлення ставлення керівників гуртків до проблеми культури міжетнічних стосунків, педагогічний експеримент, який забезпечив спостереження за змінами психолого-педагогічних характеристик підлітків позашкільних навчальних закладів унаслідок педагогічного впливу; статистичні: методи математичної статистики та обробки даних для опрацювання експериментальних даних на констатувальному та контрольному етапах експериментів з метою підтвердження достовірності одержаних результатів.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота здійснювалася на базі позашкільних навчальних закладів гуманітарного та туристсько-краєзнавчого напрямів Запорізької області (Центр дитячо-юнацької творчості, Дитячо-юнацька спортивна школа, Клуб юних моряків “Азовець”, Станція юних техніків, Станція юних натуралістів, Клуб дитячої та юнацької творчості “Зоряний” міста Бердянська, Андріївський будинок дитячої творчості, Новопетрівський будинок наукової та дитячої творчості, Осипенківський дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки, Районний Центр дитячої творчості міста Приморська), Донецької області (Маріупольський Міський центр художньо-естетичної творчості учнівської молоді), Дніпропетровської області (Міська станція юних техніків), Львівської області (Личаківський Центр дитячої та юнацької творчості, Львівський державний палац естетичного виховання учнівської молоді), та АР Крим (Севастопольський палац дитячої та юнацької творчості). Дослідженням було охоплено 550 респондентів – підлітків позашкільних навчальних закладів Запорізької (115 осіб), Донецької (300 осіб), Дніпропетровської (77 осіб), Львівської (58 осіб) областей, 48 керівників гуртків.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

− вперше теоретично обґрунтовано та експериментально перевірено ефективність методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах, складовими якої є: навчально-виховний зміст; наукові підходи (системний, особистісно зорієнтований, діяльнісний, творчий, культурологічний); принципи (гуманізації виховного процесу, інтеркультурності (або полікультурності) виховання, толерантності; етнічності, опора на кращий досвід); педагогічні умови (гуманізація виховного процесу з урахуванням особливостей близького етнонаціонального оточення підлітків; співпраця позашкільного навчального закладу з іншими соціальними інститутами виховання, які організують і регулюють суспільне життя; теоретико-методична та організаційна підготовка керівників позашкільних навчальних закладів до організації навчально-виховної діяльності з підвищення рівня культури міжетнічних стосунків підлітків); функції (пізнавально-гносеологічна, філософсько-культурологічна, психолого-розвивальна, виховна, ціннісно-нормативна, комунікативно-регулятивна, корекційна), форми та методи; визначено й охарактеризовано критерії (інформаційно-пізнавальний, мотиваційно-позиційний, діяльнісно-поведінковий), показники та рівні (високий, середній, достатній, низький) вихованості культури міжетнічних стосунків підлітків;

− уточнено поняттєво-категоріальний апарат дослідження, зокрема сутність феномена «виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах» як цілеспрямована та педагогічно керована діяльність позашкільних навчальних закладів, яка спрямована на оволодіння підлітками високим рівнем знань щодо загальнолюдської та загальнонаціональної культури; розвиток системи матеріальних та духовних цінностей; формування умінь та навичок міжетнічних, економічних і духовних стосунків, дотримання гуманістичних позицій у спілкуванні та взаємодії з людьми різних національностей в умовах неприпустимості будь-якої зневаги до мови, національної символіки, культури інших етносів;

– удосконалено методику діагностування рівнів вихованості культури міжетнічних стосунків підлітків; зміст, принципи, форми й методи як складові методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах;

− подальшого розвитку набули положення гуманістичного, національно-патріотичного та громадянського виховання особистості щодо налагодження міжетнічних стосунків у позашкільних навчальних закладах.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає у розробці та впровадженні в практику роботи позашкільних навчальних закладів методики виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах; підготовці методичних рекомендацій для керівників гуртків позашкільних навчальних закладів з виховання культури міжетнічних стосунків; упровадженні в процес професійної підготовки студентів ВНЗ напряму 6.010106 «Соціальна педагогіка» спецкурсу «Виховання культури міжетнічних стосунків учнівської молоді».

Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані під час організації навчально-виховного процесу в позашкільних навчальних закладах, а також у професійній підготовці педагогічних працівників у системі вищої освіти, перепідготовці та підвищенні кваліфікації педагогічних кадрів позашкільних навчальних закладів.

Результати дослідження впроваджено у практику роботи Міської станції юних техніків м. Дніпропетровськ (довідка № 12 від 23.02.2016 р.); Центру дитячо-юнацької творчості м. Бердянськ Запорізької області (довідка № 18 від 23.02.2016 р.); Міського центру художньо-естетичної творчості учнівської молоді м. Маріуполь Донецької області (довідка № 13 від 23.02.2016 р.); Личаківського Будинку дитячої та юнацької творчості м. Львів (довідка № 11 від 26.02.2016 р.); Фондового університету Хільдесхайм, Німеччина; Бердянського державного педагогічного університету (довідка № 64-13/304 від 10.03.2016 р.).

Особистий внесок автора. У публікації “Особливості організації гурткової роботи позашкільних навчальних закладів з виховання культури міжетнічних стосунків” (2012, співавтор О. Гуренко) автором визначено особливості організації гурткової роботи та зміст виховання культури міжетнічних стосунків відповідно до напрямів діяльності позашкільних навчальних закладів (автор. стор. 478–483); у колективній монографії “Професійна підготовка соціального педагога: здобутки, проблеми, перспективи” (2013, співавтори О. Гуренко, Н. Захарова та інші) автором підготовлено підрозділ “Виховання культури міжетнічних стосунків підлітків у позашкільних навчальних закладах з позицій соціально-педагогічної теорії та практики” (автор. стор. 231–261).

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження апробовано на науково-практичних конференціях різних рівнів: міжнародних: “Здоров’я, освіта, наука та самореалізація молоді” (Луцьк, 2011), “Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності” (Житомир, 2011), “Простір і час сучасної науки” (Київ, 2012), “Ценности образования в процессе духовно-нравственного воспитания современной молодежи” (Россия, Таганрог, 2011), “Простір і час сучасної науки” (Київ, 2012), “Розвиток України в ХХІ столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми” (Тернопіль, 2012), “Розвиток наукових досліджень 2012” (Полтава, 2012), “Сучасні проблеми підготовки майбутніх фахівців в умовах євроінтеграційного процесу” (Київ, 2013), “Муниципальное воспитательное пространство в парадигме личностно-ориентированного образования” (Россия, Таганрог, 2014), “Професійна підготовка студентів соціально-педагогічної сфери – освітня складова суспільного розвитку” (Київ, 2014), “Багатоманітність культур як педагогічна проблема” (Бердянськ, 2015); всеукраїнських: “Формування здорового способу життя дітей та молоді як інтегрована науково-практична проблема” (Бердянськ, 2010), “Науково-практичний досвід – 2010” (Миколаїв, 2010), “ІV Корфські педагогічні читання” (Бердянськ, 2010), “V Корфські педагогічні читання” (Бердянськ, 2011), “Перший крок у науку” (Луганськ, 2012), “Сучасна вища і середня освіта в умовах реформування: проблеми, теорія, практика” (Харків, 2013), “Полікультурна освіта в Україні: історія, сучасність, перспективи” (Бердянськ, 2013), “Національно-патріотичне виховання дітей та молоді в контексті ствердження суб’єктності української держави” (Старобільськ, 2015).

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дисертаційного дослідження висвітлено в 30 (28 одноосібних) наукових публікаціях, із яких 11 – відображають основні наукові результати дисертації; 15 – апробаційного характеру; 4 – додатково висвітлюють наукові результати.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (308 найменувань, з них 5 іноземною мовою) та 7 додатків на 46 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 260 сторінок, із них –180 сторінок основного тексту. Робота містить 11 таблиць та 11 рисунків.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОБЛЕМИ ВИХОВАННЯ КУЛЬТУРИ МІЖЕТНІЧНИХ СТОСУНКІВ

1.1. Виховання культури міжетнічних стосунків як психолого-педагогічна проблема

Сучасна ситуація входження України до світoвого освітньoго й культурного простору зумовлює проблему діалoгу, взаємoдії різних культур. Це передбачає формування культурних цінностей у всіх учасників міжетнічного діалогу, ствoрення національно-культурного простору, що репрезентує культурну самoбутність, де співіснують націoнальні пріоритети й надбання інших культур.

Кoжна культура, ставши частинoю багатокультурнoго простoру, є унікальною сукупністю духовних багатств, створює практику загальнонаціональнoго вихoвання на основі розвитку власної неповторнoсті [4; 34; 73; 87; 108; 112; 170; 288]. Саме тoму важливим аспектом дослідження проблеми культури міжетнічних стосунків є феномен культури.

Культура – поняття різноаспектне. Цей науковий термін з’явився в Давньому Римі. За енциклoпедичним словником, термін “культура” походить від латинського “cultura”, що дослівно позначає “обробіток, виховання, oсвіта, розвитoк, шанування”, а також “історично певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах oрганізації життя й діяльності людей, в їхніх взаємовідносинах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях” [144, с. 34].

Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), кoнкретних суспільств, нарoдностей і націй (українська культура), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, пoлітична культура, художня культура); у більш вузькому сенсі – сфера духовного життя людей. Включає в себе предметні результати діяльності людей (машини, спoруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі та права), а такoж людські сили й здібності, реалізовані в діяльності (знання, уміння, навички, моральний та естетичний розвиток, світогляд, способи та форми спілкування людей) [144; 206; 211; 281; 282].

Культура є потужним механізмом сoціалізації людини. У психолого-педагогічній літературі засвоєння й набуття людиною необхідних для сoціалізації якостей та здібнoстей, що відoбражають суспільно-політичний досвід та традиції того етносу, до якого вoна належить, розглядаються як процес етнізації особистості [20; 21; 155; 168; 183; 204; 269]. У наукових працях (Д. Драгунський, Л. Дробижева) зазначено, що етнізація особи відбувається інтенсивніше в перші роки життя людини та переважно через механізми сім’ї, традицій, звичаїв, свят, які значною мірою відповідають стилю життя, побуту, психології та культурі певної етнонаціональної спільноти [98, с. 27; 99, с. 29].

Актуальними для нашого дослідження є концепції культури, пов’язані з проблемою етнізації, етносу та міжетнічного спілкування. Так, відповідно до концепції С. Соколовського, “… не культурна однорідність породжує етнос, а саме буття цієї спільноти може породжувати певний рівень культурної однорідності” [253, с. 9−10]. Відтак є підстави для висновку, що культура міжетнічних стосунків залежить від рівня розвитку етнічної спільноти, у якій побутують різні стилі життя й світорозуміння, характерні для всіх членів етносу – суб’єктів соціальних стосунків.

У контексті останнього П. Кушнер обґрунтував етнічні проблеми як результат історичних процесів та міжнаціональних відносин. Він наголошував на ролі національної самосвідомості й мови, їхніх етновизначальній й культурно визначальній функціях у встановленні міжетнічного контакту впродовж етнічного кордону серед етнічних груп, що компактно проживають і взаємодіють, тобто на культурній дистанції з “прикордонним” або іншим народом [153, с. 18].

Зі свого боку, Ф. Барт досліджував етнічні кордони в тісному зв’язку з етнічністю. На його думку, етнічність – це форма соціальної організації культурних відмінностей, а етнічний кордон є визначальником групи. Він вважав, що прикметні характеристики етнічної групи виявляються за певних історичних, політичних, економічних факторів та за конкретних обставин. Культурна різноманітність сучасного суспільства продовжує існувати, а культурні відмінності можуть зберігатися всупереч міжетнічному контакту й взаємній залежності [304, с. 26; 305, с. 10].

Отже, можемо зробити висновок, що етнічні кордони структурують соціальне життя: поведінка особистості набуває значних розрізнювальних характеристик, культурних особливостей. Відтак на основі дотримання та збереження власної культури забезпечується збереження етнічних груп [305, с. 30].

Аналіз зазначеного вище підтверджує висновок про те, що існування в суспільстві базових етнічних категорій можливе тому, що існує підтримка з поширення культурних відмінностей у поліетнічному суспільстві окремих членів й етнічної групи, відбувається спрямування дій на їх підтримку [141; 143; 156; 188; 276; 279; 292; 300; 301]. Водночас культурна взаємодоповнюваність може сприяти збільшенню взаємозалежності етнічних груп і створювати базу для їх сумісності [40, с. 53; 67, с. 58; 265, с. 8−9].

Вивчення особливостей соціонормативної культури, в основу якої покладено уявлення про реально існуючі етнічні спільноти, історично і психологічно обумовлені почуттям етнічної солідарності, дало вченим (Ю. Арутюнян, Л. Дробижева та інші) змогу зробити висновки про значення соціальних відповідностей соціокультурних відмінностей [12, с. 62; 99, с. 29].

Ураховуючи висновки Т. Атрощенко, В. Заслуженюка, В. Присакара, культуру міжетнічних стосунків розуміємо як систему прогресивних національних установок і принципів, що стали загальнонаціональними нормами та використовуються представниками різних націй і народностей у процесі їхнього спілкування та взаємодії [14, с. 94; 106, с. 68].

Як зазначає Ю. Римаренко, культура міжетнічних стосунків за своєю сутністю і змістом є як внутрішньою, так і зовнішньою якістю самої нації. Тобто жодна нація не може вступати у міжетнічні стосунки, не усвідомивши власного внутрішнього “Я” , не визначивши свого ставлення до інших спільнот, які її оточують [239, с. 270].

Так, міжетнічні стосунки можуть виникати за умови сформованості національної самосвідомості. Так, на думку Р. Гамзатова, кожна людина змолоду повинна розуміти, що вона прийшла на землю для того, щоб стати представником свого народу, і має бути готовою прийняти цю роль [68, с. 27]. Продовжуючи цю думку, К. Джонас, М. Лі, М. Рей, С. Сап, М. Хевстон уважають, що кожна людина має ввібрати в себе і народні традиції, і соціальний досвід, і знання історії свого народу, його взаємовідносин з іншими націями та етнічними групами [306, с. 749; 307, с. 18−19].

Розглядаючи культуру міжетнічних стосунків як систему взаємозв’язків та взаємостосунків між різними національними спільнотами, А. Авксентьєв, В. Авксентьєв, Р. Кадієва стверджують, що культура таких відносин залежить від загального рівня розвитку людей, від їхнього вміння сприймати й дотримуватися загальнолюдських норм та моралі [3, с. 112; 116, с. 202−203].

Отже, на специфіку формування та прояву культури міжетнічних стосунків насамперед впливають ціннісні орієнтації суспільства, які поширені в етнічних спільнотах. У цьому контексті актуальною є думка А. Карміна, що до загальної культури можна віднести і загальнонаціональні норми поведінки, і готовність контактувати з представниками інших національностей, і можливість підтримувати дружні стосунки, і взаємоповагу, і готовність допомогти у скрутну хвилину [121, с. 316−317].

На ролі спілкування з іншими людьми, зокрема представниками іноетнічного населення, у формуванні особистості наголошував у своїх працях Л. Коган. Він зазначав, що розширення культурного світогляду особистості здійснюється внаслідок взаємодії, специфічною формою якої є опанування цінностей культури, що створювалася багатьма поколіннями людей [60; 102; 125; 193; 289].

У контексті останнього, на думку Є. Степанова, аксіологічний підхід у педагогіці як невід’ємний супутник культурологічного має на меті розвиток особистості під впливом системи матеріальних і духовних цінностей. Саме цей підхід сприяє вибору особистісно значущої системи ціннісних орієнтацій [261, с. 32].

У філософському енциклопедичному словнику феномен “цінність” розглядається як специфічно соціальні визначення об’єктів навколишнього світу, що виявляють їхнє позитивне чи негативне значення для людини й суспільства [283, с. 453].

Ураховуючи зазначене вище, під цінністю розуміємо дещо суттєво важливе для особистості, що визначає її повсякденну діяльність та орієнтує в ситуаціях поведінкового вибору. Підтвердженням правильності нашого висновку є позиція Й. Хейзинга, який вивчав цінності, визначаючи й характеризуючи найважливіші умови й риси особистості в контексті формування культури: різні сфери культурної діяльності реалізують, кожна окремо, більш ефективну життєву функцію; культура спрямовується на ідеал, що виходить за рамки індивідуального, на ідеал співтовариства, а для носіїв культури ідеал завжди означає “благо”; панування над природою; у людській свідомості функція турботи про нащадків перетворюється на обов’язок, борг [291, с. 258−289].

У такому контексті, на думку Е. Фромма, цінності діяльності, відносин, переживань виникають у контексті особистісно-орієнтованого освітнього процесу не самі по собі, а через чітко визначену мету діяльності [290, с. 56].

Зі свого боку, Є. Степанов уважає, що домінування в ціннісній структурі особистості цінностей соціального, статусного характеру спонукає таку особистість вибирати цілі, що сприяють реалізації адміністративної чи політичної кар’єри. Система культурних цінностей особистості, на його думку, є складно побудованим регулятором її діяльності. Ця система також є інтегратором “образу – себе – у – бутті”, тому вона відображає як зовнішню дійсність, так і саму людину. Система особистісних цінностей виступає найбільш адекватним індикатором рівня розвитку загальної культури особистості [261, с. 33−34].

Розвиваючи цю думку, О. Коберник зазначає, що людині властива індивідуальна ієрархія особистісних цінностей, яка є своєрідною з’єднувальною ланкою між духовною культурою суспільства й духовним світом особистості, вони є важливим фактором соціальної регуляції взаємовідносин людей і поведінки індивіда. Ціннісна орієнтація, будучи системою певних ціннісних уявлень, виступає своєрідним критерієм, доленосним фільтром у визначенні ставлення людини до матеріальних і духовних цінностей, системи установок, відстоювання принципів і переконань [124, с. 76].

Зокрема, Г. Назаренко зазначає, що “ціннісні орієнтації пронизують усі поверхи людської психіки – від потреб до ідеалів – і найбільш тісно пов’язані з поведінкою суб’єкта. В узагальненому вигляді це можна подати схематично: потреба – інтерес – установка – ціннісна орієнтація (спрямованість), де потреби складають реальний ґрунт, на якому формуються інтереси особистості; разом з інтересами потреби детермінують і активізують цільову діяльність свідомості особистості, втілюються в систему мотивацій, закріплюються в установках і ціннісних орієнтаціях, обумовлюють спрямованість її діяльності, соціальну активність” [187, с. 45]. Є. Степанов визначає такі традиційні національні цінності: гармонія, добро, свобода, справедливість, сім’я, народ, Україна [261, с. 79−80].

Отже, інтенсивність людського спілкування та його ефективність залежать як від соціально-психологічних стереотипів, характерних для етнічної групи в процесі суспільної діяльності, так і від взаємодії особистості та суспільства. У цьому контексті актуальною є позиція Ф. Горовського та Л. Лаврової, які вважають, що культура міжетнічних стосунків – це сукупність критеріїв та норм поведінки, відповідність учинків особистості загальноприйнятим нормам та правилам суспільного буття. Культура міжетнічних стосунків пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства та особистості – матеріальну, політичну, духовну; всі спільності – класи, соціальні групи та етнічні спільноти. Водночас вона є показником міри суспільного та культурного розвитку людської спільноти [81, с. 46].

Свій погляд на культуру міжетнічних стосунків обґрунтовує І. Сєрова, розглядючи її як сукупність соціально визначених ідей та систем позитивних ідеалів, що постійно впливають на духовний світ та політичне життя людини [248, с. 95]. Тож можемо зробити висновок, що вони є соціальним регулятором у встановленні міжетнічних стосунків з іншими людьми.

В окремих психолого-педагогічних працях “культура міжетнічних стосунків” співвідноситься із загальним поняттям – “культура міжнаціонального спілкування”. Так, міжнаціональне спілкування Ф. Бабейко, З. Гасанов розглядали як:

обумовлену соціальною потребою активну діяльність націй і народностей щодо взаємного пізнання й вираження свого ставлення до національного [15, с. 47];
взаємозв’язки й взаємини, у процесі яких люди, що належать до різних національних спільнот і які дотримуються різних релігійних поглядів, обмінюються досвідом, духовними цінностями, думками, почуттями [70, с. 183].

На нашу думку, такі визначення сутності поняття “міжнаціональне спілкування”, доповнюючи його, не суперечать одне одному. Звідси поняття культури міжнаціонального спілкування варто розглядати і як загальнонаціональні правила поведінки під час міжнаціонального спілкування, і як особистісну здатність людини як представника певної соціальної групи реалізувати суспільні й особистісні відносини одночасно – між націями в системі суспільних відносин й особистісні. Саме тому для культури міжетнічних стосунків особливе значення має міжнаціональне спілкування як гарант сприятливого клімату та позитивної взаємодії в суспільстві.

Задля детальнішого вивчення проблеми культури міжетнічних стосунків є логічним визначення феномена “міжетнічні стосунки” в контексті термінологічного ряду “міжгрупові відносини”, “міжгрупова поведінка”, “міжгрупова взаємодія”. Як засвідчили результати теоретичного пошуку, поняття “міжгрупова поведінка” та “міжгрупова взаємодія” трактуються як спостережувальні компоненти міжгрупових стосунків, але не включають психологічних процесів і явищ, що безпосередньо не спостерігаються, але відіграють важливу роль у життєдіяльності індивідів і груп [264, с. 115].

Актуальним у цьому контексті є дослідження міжетнічних стосунків із сучасних філософських позицій стосовно різного контексту аналізу проблем співвідношення етносів. Відтак, на думку Є. Степанова, у ракурсі культури та її цінностей систему міжетнічних стосунків дає змогу проаналізувати системно-ціннісний контекст. Ціннісні пріоритети етносів і, відповідно, відношення між їхніми ціннісними системами, поза сумнівом, обумовлені соціально-історичними обставинами. Ціннісні пріоритети етносів визначаються, з одного боку, об’єктивними, соціально-історичними обставинами, але з іншого боку, – залежать від свідомої, цілеспрямованої духовної діяльності етносуб’єктів [262, с. 6−7].

У соціології чітко розмежовуються поняття “міжетнічні відносини” та “етнічні відносини”. Міжетнічні стосунки в контексті міжгрупової поведінки визначають як: відносини між індивідами як представниками конкретних груп (Т. Стефаненко); міжособистісні й міжгрупові відносини між представниками конкретних груп (А. Тешфел); різновид соціальних зв’язків між структурними елементами суспільства, об’єктом і суб’єктом яких є етнічні групи (Ю. Арутюнян) [13, с. 10; 264, с. 135; 264, с. 116].

У радянській етносоціологічній та етнопсихологічній науках для позначення цієї сфери стосунків переважно застосовували термін “міжнаціональні відносини”. За кордоном цей напрям дослідження визначається як “соціологія расових та етнічних відносин”. Утім, ці дефінітивні розбіжності не мають принципового характеру, тож у західному та пострадянському, зокрема й українському, наукових підходах розуміння сутності та змісту проблеми міжетнічних відносин загалом збігається (В. Арбеніна, Ю. Арутюнян, Т. Стефаненко, В. Кафарський, Б. Савчук та інші) [11, с. 97; 12, с. 68; 122, с. 387; 264, с. 112].

На думку В. Кафарського, характер міжетнічних стосунків – дружній, нейтральний або ворожий – залежить передусім від умов макросередовища, системи соціальних відносин, розвитку держави. Міжнаціональні стосунки складаються під впливом складних взаємодій об’єктивних обставин, насамперед соціально-політичних, економічного стану національностей, що контактують, і суб’єктивних факторів – сприйняття об’єктивних обставин людьми, їхніх асоціацій, співставлень [11, с. 168].

Отже, міжетнічні стосунки – різновид зв’язку та взаємодії між етнічними групами, які є структурними елементами суспільства та формуються в соціально-історичному просторі, у безпосередньо практичній взаємодії етносів, їхніх емоцій та почуттів, думок та поглядів стосовно один одного. Так, у педагогічній науці колишнього Радянського Союзу проблема культури міжетнічних стосунків вивчалася в рамках інтернаціонального, патріотичного виховання, виховання молоді в дусі миру. Проте питання національного та міжнаціонального виховання почали розглядатися у вітчизняній педагогіці в 30-40-х р.р. XIX століття. Зокрема, К. Ушинський у національному становленні особистості дитини значну роль надавав вихованню, яке має розвивати почуття національної гордості та поваги до інших народів [92, с. 58]. Він науково обґрунтував принцип народності як головний принцип національного виховання та розкривав народність через школу, вважав за неможливе стати людиною поза своїм народом, поза його історичним життям, поза його вірою [107, с. 69].

У контексті досліджуваної проблеми актуальними є педагогічні погляди П. Каптерева, який уперше обґрунтував ідею про єдність національного й загальнолюдського в педагогіці та вважав це основним принципом у педагогічній діяльності. Він стверджував, що у вихованні “…потрібно звертатися не до одного народу, а до багатьох, розглядати їхні ідеали й цінними чужими властивостями доповнити те, чого не вистачає своєму національному ідеалу, народне треба поєднувати з іноземним, з усенародним і загальнолюдським” [119, с. 56−57]. Далі він зауважував, що педагог має надавати значну увагу зростанню “внутрішньої суспільно-моральної свідомості юнацтва, тому що з цієї свідомості витікають суспільні зв’язки”; народне життя вимагає “богатирів духу”, людей з сильною волею, керованих ідеєю морального обов’язку і служіння народові та Батьківщині. Він відстоював принцип невтручання держави, церкви, політичних партій та окремих особистостей у педагогічний процес, обумовлюючи свою позицію переконанням, що педагогіка як прикладна наука є загальнолюдською, служить всьому людству, а не окремим групам або прошаркам суспільства [154, с. 72].

У свою чергу, відомий поборник народної школи в Україні, Н. Ільмінський підкреслював, що моральність має в кожного народу не тільки спільну основу, але й свої неповторні риси, яких мають набувати вихователі [19, с. 95]. Його педагогічним ідеям співзвучні погляди С. Рачинського, який відстоював необхідність такого виховання в народній школі, яке б враховувало особливості національного характеру, духовних ідеалів народу [19, с. 96]. Зокрема, О. Духнович, один з організаторів народного виховання в Закарпатті, розвивав у своїх працях ідею народності виховання дітей у дусі патріотизму й національної гордості, любові до свого народу, відданості його інтересам [101, с. 69].

Водночас родинне й національне виховання, на думку М. Драгоманова, є головним напрямом у підготовці молодої людини до життя. Узагальнюючи та впроваджуючи українську культурно-історичну традицію, учений обстоював ідею навчання та виховання молоді на матеріалах української культури [89, с.114−115].

Услід за М. Драгомановим, прихильниками ідеї національного виховання були Х. Алчевська [151], Б. Грінченко [85], І. Франко [287] та інші. Так, І. Франко, відстоюючи українську культуру, зазначав, що інтелігенція не в змозі виховувати народ у дусі патріотизму: “Чи, може, будете вчити народ моральності, чесності та совісності?” [287, с. 46].

На початок ХХ століття у вітчизняній науці визначилися три головні підходи до розв’язання проблеми виховання в умовах багатонаціонального соціуму: офіційний, що проголошував пріоритет російського у вихованні; демократичний, що враховував національні та загальнолюдські ідеали у вихованні; та провідний – марксистський [92, с. 59].

У другій половині ХХ століття інтернаціональне та патріотичне виховання перетворилося на політико-ідеологічну індоктринацію. Провідною стала ідея зміцнення міжнародних дружніх зв’язків із однолітками з соціалістичних країн. Тобто передбачалося формування одномислення та єдиної нації [266]. З цього приводу актуальним є твердження М. Бердяєва, який сформулював гуманістичну ідею універсалізму, національного та культурного багатоманіття [94, с. 92].

Із здобуттям незалежності України почалося відродження української національної самосвідомості, культури, що знайшло своє відображення у психолого-підагогічній думці. Зокрема, І. Бех [25], М. Боришевський [37], І. Зязюн [109], М. Стельмахович [258], О. Сухомлинська [268], Б. Чижевський [293] та інші вважали, що виховні можливості національної ідеї, мистецтва й культури в педагогічній роботі невичерпні, а розвиток відповідального громадянина сучасної держави безпосередньо зв’язаний із системою національних цінностей, що повинні бути запроваджені в систему освіти молоді [268, с. 7−8].

Так, І. Бех, стверджуючи, що в реальній практиці національного виховання сучасні педагоги повинні виходити з самоцінності особистості, її духовності та суверенності, підкреслював: ”Мета освіти – формувати людину як особистість, творця самої себе і навколишніх умов” [25].

Виокремлюючи громадянські якості особистості, М. Боришевський зазначав, що розвиток національної свідомості є важливою складовою в системі патріотичного виховання: “Вболівання за долю Батьківщини, почуття відповідальності за сучасне й майбутнє нації, держави – реальні вияви громадського обов’язку” [36, с. 23].

Продовжуючи цю думку, І. Зязюн, розв’язуючи проблему національного виховання молоді України, підкреслював, що інтеграція освіченої та вихованої особистості в усі сфери життя сприяє благу суспільства [109, с. 45].

Актуальною в цьому контексті є позиція М. Стельмаховича, який, досліджуючи виховні цінності молодого покоління в Україні, стверджував, що розвиток людини без національної культури неможливий [258, с. 131], оскільки без останньої людина стає знеособленою, позбавленою власної індивідуальності, нездатною створювати духовні цінності [259, с. 46−47]. Тобто людина здатна до встановлення міжетнічних стосунків лише за умови взаємозв’язку елементів загальнолюдської та національної культури в процесі виховання та розвитку її особистості.

Так само Б. Чижевський, характеризуючи національну систему виховання в умовах державотворчого процесу в Україні, зазначав, що система патріотичного виховання базується на поєднанні освіти й національної культури та розглядається як гарант демократичності суспільного устрою. Побудова демократичного суспільства, на думку вченого, базується „на національній ідеї, любові до Вітчизни, класичній культурі і спрямовується у площині Я-концепції особистості, творчої особистості, громадянина, патріота України” [293, с. 82].

З аналізу, зазначеного вище, можемо зробити висновок, що інтернаціональне, патріотичне виховання співзвучне з гуманістичними ідеалами багатонаціонального виховання, проте має свої особливості та специфіку, що органічно доповнюють сучасну теорію і практику виховання культури міжетнічних стосунків. Отже, аналіз наукової літератури дав змогу встановити, що зазначена нами проблема була частково предметом вітчизняних та зарубіжних наукових досліджень, у яких сутність поняття “культура міжетнічних стосунків” має різне тлумачення й розкривається з філософських, соціологічних, культурологічних, етнопсихологічних та педагогічних позицій.

Ми визначаємо культуру міжетнічних стосунків як складову загальної культури особистості, що виявляється в міжетнічних, економічних, культурних і духовних зв’язках різних народів та передбачає високий рівень знань, умінь та навичок гуманної поведінки у ситуаціях міжетнічної взаємодії на основі національної самосвідомості та системи духовно-моральних цінностей.

1.2. Сутність, структура, зміст поняття і процесу виховання культури міжетнічних стосунків

Гуманістична мораль як унікальний спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною (Г. Балл, І. Бех, В. Білоусова, Н. Ганнусенко, Г. Назаренко, К. Чорна та інші) виступає підґрунтям сутнісної характеристики поняття “культура міжетнічних стосунків”[16; 24; 29; 131; 187; 294].

Саме гуманістична мораль, зазначає Г. Назаренко, об’єктивно притаманна громадянському суспільству, оскільки піднімається на вищий рівень ціннісно-світоглядної орієнтації. Завдяки активізації ціннісно-орієнтувального потенціалу моралі найбільш ефективно здійснюється самореалізація особистості. У механізмі ціннісної орієнтації наголос переноситься з суспільства на особистість: посилюється ціннісно-світоглядний план, внутрішнє самовизначення людини у світі загалом і в моральних цінностях зокрема. Цінність, на відміну від норми, передбачає вибір, тому в буденних ситуаціях вибору найбільш яскраво проявляється особистісна сутність людини, рівень її моральної культури [187, с. 15].

Дослідниця зазначає, що гуманістична мораль як культурний феномен покликана забезпечити баланс особистого і громадського блага, гармонізувати людські стосунки. Внутрішньою ціннісною основою культури суб’єкта є моральність; вона спрямовує людську активність на утвердження самоцінності особистості, усвідомлення обов’язків людини перед іншими людьми, перед суспільством, Батьківщиною [187, с. 16].

Ураховуючи дослідження Н. Зеленкової, Л. Кондрашової, Г. Лаврешиної, О. Пермякової та інших, виховання культури міжетнічних стосунків вважаємо одним із аспектів духовно-морального виховання особистості. Культура взагалі позначає високий рівень чого-небудь, високий розвиток. З огляду на це, культура міжетнічних стосунків – високий рівень встановлення й розвитку стосунків, що виявляються в міжнаціональних, економічних і духовних зв’язках різних народів, у дотриманні певного морального такту і взаємної поваги людей різних національностей, у їхньому спілкуванні та неприпустимості будь-якої зневаги до мови, національної символіки, звичаїв і традицій інших народів. Якщо ці стосунки сформовані, вони мають велике значення для морального розвитку молодого покоління та сприяють налагодженню і зміцненню дружніх зв’язків між різними країнами, різними народами. Завдяки їм у свідомості людини утверджується розуміння значущості загальнолюдських цінностей та ідеалів у прогресі суспільства [207, с. 47].

Т. Атрощенко до культури міжетнічних стосунків відносить: толерантність особистості; громадянськість – орієнтація особистості на державу як на цінність, інтегральну ціннісну орієнтацію, ідентифікацію себе з українською державою загалом; позитивне ставлення молоді до демократичного устрою державного життя (народовладдя, рівноправність, воля особистості), для молодого покоління цінним є знання того, що принципи демократії позитивно впливають на цивілізовану організацію стосунків у праці, сім’ї, соціально-культурній сфері; правильна ціннісна орієнтація на соціальну справедливість, яку не можна ототожнювати з соціальною рівністю, всі люди народжуються рівними, але ця рівність зменшується в міру визначення здібностей кожного; морально-світоглядні цінності етносу як основа формування національних цінностей особистості, її толерантності до представників інших націй [14, с. 94].

У контексті останнього Г. Назаренко, розглядаючи культуру міжетнічних стосунків як проблему духовно-моральну, вважає за доцільне розкрити з гуманістичних позицій відповідні етичні категорії, оволодіння якими сприятиме вихованню культури міжетнічних стосунків молодого покоління, а саме:

– етнічна гідність: позитивне ставлення особистості до себе як до представника певного етносу та вимога такого ж ставлення з боку представників інших етносів;

– етнічна гордість: самоповага, почуття задоволення, викликане усвідомленням досягнутих успіхів представниками свого етносу;

– відповідальність: здатність взяти на себе вину за можливі наслідки власних дій у сфері міжетнічних відносин; уміння протистояти аморальним явищам, спокусам, деструктивним силам, готовність завжди робити моральний вибір з позиції гуманістичної моралі;

– сумління: якість-супутник відповідальності, що допомагає не тільки осмислити наслідки своїх дій, але й емоційно на них зреагувати; це своєрідний „внутрішній голос”, „третє око” особистості; здатність до критичної оцінки власної ролі в тому чи тому вчинку, спроможність співвіднести цей вчинок із загальнолюдським (гуманістичним) і власним розумінням добра і зла і переживання з цієї нагоди;

– воля: влада над собою, контроль над своїми діями, свідома регуляція своєї поведінки в міжетнічних відносинах з позиції гуманістичних цінностей;

– товариськість: взаємний інтерес один до одного та безкорисна взаємодопомога;

– дружба: взаємна симпатія, прихильність одне до одного, що базується на взаємній довірі, відданості, спільності інтересів, ідей, мети;

– тактовність: почуття міри, яке проявляється в гуманному підході до представників іншої етнокультури, у вмінні вибрати доречний стиль спілкування з людьми, знайти міру вимог до них, міру прощення, уваги.

– емпатія: щире переживання емоційного стану іншого, здатність розділити його почуття і настрій, уміння поставити себе на його місце [187, с. 16−17].

На нашу думку, ці етичні якості обов’язково потрібно розвивати в процесі виховання культури міжетнічних стосунків підлітків, сприймаючи їх як базові у виховному процесі. Саме тому, досліджуючи сутність культури міжетнічних стосунків, необхідно визначити її структуру та зміст.

Так, розглядаючи міжнаціональне спілкування як форму реалізації міжнаціональних стосунків, С. Прокоф’єв виділяє такі його основні елементи: по-перше, знання конституційних вимог, які регулюють взаємостосунки суб’єктів міжнаціонального спілкування та обов’язкові для виконання всіма громадянами багатонаціональної держави незалежно від національної приналежності, наявність інтернаціоналістської свідомості, почуття приналежності до єдиної Вітчизни; по-друге, культура міжнаціонального спілкування включає готовність емоційно та співчутливо відгукуватися на запити, поведінку і стан людей іншої національності.

Чисельні дослідження, нажаль, доводять більшу консервативність рис особистості, пов’язаних з емоційною сферою (добродушність, сором’язливість, товариськість, тривожність, привітність тощо), багатство емоційної сфери, здатність до морального резонансу, до співчуття й переживання, наявність таких соціальних почуттів, як колективізм, інтернаціоналізм, патріотизм, гуманізм та інше; по-третє, культура міжнаціонального спілкування припускає відповідні дії, культуру поведінки, уміння обирати у ставленні до кожного представника іншої нації такий спосіб звертання, контакту, який, не розходячись з вимогами інтернаціоналістської моралі, водночас найкраще відповідав би їхнім індивідуальним, національно-психологічним особливостям [229, с. 136].

Як засвідчили результати аналізу педагогічної практики, усі три елементи тісно пов’язані один з одним. У процесі міжнаціонального спілкування відбувається формування особистості, зміцнюються її життєві позиції, освоюються культурні цінності інших народів [229, с. 137].

У структурі культури міжетнічних стосунків Г. Ніколаєва визначає такі елементи: мотиваційно-смисловий, пізнавально-практичний і поведінково-інтегративний. Мотиваційно-смисловий компонент, на її думку, визначає рівень сформованості мотивації й виявлення умов, причин її подальшого розвитку, а також здатність осмислювати, осягати зміст, значення способу життя, цінностей, моделей поведінки й специфіки спілкування від учасників міжетнічної взаємодії. Зміст цього компонента полягає в тому, щоб усі елементи мотиваційної сфери (мотиви, мета, емоції) у вихованця перевести з рівня негативного й байдужого ставлення до інших етнічних груп і їхніх культур, до зрілих форм позитивного ставлення до них – активного, усвідомленого, відповідального.

Пізнавально-практичний компонент характеризує наявність у підлітка знань про культури, звичаї, норми, цінності, стереотипи поведінки іншого народу, а також вироблення навичок налагодження міжетнічних контактів. Він визначає наявність придбання об’єктивних знань і складання правильного розуміння норм і правил поведінки при взаємодії людей різних національностей.

Поведінково-інтегративний, що характеризує наявність постійної здатності, вольової готовності діяти відповідно до моральних норм стосовно “іншого”, перетворювати морально-етичні норми поведінки на сталі переконання особистості, що сприяє вдосконалюванню особистості. Цей компонент пов’язаний з емпатійним і толерантним ставленням до особливостей різних народів, націй і релігій [191].

Отже, можемо констатувати, що культура міжетнічних стосунків у своїй структурі містить змістові компоненти, які тісно пов’язані між собою, постійно взаємодіють, такий зв’язок має не сумарний характер, а інтегративний.

Ураховуючи наукові дослідження сутності феномена культури міжетнічних стосунків та її змісту (Н. Зеленкова, Л. Кондрашова, Г. Лаврешина, Д. Латишина, Г. Назаренко, Г. Ніколаєва, О. Пермякова, С. Прокоф’єв, Є.Степанов та інші), ми визначили у структурі культури міжетнічних стосунків три основні компоненти: пізнавальний, емоційно-оцінний і поведінковий (рис.1.1) [187; 191; 207; 229; 261].