Дисертація

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ПАВЛА ТИЧИНИ

 

На правах рукопису

 

АНДРУЩЕНКО НАТАЛІЯ ВІКТОРІВНА

 

УДК (37.037+37.018.26)(043.3)

 

 

 

ВИХОВАННЯ ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

СТАРШИХ ДОШКІЛЬНИКІВ У ВЗАЄМОДІЇ ДОШКІЛЬНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ І СІМ’Ї

 

13.00.07 – теорія і методика виховання

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

 

Науковий керівник:

Рогальська Надія Василівна,

кандидат педагогічних наук,

професор

 

 

 

 

 

Умань – 2017

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………………………….. 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ  ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

1.1. Здоров’я та виховання здоров’язбережувальної поведінки у дітей дошкільного віку як наукова  проблема……………………………..

 11

11
1.2. Взаємодія дошкільного навчального закладу і сім’ї щодо виховання у дітей здоров’язбережувальної поведінки…………………………..  

40
Висновки з першого розділу…………………………………………………………. 56
РОЗДІЛ 2. ДІАГНОСТИКА ВИХОВАНОСТІ  ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ  У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ…………………….  

59
2.1. Критерії, показники та рівні  вихованості здоров’язбережувальної поведінки  старших дошкільників………………  

59
2.2. Обґрунтування методики констатувального етапу дослідження та його організація……………………………………………………………………..

Висновки з другого розділу…………………………………..……………….

РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДНИЦЬКО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА З  ВИХОВАННЯ  ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ НА ЗАСАДАХ ВЗАЄМОДІЇ З СІМ’ЄЮ …………………

3.1. Обгрнутування педагогічних умов  виховання здоров’язбережувальної поведінки  старших дошкільників………………

3.2. Експериментальна перевірка ефективності педагогічних   умов виховання здоров’язбережувальної поведінки  старших дошкільників на засадах взаємодії з сім’єю……………………………………………………..

  1. Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи……………..

Висновки з третього  розділу………………………………………..…………

ВИСНОВКИ.………………………………………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………….

ДОДАТКИ ………………………………………………………………………….

  

78

109

 

 

112

 

 

 

 

112

 

 

 

120

156

168

171

175

201

 

вступ

Актуальність теми. У рейтингу загальнолюдських цінностей здоров’я посідає найвищу позицію, оскільки є підґрунтям продуктивного, повноцінного життя людини. Натомість наявність шкідливих для здоров’я звичок, зростання нервово-психічного напруження, малорухливий спосіб життя, неякісне харчування призвели до найнижчої тривалості життя українців серед європейських країн. Життя молодого покоління ускладнене високими темпами діяльності, стресами, конкурентністю як реальною складовою сучасного життя. У дітей така ситуація зумовлює надмірну мобілізацію життєвих ресурсів, емоційну напруженість, пов’язану з прагненням відповідати вимогам дорослих, тому виникає ризик соматичних, психічних і соціальних хвороб. Зазначені реалії актуалізують необхідність формування у дітей переконання в необхідності бережливого ставлення до власного здоров’я і здоров’я тих, хто їх оточує; набуття знань з фізичної, соціальної, психічної та духовної його складових; навичок дотримання здорового способу життя.

Основні підходи до збереження і зміцнення здоров’я дітей визначено в законах України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про охорону дитинства», Національній стратегії розвитку освіти до 2021 року, Державній національній програмі «Діти України», міжгалузевій комплексній програмі «Здоров’я нації на 2002–2011 роки», Загальнодержавній соціальній програмі «Здорова нація на 2009–2013 роки», Базовому компоненті дошкільної освіти та ін.

У контексті соціально-економічних змін, що відбуваються в українському суспільстві, здоров’я правомірно розглядається не лише як найбільша соціальна цінність, але й як вирішальний чинник економічного розвитку, конкурентоспроможності держави, тому проблема збереження здоров’я молодого покоління посідає пріоритетні позиції. В умовах реформування дошкільної освіти одним із основних її завдань є виховання гармонійно розвинутої, довершеної, здорової особистості, здатної повною мірою реалізувати свої фізичні, інтелектуальні, моральні та духовні можливості.

Феномен «здоров’я» та особливості його збереження і зміцнення досліджують учені різних наукових напрямів − філософи, медики, соціологи, психологи, педагоги. Значний внесок у розробку теоретико-методичних засад формування навичок здорового способу життя дітей, підлітків, молоді здійснили В. Бобрицька, Т. Бойченко, Т. Воронцова, О. Дубогай, Л. Дудовора, С. Кондратюк, Ю. Лісіцин, В. Оржеховська, В. Петленко, В. Пономаренко, І. Смирнов, С. Сичов, І. Смолякова, Л. Сущенко та ін. Різноманітні інноваційні підходи, форми і методики формування здорового способу життя дітей та молоді обґрунтовано у працях В. Горащука, О. Дубогай, С. Омельченко, В. Оржеховської та ін.

Проблема здоров’я і здорового способу життя надзвичайно актуальна у теорії і методиці виховання, у дошкільній педагогіці, оскільки саме в цей віковий період дитина розвивається фізично і психічно, у неї закладаються духовні цінності і фундамент її фізичного і психічного розвитку на майбутнє. У дослідженнях таких учених, як Т. Андрющенко, А. Богуш, Н. Денисенко, Л. Калуської, С. Кондратюк, Т. Федорченко та ін. особлива увага звертається на формування усвідомленої необхідності здорового способу життя. Стосовно дітей старшого дошкільного віку сучасними дослідниками вивчено такі аспекти означеної проблеми: формування здоров’язбережувальної компетентності у дітей дошкільного віку (Т. Андрющенко), педагогічні засади валеологічного виховання (С. Юрочкіна); формування здорової особистості дитини 6-го року життя (Н. Семенова); наступність у вихованні здорового способу життя старших дошкільників і молодших школярів (Т. Бабюк); формування у дітей 5–6 років мотивації до занять фізичною культурою (Л. Сварковська). Досліджено окремі аспекти проблеми підготовки майбутніх фахівців з дошкільної освіти до створення умов для збереження здоров’я дітей дошкільного віку і формування у них навичок здорового способу життя (Н. Денисенко, Г. Григоренко, Л. Зданевич, Ю. Коваленко, Н. Маковецька, В. Нестеренко та ін.).

Однак, безпосередньо проблема виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї не була предметом спеціального дослідження і на сьогодні залишається не вирішеною в теорії та виховній практиці, що підсилюється наявністю суперечностей, зокрема, між:

– соціальним замовленням держави щодо виховання здорового покоління та відсутністю теоретичних і методичних розробок виховання у дітей здоров’язбережувальної поведінки на етапі дошкільного дитинства;

– превалювання у педагогічному процесі дошкільного навчального закладу навчального компонента та відповідною нереалізованістю його виховного потенціалу в контексті взаємодії вихованців у різних видах діяльності, що негативно позначається на психічному і соціальному здоров’ї дітей;

– необхідністю забезпечення взаємодії вихователів і батьків у процесі виховання у дітей здоров’язбережувальної поведінки та відсутністю належного рівня її організації у виховній практиці.

Важливість і актуальність досліджуваної проблеми, її недостатня теоретична і практична розробленість, а також необхідність вирішення вказаних суперечностей зумовили вибір теми дослідження – «Виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація входить до наукової комплексної програми кафедри дошкільної освіти Уманського державного педагогічного університету
імені Павла Тичини «Психолого-педагогічний супровід формування життєвої компетенції дітей дошкільного та шкільного віку» (державний реєстраційний номер 0112U000176). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (протокол № 5 від 22.12.2015 р.) й узгоджено в Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 1 від 26.01.2016 р.).

Мета дослідження – на основі теоретичного обґрунтування досліджуваної проблеми і вивчення виховної практики визначити та експериментально перевірити педагогічні умови виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї.

Гіпотеза дослідження. Виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї здійснюватиметься ефективніше за сукупності таких педагогічних умов: підвищення компетентності вихователів щодо виховання здоров’язбережувальної поведінки дітей; вироблення у вихованців навичок здоров’язбережувальної поведінки на основі формування у них позитивного ставлення до її норм і правил, що регулює їхню життєдіяльність у соціумі; оптимізації взаємодії сім’ї і дошкільного навчального закладу з урахуванням комунікативного, змістово-організаційного, аналітико-результативного її ресурсів.

Відповідно до сформульованої мети та гіпотези визначено такі завдання дослідження:

  1. На основі теоретичного аналізу психолого-педагогічної літератури визначити педагогічну сутність понять «здоров’язбережувальна поведінка старших дошкільників», «вихованння здоров’язбережувальної поведінки дітей».
  2. Охарактеризувати особливості взаємодії дошкільного навчального закладу і сім’ї у процесі виховання здоров’язбережувальної поведінки дітей.
  3. Визначити критерії, показники та схарактеризувати рівні вихованості здоров’язбережувальної поведінки у дітей старшого дошкільного віку.
  4. Обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї.

Об’єкт дослідження – виховання дітей старшого дошкільного віку в дошкільних навчальних закладах.

Предмет дослідження – педагогічні умови виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї.

Для розв’язання визначених завдань використовувався комплекс взаємопов’язаних методів дослідження: теоретичні – аналіз, синтез та узагальнення психологічної та педагогічної літератури для узагальнення теоретичних питань із проблеми дослідження, визначення понятійно-категоріального апарату; класифікація, систематизація, порівняння для узагальнення наукових підходів щодо виховання дітей дошкільного віку; емпіричні – діагностичні (анкетування, бесіди, розв’язання проблемних ситуацій, діагностичні методики) для діагностування рівнів вихованості здоров’язбережувальної поведінки дітей; педагогічний експеримент (констатувальний, формувальний етапи) для вивчення стану функціонування предмета дослідження, доведення доцільності обґрунтованих педагогічних умов; статистичні – методи математичної обробки експериментальних даних для забезпечення вірогідності та об’єктивності результатів дослідження, кількісний та якісний аналіз експериментальних даних.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота здійснювалася на базі дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 534 Деснянського району, дошкільного навчального закладу «Golden Fish Club» м. Києва; дитячих дошкільних установ (ясла-садок) «Малятко», «Веселка» смт. Лисянка; навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад –загальноосвітня школа І ступеня» с. Петрівка–Попівка; навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» с. Хрущівка Золотоніського району Черкаської області. На різних етапах дослідження було охоплено 235 дітей старшого дошкільного віку, 30 вихователів дошкільних навчальних закладів, а також 150 батьків старших дошкільників.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– уперше обґрунтовано педагогічні умови виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії дошкільних навчальних закладів і сім’ї (підвищення компетентності вихователів щодо виховання здоров’язбережувальної поведінки дітей; вироблення у вихованців навичок здоров’язбережувальної поведінки на основі формування у них позитивного ставлення до її норм і правил, що визначає їхню життєву позицію у взаємодії з довкіллям; оптимізація взаємодії сім’ї і дошкільного навчального закладу з урахуванням комунікативного, змістово-організаційного, аналітико-результативного її ресурсів); визначено критерії (мотиваційно-ціннісний, когнітивно-усвідомлювальний, діяльнісно-поведінковий), показники та схарактеризовано рівні вихованості здоров’язбережувальної поведінки дітей старшого дошкільного віку (достатній, задовільний, низький);

– уточнено педагогічну сутність понять реал

– подальшого розвитку набули теорія і методика фізичного виховання дітей.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та впровадженні у педагогічний процес дошкільних навчальних закладів методики діагностування рівнів вихованості здоров’язбережувальної поведінки дітей старшого дошкільного віку; програми постійно діючого семінару для вихователів «Формуємо здоров’я дітей у взаємодії з сім’єю» та практикуму «Особливості перцептивного спілкування вихователя з дітьми та батьками», семінару для батьків «Як виховувати у дитини здоров’ябережувальну поведінку».

Науково-методичні матеріали, викладені у дисертації, можуть бути використані науковцями, викладачами вищих педагогічних навчальних закладів як навчальний матеріал до відповідних тем курсів: «Дошкільна педагогіка», «Теорія і методика фізичного виховання», «Теорія та методика співпраці з батьками», «Методика ознайомлення дітей із суспільним довкіллям»; у системі післядипломної освіти і підвищення кваліфікації педагогів дошкільних навчальних закладів; для розробки навчально-виховних програм, методичних посібників, науково-методичних рекомендацій для працівників навчально-виховних комплексів, учителів початкових класів, вихователів дошкільних груп, слухачів інститутів післядипломної освіти.

Наукові результати і висновки впроваджено в навчально-виховний процес дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 534 Деснянського району (довідка № 112 від 30.12.2016 р.); дошкільного навчального закладу «Golden Fish Club» (довідка № 139 від 14.12.2016 р.) м. Києва; дитячих дошкільних установ (ясла-садок) «Малятко» (довідка № 311 від 17.12.2016 р.), «Веселка» (довідка № 152 від 28.10.2016 р.) смт. Лисянка; навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І ступеня» с. Петрівка–Попівка (довідка № 142 від 28.12.2016 р.); навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа
І–ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» с. Хрущівка (довідка № 241/1 від 24.11.2016 р.) Золотоніського району Черкаської обл.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційної роботи обговорено на науково-практичних конференціях і семінарах різного рівня: міжнародних – «Інновації в науці та техніці» (Київ, 2012), «Психологічні, педагогічні та медико-біологічні аспекти фізичного виховання» (Одеса, 2013), «Интегративная медицина» (Киев, 2013), «Нове та традиційне у дослідженнях сучасних представників психологічних та педагогічних наук» (Львів, 2014), «Неперервна педагогічна освіта: стан, проблеми, перспективи» (Умань, 2015), «Сучасні тенденції та фактори розвитку педагогічних та психологічних наук» (Київ, 2015), «Ключові питання наукових досліджень у сфері педагогіки та психології у ХХІ ст.» (Львів, 2015), «Сучасна система освіти і виховання: досвід минулого – погляд у майбутнє» (Київ, 2016), «Забезпечення якісної підготовки майбутніх фахівців дошкільної освіти в процесі використання сучасних технологій» (Хмельницький, 2016); всеукраїнських – «Україна: історія, культура, пам’ять» (Київ, 2012), «Психолого-педагогічний супровід гармонійного розвитку дитини в загальноосвітніх закладах» (Умань, 2014), «Формування освітніх компетенцій дитини: проблеми, розвиток, супровід» (Умань, 2014), «Сучасне дошкілля у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (Черкаси, 2016), «Дошкільна освіта: історія, перспективи розвитку в ХХІ столітті» (Умань, 2016).

Публікації. Основні положення і результати дослідження висвітлено у
11 одноосібних публікаціях, з яких – 6 відображають основні наукові результати, 5 – апробаційного характеру.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел
(272 найменування, зокрема 5 – іноземною мовою), 7 додатків на 43 сторінках. Повний обсяг дисертації – 245 сторінок, із них 175 сторінок основного тексту. Робота містить 7 таблиць та 1 рисунок.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ  ЗДОРОВ’ЯЗБЕРЕЖУВАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ У ДІТЕЙ

ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

 

  • Здоров’я та виховання здоров’язбережувальної поведінки у дітей дошкільного віку як наукова проблема

 

Незаперечною є істина, що суспільство, яке прагне жити в гармонії із довкіллям, має не лише декларувати, а й формувати систему цінностей у кожного громадянина. Тому одним із чинників благополуччя індивідуальності, родини та суспільства в цілому має стати здоров’я як фундаментальна цінність людського буття. Сьогодні категорія «здоров’я» набуває особливої актуальності, трансформуючись у глобальну проблему   існування людської цивілізації, зумовивши перегляд ставлення населення до  власного здоров’я та впровадження в життя оздоровчої ідеології. Основа таких змін – у формуванні природовідповідних життєвих позицій кожної людини щодо світу, самої себе і власного здоров’я.

Нам імпонує думка В. Нестеренко, яка стверджує, що «в останні десятиріччя проблема здоров’я дитини набула нового осмислення. Якщо раніше її вирішення пов’язувалося переважно з медико-біологічними або санітарно-гігієнічними факторами, то сьогодні доведено, що здоров’я людини – це цілісне системне явище, природа якого обумовлена як природними та соціальними зовнішніми чинниками, так і внутрішніми, такими, що  визначають психологічне ставлення людини до себе і до тих обставин, у яких вона реалізує власне життя». Головна увага науковцем акцентується на тому, що «здоров’я потрібно  не стільки повертати, скільки змалку виховувати у кожної людини усталені звички і потребу здорового життя»  [166, с. 138].

Загальновідомо, що основи здоров’я закладаються в період дошкільного дитинства. Основні підходи до збереження і зміцнення здоров’я дітей визначено в законах України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про охорону дитинства» (2001 р.), «Національній стратегії розвитку освіти до 2021 року» (2012 р.), Державній національній програмі «Діти України» (2001 р.), міжгалузевій комплексній програмі  «Здоров’я нації на 2002–2011 роки», Загальнодержавній соціальній програмі «Здорова нація на 2009–2013 роки», Базовому компоненті дошкільної освіти (2012 р.) та ін.

Зокрема, у Законі України «Про дошкільну освіту» акцентується увага на необхідності «збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров’я дитини; …виховання свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля; формування у дітей гігієнічних навичок та основ здорового способу життя, норм безпечної поведінки» [72, с. 1−2].

У Національній стратегії розвитку освіти до 2021 року (2012 р.) одним із ключових стратегічних напрямів державної освітньої політики визначається «формування здоров’язбережувального середовища, екологізації освіти, валеологічної культури учасників навчально-виховного процесу» [165, с. 4].

Базовий компонент дошкільної освіти спрямовує увагу педагогів на «головні лінії розвитку фізичного, психічного та морально-духовного здоров’я, особистісних цінностей як своєрідного внутрішнього стрижня, ціннісної етичної орієнтації з формування навичок практичного життя, емоційної сприйнятливості та сприяння розвитку індивідуальності дитини» [22, с. 5].

Отже, перед усіма педагогічними працівниками поставлено стратегічну  мету – виховання здорового покоління, що потребує вдосконалення процесу збереження, зміцнення та формування здоров’я всіх дітей у цілому та кожної особистості зокрема.

У контексті зазначеного вище в умовах реформування дошкільної освіти одним із пріоритетних завдань є виховання основ здоров’язбережувальної поведінки молодого покоління: «Лише навчивши дітей турбуватися про здоров’я, власними силами його зміцнювати та підтримувати високу працездатність організму, дотримуватися безпечних умов життєдіяльності, можна поліпшити критичний стан здоров’я нації. Мінімум десять років будь-яких упущень у процесі формування відповідальності за власне здоров’я дітей та молоді чи пошуку ефективних шляхів зміцнення здоров’я може обернутися для нас втратою цілого покоління людей, які є неуками в оздоровчому напрямку» [28, с. 66].

Науковці стверджують, що актуальним для сьогодення завданням є виховання відповідальності за власне здоров’я з перших років життя дитини: «Якщо людина стане носієм ідеї здоров’я як основного життєвого пріоритету, то і саме життя буде плідним, здоровим та довготривалим» [229, с. 85].

Варто відзначити, що погіршення стану здоров’я дітей дошкільного віку за останні роки вимагає пильнішої уваги з боку держави та науковців. Особливої актуальності ця проблема набуває сьогодні, коли, згідно зі статистичними даними, до 80 % дітей мають одне або декілька захворювань, лише 15 % – 20 % дітей народжуються повністю здоровими, кожна третя дитина має відхилення у фізичному та психічному розвитку, смертність удвічі переважає народжуваність. Серед захворювань дітей дошкільного й шкільного віку слід виділити хвороби органів дихання, травлення, серцево-судинної й нервової систем, опорно-рухового апарату тощо (О. Богініч) [32].

Тому в аспекті нашого дослідження основоположною є думка Т. Андрющенко, яка стверджує, що «розв’язання завдань виховання здорового покоління потребує створення нових сучасних методик, через які можна забезпечити формування у молодого покоління ціннісного ставлення до здоров’я свого і тих, хто оточує, мотивації на його збереження, системи наукових і практичних знань про здоров’я і чинники його збереження, поведінку і діяльність, зорієнтованих на збереження власного здоров’я, тобто здоров’язбережувальної компетентності» [9, с. 22].

Ключовою категорією нашого дослідження є «здоров’язбережувальна поведінка дітей старшого дошкільного віку», для визначення змісту якої вважаємо за необхідне розглянути й уточнити сутність понять «здоров’я», «здоров’язбереження», «здоровий спосіб життя», а також «поведінка», які мають взаємообумовлюваний характер.

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, категорія «здоров’я» трактується як  «стан повного тілесного, душевного і соціального благополуччя», що, на нашу думку, не є конкретним і таким, що  відображає його структуру і біологічну основу. Водночас, у такому формулюванні чітко відображено багаторівеневий стан, що забезпечує підтримку біологічної та соціальної активності людини, її працездатності.

У лексикологічних джерелах поняття «здоров’я» тлумачиться як «стан організму, для якого є характерною врівноваженість із довкіллям і відсутність будь-яких хворобливих змін; є не лише біологічною, але й соціальною категорією, тобто здоров’я – це стан повного тілесного, душевного і соціального благополуччя; здоров’я є особистою і суспільною цінністю» [99, с. 44].

Здоров’я – це стан повного тілесного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів [200, с. 71].

Здоров’я як динамічний процес збереження і розвитку біологічних, фізіологічних і психічних функцій оптимальної працездатності, соціальної активності при максимальній тривалості життя – визначає В. Казначеєв [93]. Науковець стверджує, що на сучасному етапі нова концепція здоров’я передбачає стан рівноваги (баланс) між адаптивними можливостями (потенціал здоров’я) організму та умовами середовища (природного, соціального), що постійно змінюються.

На думку Т. Андрющенко, «здоров’я − це стан динамічної гармонії його фізичної, психічної, духовної і соціальної складових, наявність високих адаптаційних можливостей організму, що забезпечують повноцінну життєву активність особистості» [9, с. 28].

Отже, як бачимо, у сучасній науці розробляється системний підхід до визначення поняття «здоров’я». На думку науковців, усі елементи структури здоров’я пов’язані між собою і можуть бути кількісно виражені. Автор виокремлює такі шість параметрів, які тісно пов’язані зі структурою здоров’я: рівень і гармонійність фізичного розвитку; резервні можливості основних фізіологічних систем організму, рівень імунного захисту; відсутність дефектів розвитку; рівень морально-вольових і ціннісно-мотиваційних настанов;  здатність звільнюватися від метаболітів.

Аналіз наукових поглядів щодо сутності здоров’я засвідчив, що воно містить такі чотири складові: фізичну, психічну, духовну і соціальну. Розглянемо  більш докладно кожну із окреслених складових.

Фізичне здоров’я науковці розуміють як «стан розвитку органів та систем організму, основу якого становлять морфологічні та функціональні резерви, що забезпечують адаптаційні реакції» (О. Богініч) [28, с. 69]; гармонійну єдність обмінних процесів, злагоджене функціонування і цілісність систем органів, що відповідають умовам довкілля і забезпечують оптимальну життєздатність організму (відсутність хвороби або будь-яких розладів) [200, с. 72].

Фізичне здоров’я формується завдяки:

  • активній руховій діяльності, перебуванню на свіжому повітрі;
  • загартуванню природними чинниками;
  • раціональному харчуванню з широким використанням рослинних продуктів рідної землі;
  • цікавому й корисному відпочинку, достатньому сну відповідно до індивідуальної потреби [62].

Під психічним здоров’ям розуміють  «адекватність особистісних проявів (реакції) на довкілля, зовнішні впливи, критичність і можливість приймати норми і правила соціуму, пластичність щодо життєвих обставин, які змінюються, і здатність будувати (планувати) перспективи майбутнього» [200, с. 72]; «стан душевного благополуччя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує адекватну умовам дійсності регуляцію поведінки та діяльності; зміст поняття не вичерпується медичними  і психологічними критеріями, у ньому завжди наявні суспільні і групові норми та цінності, що регламентують духовне життя людини» [201, с. 148]; «стан душевного благополуччя, повноцінної психологічної діяльності людини, що знаходить відображення у її активності, бадьорому настрої, гарному самопочутті; основу психічного здоров’я складає повноцінний психічний розвиток на усіх етапах онтогенезу» [188, с. 177].

Особливо значущим в аспекті нашого дослідження є розуміння психічного здоров’я, сформульоване О. Богініч «як стан інтелектуально-емоційної сфери, основу якого становить загальний душевний комфорт, що забезпечує адекватну поведінкову реакцію. Такий стан зумовлений біологічними та соціальними потребами, можливостями їх задоволення» [28, с. 69]. Складниками психічного здоров’я науковець виокремлює  інтелектуальне здоров’я (нормальне функціонування інтелекту, що виявляється в розв’язанні різноманітних завдань вербально-логічної та логіко-алгоритмічної взаємодії  із середовищем)  та емоційне здоров’я (уміння людини управляти особливою формою суб’єктивного (емоційного) відображення інтегрованої взаємодії із зовнішнім світом, що виявляється в емоційних реакціях, емоційній поведінці та емоційному стані). Таке розмежування та акцентування на емоційній сфері є особливо значущим для виховання здоров’язбережувальної поведінки дітей старшого дошкільного віку, важливою особливістю  розвитку яких є становлення емоційної сфери, що динамічно  розвивається, набуваючи усе більш складних форм вияву під впливом виховання і соціальних умов життя.

Основними критеріями психічного здоров’я є: відповідність суб’єктивних образів відображуваним об’єктам дійсності та характеру реакцій – зовнішнім подразникам, значенню життєвих подій; адекватний віковий рівень зрілості особистісної емоційно-вольової та пізнавальної сфер; адаптивність  у мікросоціальних відносинах; здатність до самостійного керування поведінкою, розумного планування життєвих цілей і до підтримки активності в їхньому досягненні, що є  особливо важливим в аспекті виховання у старших дошкільників здоров’язбережувальної поведінки.

Психічне здоров’я формується завдяки:

  • адекватному сприйманню органами чуття сигналів від органів і систем власного організму та навколишнього середовища;
  • гармонійним взаєминам із членами родини, іншими людьми та природою в усіх її проявах;
  • переважанню позитивних емоцій (радість, подив, захоплення), почуттю любові, захищеності, впевненості, ніжності [62].

Психічне здоров’я як адекватне відображення усвідомлення особистістю себе й навколишнього світу у всьому його різноманітті забезпечує задоволення потреб у діяльності, спілкуванні, пізнанні, відновленні психічних  і фізичних сил і при цьому забезпечує відчуття психологічного й фізичного комфорту.

Психічне здоров’я є необхідною умовою повноцінного функціонування і розвитку людини в процесі її життєдіяльності.  З одного боку, психічне здоров’я є  умовою адекватного виконання людиною своїх вікових, соціальних  і культурних ролей,  а з іншого – забезпечує людині можливість неперервного розвитку впродовж життя. У дітей дошкільного віку сформованість психічного здоров’я є процесом позитивної адаптації при вступі до дошкільного навчального закладку, показує рівень розвитку емоційно-комунікативних навичок,  рівень позитивної мотивації до соціально важливої для цього віку діяльності, відсутність відхилень у поведінці. Також для здоров’я дитини важливим є задоволення не тільки її пізнавальних потреб, а й соціальних – у спілкуванні,  у повазі до свого почуття власної гідності, до її почуттів та переживань, інтересів та здібностей.

Порушення психічного здоров’я обумовлені як соматичними захворюваннями або дефектами фізичного розвитку, так і різними зовнішніми несприятливими факторами, що впливають на психіку. Як відомо, ці фактори  залежать від соціальних умов життя особистості.  Порушення психічного здоров’я в дитинстві мають дві важливі характерні особливості: по-перше, вони є кількісними відхиленнями від нормального процесу; по-друге, багато таких проявів можна вважати реакціями дитини на специфічні ситуації життдіяльності. Отже, психічне здоров’я сприяє самодостатності дитини; соціум та виховання задають особистості норми і правила поведінки в суспільстві,  формують механізми саморозуміння, самоприйняття і саморозвитку дитини в контексті  її взаємодії з людьми. Тільки психічно здорова людина почувається активним учасником соціуму, тому задля успішного забезпечення стану психічного здоров’я людей  важливим є перегляд невиправданих традицій у вихованні здоров’язбережувальної поведінки і визначення її пріоритетів в умовах сьогодення. Перехід від психічного до соціального здоров’я дитини досить умовний, оскільки психологічні властивості особистості не існують за межами соціуму.

Соціальне здоров’я − це «стан характеру взаємин із соціумом, основу якого становлять цінності та мотиви поведінки індивіда, характер і рівень розвитку економічної, політичної, соціальної і духовної сфер суспільного життя» (О. Богініч) [28, с. 69]; «рівень соціального здоров’я – це міра соціальної активності і діяльнісного ставлення людини до навколишнього світу» [237, с. 65]; «стан гармонії між особистісними сенсами і діяльністю людини, що сприяє її гармонізації і позитивному розвитку соціуму. Серед аспектів соціального здоров’я людини науковець виокремлює такі:  тенденція до самодетермінації (внутрішня потреба у самоактуалізації), принцип саморегулювання (природний ритм розвитку); існування внутрішнього гармонійного Я [23, с. 61].

Соціальне здоров’я формується завдяки:

  • взаєминам – доброзичливим, добротворчим, культурним (етична поведінка), дієвим під час гри, праці;
  • проявам у взаєминах самооцінки та оцінки інших людей, усвідомлення мотивів вчинків, поведінки;
  • забезпеченню самостійності в діях, думках, рішеннях, у пізнавальній ігровій, трудовій, навчальній діяльності дитини;
  • активній життєвій позиції [62].

Соціальне здоров’я людини пов’язане з економічними чинниками, взаєминами особистості з різними соціальними інституціями, з якими існують соціальні зв’язки, пов’язані з охороною здоров’я, побутом, безпекою  життєдіяльності тощо. Соціальні чинники, створюючи відчуття соціальної захищеності або незахищеності, суттєво позначаються на здоров’ї особистості. Тому воно детерміноване характером впливу  і рівнем розвитку головних сфер суспільного життя в певному середовищі.  Соціальне здоров’я особистості впливає на адекватне сприйняття соціальної дійсності, адаптацію до фізичного  і соціального середовища, інтерес до навколишнього світу і відповідальність за власну поведінку в соціумі. Значною мірою на соціальне здоров’я дитини впливає найближче оточення – сім’я і взаємини дитини зі значущими дорослими, а також з однолітками; соціальний статус сім’ї;  соціальне самопочуття; наявність або відсутність почуття безпеки та захищеності; ступінь задоволення потреб дитини; можливості відпочинку та проведення дозвілля.

Зазначимо, що формування почуттів дітей відбувається під час засвоєння ними соціальних цінностей, соціальних вимог, які при певних умовах стають внутрішніми спонуками особистості, змістом спонукальних мотивів її поведінки. Тому важливим є розуміння поняття «духовне здоров’я» – «сукупність характеристик духовного світу особистості,  особистісна потреба у засвоєнні системи загальнолюдських духовних цінностей та якість мотиваційно-ціннісного ставлення до складників духовної спадщини» (О. Богініч) [28, с. 69]; «здатність особистості регулювати своє життя й свою діяльність згідно з гуманістичними ідеалами, виробленими людством у процесі історичного розвитку» (В. Оржеховська) [180, с. 29]; «здатність особистості реагувати на зовнішні і внутрішні подразники, уміння урівноважувати себе з довкіллям»  [239, с. 65].

Духовне здоров’я формується завдяки:

  • бережливому ставленню до природи, до всього живого і неживого на землі: рослин, тварин, людей і самого себе, повітря, води, каміння;
  • ушануванню духовних надбань своєї сім’ї, роду, народу,  всього людства, рідної мови,  культурної спадщини, усної народної творчості; літературним творам;
  • прилученню до музичного мистецтва: музики, співів, хороводів, танців; образотворчого та народно-вжиткового мистецтва (декоративний розпис, вишиванки, національний одяг, різьблення, плетіння, витинанки тощо) [62, с. 3].

Духовне здоров’я залежить від духовного світу особистості, зокрема, складових духовної культури людства – освіти, науки, мистецтва, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, ставлення до сенсу життя, життєва самоідентифікація, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей у контексті власних ідеалів і світогляду – усе це зумовлює стан духовного здоров’я особистості. Як стверджує В. Слободчиков,  «становлення людини суб’єктом власної життєдіяльності (засвоєння норм і способів людської діяльності, правил життя в спільноті, основних сенсів і цінностей спільного життя людей) є передумовою  становлення її індивідуального духу. Це та  основа, площа опертя, де починає здійснюватися конвергенція всієї попередньої психологічної  організації людини» [227].

Такі ступені визначення духовності виокремлює В. Оржеховська: перший – це цінності людського серця, спрямовані на зовнішній світ. Духовне життя звернене до іншої людини  і завжди спрямоване проти власного егоїзму. Це пошук свого морального обов’язку, а отже, і сенсу життя. Другий ступінь – це розуміння свого смислу життя, тобто духовна людина може визначити сенс свого життя. Третій ступінь – це особиста відповідь на вічні запитання: що є добро і зло, істина і краса. Четвертий ступінь – це розуміння унікальності внутрішнього світу людини [180]. На думку В. Оржеховської, духовність визначається духовним типом поведінки, який проявляється в утвердженні у своєму житті гуманістичних та естетичних загальнолюдських ідеалів. Духовність виявляється і в розумовій сфері як допитливість, спостережливість, аналітичність, глибина, критичність, самостійність мислення.   Також ознакою духовно розвиненої особистості є вольові якості, такі як: спрямованість, наполегливість, саморегуляція, самовладання, формувати які потрібно з дошкільного дитинства [180, c. 39]. У цьому аспекті важливим є процес духовно-етичного становлення дитини, яке, за К. Крутій, є складним багатогранним процесом, що охоплює педагогічні, соціальні, духовні впливи,  сукупність цілеспрямованих і послідовних взаємодій дитячого й педагогічного колективів у їх особистісній формі. Він – динамічний і творчий, за необхідності вимагає корегування. У взаємодії із середовищем, цілеспрямованими впливами (педагогічними чинниками), вибудовувавши правильне спілкування з реальним і духовним світом, дошкільник набуває необхідного духовного досвіду і досвіду етичної поведінки [126, с. 85]. Духовно-етичне становлення спрямоване на «піднесення серця дитини» як центру її духовного життя. Воно є  процесом організованої, цілеспрямованої  зовнішньої та внутрішньої (емоційно-смислової) дії педагога на духовно-етичну сферу особистості. Ця дія носить комплекний, інтегрований характер щодо відчуттів, бажань, думок особистості, спирається на певну систему цінностей, закладену в зміст дошкільної освіти, актуалізована певною позицією педагога [126, с. 88]. Основою духовності людини В. Кремень вважає мудрість, яку він називає «голосом душі». Відтак, у духовному розвитку «безумовне значення для людини має орієнтація не на розум, а на серце» [123, с. 24].

Духовне здоров’я, як стверджує К. Крутій, є головним джерелом життєвої сили та енергії. Показниками духовного здоров’я дитини є: здатність співчувати, співпереживати; бажання надавати допомогу іншим, прагнення до самовиховання; відповідальне ставлення до себе і свого життя [126, с. 87]. Пропагуючи принципи інтелектуально-духовної педагогіки, І. Бех утверджує думку «етичного одухотворення всього навчального матеріалу» [26, с. 64], за якого можливо «розглядати наукові знання як цінності». Тому під  одухотворенням учений розуміє процес «встановлення суб’єктом зв’язку кожного окремого знання чи дії з вищою духовною цінністю і надання таким чином цим навчальним надбанням особистісної значущості» [26, с. 64–65].  Розглядаючи духовність як властивість, що становить неодмінну належність людини і механізм саморозвитку людини, І. Соловцова підкреслює, що «цінності виступають головним орієнтиром при визначенні і формулюванні цілей і завдань духовно-морального виховання учнів» [235, с. 91]. Система цінностей дозволяє людині формувати необхідні вміння в життєвому досвіді, насамперед, у своєму власному, виокремлювати прояви духовного світу, розрізняти добро і зло, зміцнювати добрі навички, боротися з негативними проявами в характері.

Зазначимо, що неможливо працювати над зміцненням і формуванням лише однієї складової здоров’я. Дитина є здоровою лише за наявності всіх компонентів здоров’я, які розвинені на достатньому для її вікового етапу рівні. Формування складових здоров’я потрібно починати саме з дошкільного віку, оскільки для дітей характерне навіювання і наслідування. І якщо дитину постійно лякати хворобами  і невдачами, то ми викликаємо постійний страх перед хворобами, а не виховуємо бажання бути здоровим. Маємо формування усвідомлення того, що  від її навичок щодо гігієни і санітарії, гарного настрою, різних рухів і вправ, правильного харчування залежить накопичення здоров’я.  Для цього необхідно виробляти охоронні стереотипи, сформовані через отримання задоволення від здоров’язбережувальної діяльності. Слушною в аспекті цього є думка Т. Андрющенко: «Пріоритетним завданням системи освіти є виховання людини в дусі відповідального ставлення до власного здоров’я і здоров’я тих, хто оточує, як до найвищої індивідуальної і суспільної цінності. Оскільки проблеми зі здоров’ям сучасних дітей виходять на глобальний рівень, актуальним є формування у них навичок здоров’язбереження, тобто необхідно навчити їх зберігати найвищу цінність − здоров’я − хоча б на тому рівні, на якому воно є з народження» [9, с. 30]. Водночас, вибраний особистістю спосіб життя може змінити стан її здоров’я – покращити його або погіршити. Відтак, виникає необхідність звернутися до розуміння сутності ще одного ключового поняття дослідження − «здоровий спосіб життя».

У словниках «здоровий спосіб життя» тлумачиться як «спосіб життєдіяльності людини, який вона свідомо обирає та відповідально відтворює у повсякденному бутті з метою збереження та зміцнення здоров’я» [238, с. 89]. Це поняття є концентрованим відображенням взаємозв’язку способу життя та здоров’я особистості. Спосіб життя – це інтегративна характеристика сукупності видів життедіяльності людей у поєднанні з умовами життя суспільства, які охоплюють усі його сфери: працю і побут, суспільне життя і культуру, поведінку, стиль життя та їхні духовні цінності [239, с. 3]. Спосіб життя – це стійка система стосунків  людини із собою, природним і соціальним довкіллям, система уявлень про етичні та матеріальні цінності, ставлення, система намірів, стереотипів поведінки; реалізація стратегій, спрямованих на задоволення різноманітних потреб на основі адаптації до правил, законів і традицій суспільства та швидкозмінних умов життєдіяльності. Спосіб життя утворюють три складові – рівень життя (переважно економічна категорія), якість життя (переважно соціологічна категорія) та стиль життя (соціально-психологічна категорія), на розкритті якої зупинимося більш детально.  Стиль життя – поведінкова лінія життя людини, тобто певний стандарт, від якого значною мірою залежить здоров’я людини (за рівних можливостей перших двох).  Здоровий спосіб життя як якісна сторона буття людини визначається свідомістю і поведінкою, ставленням до власного здоров’я і здоров’я людей, які оточують. Відмінність у поведінці, ставленні до власного здоров’я є важливою детермінантою якості життя та кількості здоров’я [237, с. 89]. Оскільки здоровий спосіб життя пов’язаний з індивідуально-мотиваційним утіленням індивідами соціальних, психологічних, фізичних можливостей і здібностей, то на етапі дошкільного дитинства важливо формувати відповідальне ставлення до здоров’я, що дозволить виробити у дитини здоров’язбережувальну поведінку  як цілісну систему дій, спрямовану на  збереження і зміцнення власного здоров’я.

Здоровий спосіб життя, − як вважає О. Богініч,  − це не тільки сума засвоєних знань, а стиль життя, адекватна поведінка у різноманітних ситуаціях. На її думку, «це життєва реалізація комплексу оздоровчих заходів, що сприяють гармонійному розвитку особистості, зміцненню здоров’я,  забезпечують комфортну життєдіяльність та взаємовідносини із соціумом, успішну самореалізацію та високий рівень працездатності [28, с. 71]. Дослідниця формулює такі передумови формування здорового способу життя:

наявність особистісно-мотиваційної настанови на реалізацію власних фізичних, інтелектуальних, соціальних і духовних можливостей і здібностей; сформованість світоглядних позицій та культури людини, ступінь орієнтації на здоров’я та здоровий спосіб життя; забезпечення фізичного удосконалення в процесі активної рухової діяльності; забезпечення повноцінного збалансованого харчування; дотримання правил гігієни (чистоти тіла і чистоти думок, загартування тіла і загартування духу); досягнення психічної морально-духовної гармонії у житті; толерантне ставлення до соціального оточення; вилучення із власної поведінки шкідливих звичок, пристрастей, помислів (алкоголізм, паління, наркоманія, лінощі, переїдання, негативні емоції, негативне мислення, малорухливість тощо) [28, с. 72].

Показниками здорового способу життя людини є: володіння раціональними методами врівноваження зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на її здоров’я; усвідомлене та відповідальне ставлення до потреб свого фізичного, психічного  і соціального Я та реальних можливостей їх задоволення; навички раціональної організації щоденного буття, що забезпечують гармонійне функціонування, взаємодію усіх життєвих органів; збалансоване харчування; раціональна рухова активність,  дотримання норм здоров’язбережувальної поведінки; індивідуальна і суспільно корисна діяльність.

Виокремлюють також суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на формування здорового способу життя. Серед суб’єктивних факторів виділяємо такі: дотримання на практиці усіх вищезазначених показників здорового способу життя людини; серед об’єктивних факторів виділяємо такі: стан повітря, води, грунту, продуктів харчування, житла, одягу, взуття, іграшок, гігієни побуту.

Тому насамперед здоровий спосіб життя обумовлює  формування ціннісних настанов на зміцнення й удосконалення особистого і суспільного здоров’я, залучення особистості до оздоровчої діяльності, яка повинна спрямовуватися на пропаганду і дотримання норм раціонального харчування, фізичної активності, попередження появі шкідливих звичок тощо.

Проблему формування здорового способу життя у дітей старшого дошкільного віку досліджували: С. Юрочкіна  (педагогічні засади валеологічного виховання) [267], Т. Андрющенко (формування здоров’язбережувальної компетеності в дітей дошкільного віку) [9], Н. Семенова (формування здорової особистості дитини 6-го року життя) [220], Т. Бабюк (наступність у вихованні здорового способу життя старших дошкільників і молодших школярів) [18], С. Бабюк (педагогічні умови фізичного виховання дітей старшого дошкільного віку у взаємодії дошкільного навчального закладу і сім’ї) [20],  Л. Сварковська (формування у дітей 5–6  років мотивації до занять фізичною культурою) [215], М. Федорова  (виховання культури поведінки у дітей 6–7 років), С. Замрозевич  (формування готовності дітей старшого дошкліьного віку до навчання в школі у процесі фізичного виховання) [75], О. Іванашко (психологічний аналіз усвідомлення здорового способу життя дітьми дошкільного віку  [90], Л. Карнаух (виховання безпечної поведінки дітей дошкільного віку у соціальному середовищі) [96], Н. Лісневська (педагогічні умови створення здоров’язберігаючого середовища у дошкільному навчальному закладі) [141]. Окремі науковці також досліджували питання підготовки майбутніх фахівців з дошкільної освіти до створення умов для збереження здоров’я дітей дошкільного віку і формування у них навичок здорового способу життя (Н. Денисенко [167], Л. Зданевич [209], Н. Маковецька [167], В. Нестеренко [166] та ін.).

Для вирішення проблем здоров’я та формування здорового способу життя дошкільників розроблено авторські програми: комплексну програму розвитку навчання та виховання дітей дошкільного віку «Соняшник» (Л. Калуська) [95], «Малятко-здоров’ятко» (Н. Денисенко, В. Музирова, Л. Шевцова) [156], «Про себе треба знати, про себе треба дбати» (Л. Лохвицька) [151]. В аспекті нашого дослідження заслуговує на увагу авторська програма освіти дітей передшкільного і молодшого шкільного віку Т. Федорченко, яка встановивши залежність між станом здоров’я і поведінкою дитини, визначила методи формування здорового способу життя як засобу профілактики негативних проявів у поведінці дітей. Метою такої роботи Т. Федорченко визначила збереження та зміцнення здоров’я дітей, залучення їх до виховання дбайливого ставлення до  власного здоров’я [254].

Аналіз наукових досліджень щодо формування здорового способу життя дошкільників забезпечив можливість узагальнити, що формування здорового способу життя забезпечується у процесі соціалізації дитини, під час її стихійної практики та реалізується через цілеспрямований і усвідомлений процес творення дитиною власної системи життєдіяльності, основа якої – відповідальне ставлення до здоров’я. У процесі соціалізації і виховання дитиною засвоюються певні когнітивні конструкти, моделі здоров’язбережувальної поведінки, формуються ціннісні орієнтації, настанови, які детермінують таку поведінку. Особистість дитини, яка розвивається у процесі соціалізації, засвоює цінності і культурні норми, що дозволяють їй адаптуватися у дорослому  соціальному  житті. Під впливом різних факторів часто відбувається засвоєння викривлених ціннісних орієнтацій, які виявляються у внутрішніх і зовнішніх прагненнях.   Відтак, завдання здоров’язбереження,  як влучно про це стверджує Т. Андрющенко,   реалізуються через упровадження в дошкільних навчальних закладах здоров’язбережувальних технологій, що і забезпечують створення сприятливих умов розвитку, виховання, навчання дитини в дошкільних навчальних закладах (спокійне середовище, яке не пригнічує психічні процеси, відсутність стресових ситуацій, адекватність вимог до дитини, зростання дошкільника у прийнятному, найбільш відповідному його природі темпі); оптимальну організацію освітнього процесу (відповідно до вікових, статевих, індивідуальних особливостей та гігієнічних норм); повноцінний та раціонально організований руховий режим (до 3-х годин для дітей раннього віку, 3−4 години для дошкільників молодшого віку, 4−5 годин для дошкільників старшого віку)» [9, с.43−44].

Отже, вивчення проблеми стану здоров’я та способу життя сучасних дітей вимагає зміни загальноприйнятих підходів у цій сфері,  а саме: по-іншому розглядати питання впливу на формування здорового способу життя дітей в аспекті актуалізації виховання здоров’язбережувальної поведінки старших дошкільників у взаємодії закладу освіти з сім’ями вихованців. Отже, цю проблему варто розв’язувати цілісно, на засадах взаємодії двох основних соціальних інституцій соціалізації дитини, що покликані берегти та поліпшувати здоров’я кожної особистості, починаючи з народження. Особливу увагу слід приділяти такому пріоритетному напряму роботи сучасного дошкільного навчального закладу, як формування у дітей активної життєвої позиції щодо власного життя, збереження і зміцнення здоров’я, виховання основ  здоров’язбережувальної поведінки в різних життєвих ситуаціях. Відтак, перейдемо до розуміння сутності поняття «здоров’язбережувальна поведінка дітей старшого дошкільного віку», задля чого звернемося насамперед до лексикологічних джерел.

Поняття «поведінка» тлумачиться як «процес взаємодії людини з довкіллям, обумовлений її індивідуальними особливостями  і внутрішньою активністю, що проявляється переважно у вигляді зовнішніх дій і вчинків; сукупність  дій і вчинків; реакція організму на яке-небудь подразнення або вплив чогось; форма взаємодії людини і довкілля» [237, с. 342].

Поведінка – це система взаємопов’язаних рефлекторних і свідомих
дій – фізичних і психічних, які здійснює людина для досягнення певної мети, реалізації певної функції у процесі її взаємодії із середовищем.  У сучасній психології центральною категорією, яку розглядають учені, є діяльність, а поведінку при цьому розуміють як синонім діяльності, що має природні передумови, але у своїй основі є соціально обумовленою, опосередкованою мовленням та іншими знаково-смисловими системами. Типовими формами діяльності є пізнання, праця, спілкування, гра  [99, с. 114].

Поведінка з позиції  психології – це «активність живих організмів, спрямована на пристосування до навколишнього середовища і задоволення наявних потреб» [202, с.253].  У психології і біології поведінка визначається потребами живої істоти, як єдність психічних спонукальних, регулювальних,  відображувальних ланок (що відображають ті умови, у яких перебувають предмети потреб і потягів істот) і виконавчих зовнішніх дій, що наближують або віддаляють організм від певних об’єктів, а також перетворюють їх. Зміна поведінки у процесі філогенезу обумовлюється ускладненням умов існування живих істот, їхнім переходом із гомогенної у предметне,  а потім соціальне середовище. Загальні закономірності поведінки – це закономірності аналітико-синтетичної рефлекторної діяльності живих істот, що обумовлюються фізіологічними закономірностями роботи мозку, але не зводяться до них. У зовнішньому плані поведінка виявляється у системі послідовних дій, спрямованих на безпосередній практичний контакт організму із предметами оточення. До фактів поведінки відносять: 1) усі зовнішні прояви фізіологічних процесів, пов’язаних зі станом, діяльністю  і спілкуванням людей (поза, міміка, інтонації тощо); 2) окремі рухи і жести; 3) дії, як більш великі акти поведінки, що мають  певний зміст; 4) учинки – ще більш великі акти, що мають суспільне, соціальне значення і пов’язані з нормами поведінки, стосунками, самооцінкою [201, с. 437]. Поведінка людини, на відміну від поведінки тварин, є завжди соціально обумовленою і має свідомий, цілеспрямований характер. Людина спрямовує свої дії не тільки на безпосереднє задоволення потреб, а й на налагоджування взаємин з іншими людьми відповідно до загальноприйнятих норм суспільної моралі і права. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємин з групами, членом яких вона є, а також від групових норм, ціннісних орієнтацій, рольових розпоряджень. Неадекватність поведінки негативно позначається на міжособистісних стосунках; вона виражається, зокрема, у переоцінці особистістю своїх можливостей, розмежуванні словесного і реального планів, послабленні критичності при контролі за реалізацією програм поведінки. Тому головне у поведінці – ставлення  до моральних норм.

«Під поведінкою, – як писав С. Рубінштейн, – розуміють певним чином організовану діяльність, яка забезпечує зв’язок організму з довколишнім середовищем:  зазвичай виокремлюють три основних, різних за своєю психологічної природою типи поведінки: інстинктивну, навички і розумну поведінку» [211]. Інстинктивна поведінка заснована на інстинктивних діях і  спрямована на задоволення вітальних (життєво важливих) потреб. Суттєву роль у житті індивіда відіграють навички, звички, звична поведінка, реалізуючи яку, дитина вчиняє правильно, оскільки не може діяти по-іншому.

Із позиції соціальної психології  є заміщенням терміна «моральна поведінка», яка тлумачиться як сукупність учинків. Поведінка людини завжди суспільно обумовлена і набуває характеристики свідомої,  цілеспрямованої, довільної, перетворювальної діяльності. На рівні суспільно-детермінованої діяльності людини термін «поведінка» також пояснює дії людини щодо суспільства, інших людей і предметного світу, відповідно до регуляції суспільних норм моралі і права. У цьому сенсі поведінка поділяється на високоморальну (просоціальну), асоціальну і антисоціальну (девіантну). Поведінка складається з учинків, які виражають позицію особистості, її моральні переконання [188, с. 437 ].

Соціальна поведінка – «це форма активності людини в суспільстві і соціальних групах, спрямована на підтримку і розвиток цього суспільства, груп і самої особистост» [238, с. 437 ].  Для соціальної поведінки характерні зовнішні вияви – дії, вчинки, – та внутрішні особливості, зумовлені інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Мотивація соціальної поведінки – це динамічна, соціально мінлива система чинників, які в єдиному просторі й часі діють на соціальну поведінку людини, спонукаючи її до здійснення певних справ і вчинків. Позитивними мотивами соціальної поведінки є ті, які стимулюють просоціальну поведінку людини, спрямовану на надання допомоги та психологічний розвиток інших людей. Негативні мотиви породжують асоціальну або антисоціальну поведінку, стимулюючи види діяльності, які перешкоджають психологічному зростанню особистості і завдають шкоди людям  [238, с. 437 ].

Звертаючись до розкриття психології соціальної поведінки особистості, Р. Шаміонов зазначає, що ця поведінка розгортається протягом життя людини і становить його буттєвий аспект. Соціальне буття особистості, на переконання дослідника, передбачає не лише об’єктивні зміни в її поведінковому образі, а насамперед ті процеси, які визначають це буття –  йдеться про власну активність людини у соціальному просторі, здатність відчувати, реагувати на зміни, що спричинюються її поведінкою, вміння змінювати цю поведінку відповідно до них, виокремлювати найбільш важливі для себе цінності й смисли, які постають орієнтирами в поведінці, й дотримуватися власних принципів, що початково мають соціальну природу. Стверджується думка про те, що в цьому розумінні поведінкова конгруентність самому собі виступає водночас соціально-психологічним явищем, оскільки містить соціальний досвід, хоча й неінтеріоризований, засвоєний і перероблений, такий, що пройшов крізь внутрішні інстанції особистості. Згідно з поглядами Р. Шаміонова, вивчення соціальної поведінки в цьому контексті може допомогти зрозуміти і власну поведінку суб’єкта соціальних відносин, а також змінювати її відповідно до ціннісно- смислових утворень. Регуляція соціальної поведінки з погляду неї самої (суб’єктної позиції індивіда) пов’язана і з «її коригуванням у відповідь на очікування ним зовнішніх змін (у тому числі й оцінювання ефектів реалізованої поведінки») [154, с. 5].

Зауважмо, що поведінка не є простою автоматичною реакцією людини на діючий стимул, а регулюється її свідомістю на основі оцінювання ситуації  і суспільно встановлених норм. У зв’язку з цим виникло поняття «поведінковий інтелект» як здатність розуміти сенс поведінки інших людей, оцінювати реальні ситуації спілкування, поводити себе адекватно до ситуації [188, с. 438]. Поведінковий інтелект передує розвитку інших форм інтелекту і виявляється уже в дітей першого-другого років життя до оволодіння мовленням.

Оскільки предметом дослідження є поведінка дітей старшого дошкільного віку, вважаємо за необхідне розглянути аспекти виховання поведінки у цей віковий період. В основі формування у дітей перших моральних уявлень про норми поведінки лежить здатність дошкільника встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, відрізняти поверхові риси від суттєвих та прагнення зрозуміти приховані причини явищ довкілля та людських учинків. У цей віковий період діти починають засвоювати перші поведінкові норми, розуміти етичні норми, їх раціональність та доцільність. На основі цього зростає рівень усвідомленості дитиною правил поведінки. Старші дошкільники прагнуть знати не тільки та як треба поводитися, але й чому саме так, чим обумовлюються визначені дорослими вимоги. Таке усвідомлення поведінки призводить до формування узагальнених уявлень про  дії та вчинки людей у соціумі, про критерії розмежування прийнятної і неприйнятної поведінки.  Діти старшого дошкільного віку вже можуть на підставі вчинків пояснити мотиви своєї  поведінки та оцінити поведінку ровесників. У спілкуванні з однолітками дитина вчиться застосовувати на практиці норми поведінки, вправляється в моральних вчинках, оцінювання яких передбачає їх співвіднесення з нормою.

Як стверджують науковці (Л. Артемова [16], Е. Смирнова [230], В. Холмогорова [230], Л. Лохвицька [149], Т. Маркова [185], В. Кошелєва [83]), дитина старшого дошкільного віку спроможна вирішувати моральні проблеми, висловлюючи при цьому моральні судження. Так, Ж. Піаже, досліджуючи моральні судження дітей у віці 5–11 років дійшов висновку, що моральні уявлення дітей змінюються від морального реалізму до морального релятивізму. На думку вченого, моральний реалізм – це однозначне розуміння добра і зла, побудоване на авторитеті дорослого, що саме й властиво дітям дошкільного віку, які, не оцінюючи поведінку, або апелюють до думки дорослого, або оцінюють поведінку за наслідками, а не за намірами. Старші дошкільники уже здатні пояснювати норми поведінки, доцільність їх дотримання. Так, у 5–7 років дитина розуміє суспільне значення етичної норми, усвідомлює її об’єктивну необхідність, негативні наслідки її недотримання для інших. Водночас, моральні уявлення про належну поведінку не завжди є дієвими. Зокрема, у дослідженні В. Холмогорової  дітям віком від 3 до 6 років пропонували дві ситуації: в одній вони мали висловитися про належну поведінку. В іншій – скористатися моральною нормою в реальній ситуації. Більшість дітей стверджували, що необхідно поділитися цукеркою з другом, але в реальній ситуації відмовлялися це зробити [230, с.328–329].

Старший дошкільник, оцінюючи моральну ситуацію, орієнтується не лише на вимоги дорослих, але й на свої уявлення, які формуються як етичні еталони-зразки, як емоційно-когнітивні узагальнення щодо способів поведінки. Ці еталони, з одного боку, відображають певну сферу життя дитини, а з другого – містять  у собі суспільну оцінку й емоційне ставлення. Етичні еталони розвиваються від найбільш узагальненого недиференційного утворення  (добре / погано стосовно добра і зла і у значенні красиве/ потворне) до диференційованої системи оцінок-узагальнень (етичні відокремлюються від естетичних) [203, с.66-67].

Напрацювання сучасних українських учених (Л. Артемова [17], А. Богуш [36], Н. Гавриш [58], Т. Поніманська [198], О. Кононко [107], О. Кошелівська [116], Л. Лохвицька [149] та ін.) доводять, що ефективність виховання моральної поведінки дітей залежить від змісту та способів організації їхньої  діяльності, а також від побудови взаємин з однолітками  та дорослими. Вчені підкреслюють важливу роль виховного впливу як визначального чинника оволодіння дитиною нормами і правилами поведінки.  При цьому важливого значення, на думку Л. Лохвицької, набуває «культивування  у дітей моральних суджень, розвиток саморегуляції  поведінки відповідно до встановлених норм і правил, які мають стати їхніми внутрішніми орієнтирами, формування емпатійного ставлення до оточення, становлення моральної свідомості й самосвідомості, моральних почуттів тощо»  [149, с. 15].  Психологи наголошують на  тому, що виховання у дитини прийнятної поведінки є достатньо складною справою: «Правила поведінки стають дієвими, коли їх «несвідомий» період переходить у період традицій і звичок, коли дитина використовує правила швидко і точно. Нерідко дитина знає, як потрібно вчинити, як потрібно себе поводити, але чинить і поводить себе інакше, особливо коли ніхто не бачить» [43, с.7]. Тут важливим, на думку Л. Лохвицької, є «позитивний приклад, який діти можуть наслідувати. Якщо ж поведінка дорослих суперечить правилам, у свідомості дітей утверджуються подвійні стандарти: знаючи, як треба поводитися у певній ситуації, вони порушують правила, бо так чинять значущі для них люди». Зрештою, наголошує науковець,  у них формується викривлене бачення моральності як такої. Лише у тих дітей, які перебувають у просторі єдиних вимог, а не подвійних стандартів, можна сформувати усвідомлене ставлення до моральних вимог і правил. У моральному вихованні як цілеспрямованому двосторонньому процесі взаємодії дорослого і дитини важливим є не знання про норми і правила моралі та слухняне їх дотримання, а сформована особиста потреба дитини діяти у відповідності з ними, самовдосконалюватися упродовж усього життя   [149, с.15].  Тому загальною стратегією виховання дитини дошкільного віку науковці визначають формування довільної поведінки – поведінки усвідомленої, ініціативної та надситуативної. Усвідомленість засвідчує, що дитина усвідомлює себе суб’єктом поведінки.  Ще Л. Виготський вказував, що в ситуації, де джерелом руху ми бачимо самих себе, наші дії набувають особистісного характеру. У довільній особистісній поведінці ініціатива діяти певним чином, чинити так чи інакше належить дитині, яка здатна поводити себе незалежно від обставин, які впливають на неї зовні, а іноді навіть всупереч їм. При цьому дитина керується власними свідомо визначеними цілями.  Завдяки цій здатності реактивна поведінка дитини стає активною і сама дитина перебуває не в середині ситуації, а ніби «над нею» і над самою  собою [45]. Уміння управляти  своєю  поведінкою формується у дітей дошкільного віку складно, оскільки їм притаманна ситуативність поведінки і жорстка залежність від реальної ситуації. Дитина діє не з власної волі, нею керують предмети, люди, обставини. Саме тому, діти розуміючи вимоги дорослих, не завжди виконують те, чого вимагають правила поведінки [43, с.7].

Психологи вважають, що, починаючи зі старшого дошкільного віку, у дитини формується певний поведінковий репертуар, де обов’язково присутні улюблені поведінкові реакції і вчинки. На думку американського психолога Е. Берна, механізм тут такий: у важких ситуаціях дитина експериментує, почергово використовуючи різні варіанти поведінки, та виявляє, що деякі в її  сім’ї  ігноруються або  не схвалюються. Натомість інші – дають очікуваний результат. Зрозумівши таку закономірність, дитина приймає рішення, якою поведінкою вона буде керуватися у тій чи іншій ситуації [24].

Таким чином, більшість дітей поступово накопичує досвід довільної поведінки. Спостереження показують, що вони, по-перше, розуміють, чому і для чого виконують ті чи інші дії, чинять так, а не інакше. По-друге, діти самі активно прагнуть дотримуватися норм і правил поведінки, причому якнайкраще, і виявляють  при цьому ініціативу і творчість. По-третє, вони уміють не тільки обирати правильну поведінку, але й дотримуватися її правил до кінця, незважаючи на труднощі, а також  у тих ситуаціях, коли відсутній контроль з боку однолітків або дорослих.  Так  поступово моральні поняття дітей стають більш розрізненими і усвідомлюваними, що засвідчує перехід до свідомої довільної поведінки. Отже, якщо  дитина постійно реалізує довільну поведінку, це означає, що  у неї сформовані важливі якості особистості: витримка, внутрішня організованість, відповідальність, готовність і звичка  досягати власних цілей.

Варто зазначити, що Л. Виготський підкреслював, що джерела довільної поведінки дитини, як і свідомості, не слід шукати в її самостійній індивідуальній діяльності. Сама дитина, в яких би чудових і комфортних умовах вона не перебувала, ніколи не зможе навчитися керувати собою і не оволодіє своєю поведінкою [45]. Більше того, вона ніколи не відчує необхідності в цьому, як і в тому, щоб усвідомити  власні дії, побачити себе з боку. Усе це вона може навчитися роботи тільки разом із дорослим: у спілкуванні, у спільній діяльності. Саме у взаєминах дитини і дорослого, у їхньому спільному житті потрібно шукати витоки довільної поведінки. Довільна поведінка – поведінка людини, для якої характерні такі ознаки: здатність ставити мету, планувати діяльність та усвідомлювати засоби досягнення результату; корегувати кожну дію, виправляти помилки, зіставляти отримані результати з метою; адекватно його оцінювати. Проявами довільної поведінки є реалізація власного задуму, виконання завдання за зразком, попередньою інструкцією, дотримання правил гри [234, с.15]. Наприкінці старшого дошкільного віку дитині притаманні такі характеристики довільної поведінки: самостійне і наполегливе досягнення поставленої мети; ініціювання різних видів діяльності; утримання від небажання дій на шляху до мети; свідоме керування правилами поведінки та міжособистісних взаємин [234, с.18]. Тому для формування здоров’язбережувальної поведінки дошкільників важливою є взаємодія дорослих – батьків і вихователів, які повинні допомогти дітям навчатися ставити перед собою елементарну мету – збереження і зміцнення здоров’я, досягати її, управляти  собою, долати імпульсивність своєї поведінки. У цьому процесі важливим є не лише мовлення, яке хоча і дозволяє побачити можливість зміни своїх вчинків, водночас протягом достатнього часу залишається ситуативним, прив’язним до конкретної ситуації і тому не може бути засобом її подолання, а отже, не дає дитині усвідомлення себе, своєї поведінки. Тому особливо важливим є таке позаситуативне спілкування, яке включається в діяльність, відповідає інтересам дітей, але не співпадає з реальними їх діями і тому  дає можливість усвідомити свої дії. Психологи також наголошують на тому, мовленнєве спілкування, відірване від практичних дій і життєвих інтересів дитини може негативно впливати на дитячий розвиток і мати негативні наслідки. Водночас, якщо власна діяльність дітей відбувається без участі педагога, залишається ситуативною і неусвідомленою, виникає ніби розрив між мовленнєвою і практичною діяльністю. Тому спілкування з дорослими, яке носить формальний, абстрактний, характер, не пов’язане з практичною діяльність не може бути засобом формування довільної усвідомленої поведінки [231].

Важливе значення для формування у дитини  прийнятної у суспільстві поведінки, як стверджує А. Люблінська, мають правила поведінки. На думку вченого, вони можуть бути класифіковані таким чином: «треба», «не можна», «можна». Вона вважає, що «чим послідовніше ставляться ці вимоги до усіх дітей в групі, класі чи сім’ї, чим більш однаково їх встановлюють дорослі, чим послідовніше контролюють вони їх виконання, тим більше такі правила спряють виробленню у дитини  певних стереотипів, тобто звичок культурної поведінки. Тільки на їх засадах може бути вироблена у дітей дошкільного віку дисциплінованість і розумна самостійність» [153, с.130].

Дитина – суб’єкт власної діяльності, її активність  і свобода взаємодіють із суб’єктністю та активністю дорослих. Психологи стверджують, що розроблення розвивальних технологій, націлених на розв’язання проблеми повноцінного розвитку дитини, має грунтуватися на функціональному, генетичному, структурному і системному аналізі розвитку дитини; на визнанні пріоритетності особистісного розвитку. Засвоєння соціально значущих дій відбувається мимоволі, під час взаємодії дитини з дорослими, коли вона завдяки механізму наслідування переймає дії, рухи вчинки у різних життєвих ситуаціях. Як стверджує С. Ладивір, осмислена соціальна поведінка закріплюється у дитини лише тоді, коли вона навчається ставити себе на місце іншого, коли свобода її поведінки стає усвідомленим вибором. Вона проявляється в ініціативній діяльності дитини, яка самостійно  вибирає шляхи й способи досягнення мети. Свобода проявляється у вільному волевиявленні, і ця здатність чітко проглядається в поведінці дітей старшого дошкільного віку. Осмисленість вибору дитини у цей період уже переконливо мотивується готовністю дотримуватися загальновизнаних цінностей [136, с.9].