Дисертація

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

УДК 373.5.015.31:502/504

ФАСОЛЯ ОЛЕГ ІВАНОВИЧ

ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ СІЛЬСЬКОЇ МІСЦЕВОСТІ

У ПРОЦЕСІ ПРОФІЛЬНОГО НАВЧАННЯ

13.00.07 – теорія та методика виховання

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Науковий керівник:

доктор педагогічних наук,

професор Пустовіт Г. П.

Рівне – 2017

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………..		3
РОЗДІЛ 1. ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ СІЛЬСЬКОЇ МІСЦЕВОСТІ В УМОВАХ ПРОФІЛЬНОГО НАВЧАННЯ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА………………………………………..

111.1.Теоретичні основи проблеми екологічного виховання старшокласників у процесі профільного навчання ………………

111.2.Поняттєво-категоріальний апарат дослідження………………….311.3.Діагностика сучасного стану проблеми у педагогічній теорії та виховній практиці загальноосвітніх шкіл сільської місцевості…

53 Висновки до першого розділу……………………….…………….89РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ЕФЕКТИВНОСТІ МЕТОДИКИ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ СТАРШОКЛАСНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ СІЛЬСЬКОЇ МІСЦЕВОСТІ У ПРОЦЕСІ ПРОФІЛЬНОГО НАВЧАННЯ …………………………

932.1Провідні детермінанти, принципи, зміст, форми, методи і засоби екологічного виховання старшокласників в умовах профільного навчання в загальноосвітніх школах сільської місцевості …………………………………………………………

932.2Методика формування екологічної культури старшокласників загальноосвітньої школи сільської місцевості у процесі профільного навчання та педагогічні умови її реалізації……….

1252.3Аналіз результатів дослідно-експериментальної роботи……….146 Висновки до другого розділу……………………………………..181ВИСНОВКИ……………………………………………………………..185СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………189ДОДАТКИ………………………………………………………………..214

ВСТУП

Актуальність теми. Характерною ознакою сьогодення є катастрофічне забруднення антропогенними та техногенними відходами довкілля, наслідком якого є руйнування природних біогеоценозів, скорочення біологічного розмаїття, виснаження природних ресурсів та нагромадження несприятливих генетичних змін в організмі людини. Відтак, екологічна криза є глобальною проблемою, що гостро постала перед людством у ХХІ столітті, від вирішення якої залежить його майбутній розвиток.

Враховуючи ці негативні тенденції, у змісті Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні, Законах України «Про загальну середню освіту», «Концепції екологічної освіти і виховання», «Концепції національно-патіотичного виховання дітей і молоді» та «Концепції профільного навчання в старшій школі» актуалізовано увагу на тому, що провідною метою навчально-виховної діяльності різних навчальних закладів є формування системи гуманістичних й моральних цінностей особистості, її соціальної активності, у межах яких ціннісне ставлення до природи та сформована екологічна культура розглядаються як провідні цінності особистості, що зростає.

Проблеми взаємодії людини і довкілля, сутність трансформації цих відносин, формування особистості з інноваційним типом мислення і діяльності в їх історико-філософському і філософсько-культурологічному контексті знайшло своє відображення у наукових працях У. Белла, Б. Воронович, Е. Гірусова, А. Гора, Л. Грехема, І. Зязюна, В. Кременя, В. Крисаченка, М. Мойсеєва, В. Ткаченка, Г. Швебса, Г. Філіпчука.

Значний внесок у розробку теоретико-методичних засад створення і функціонування педагогічних навчально-виховних систем, дидактичних основ освіти здійснили А. Алексюк, Ю. Бабанський, Г. Білявський, А. Бойко, В. Бровдій, С. Гончаренко, І. Лернер, В. Лозова, В. Онищук, О. Плахотник, В. Портер, Г. Пустовіт, О. Савченко, М. Скаткін, С. Совгіра, В. Сухомлинський, К. Ушинський, М. Фурдуй, М. Ярмаченко та ін.

Розроблення і запровадження різноманітних інноваційних підходів, форм і методик організації екологічної освіти і виховання дітей та учнівської молоді, формування їхньої екологічної культури знайшли своє відображення у фундаментальних наукових працях У. Белла, Я. Бойка, В. Вербицького, А. Захлєбного, І. Звєрєва, Г. Пустовіта, І. Суравєгіної, Т. Сущенко, В. Червонецького та ін. Наукове обґрунтування теоретичних підходів, принципів і конкретних методик екологічної освіти й виховання, формування екологічної культури і екологічної свідомості особистості здійснили С. Джон і А. Наєсс, В. Деркач, М. Кисельов, І. Сяська, С. Совгіра.

Розроблення теоретичних і практичних підходів екологічної освіти й виховання у процесі вивчення предметів як природничо-математичного, так і гуманітарного циклів здійснили І. Грабовський, М. Колесник, О. Король, І. Костицька, Т. Кучер, В. Скутіна Г. Тарасенко; окреме місце посідає здійснене дослідження екологічного виховання особистості старшокласника в умовах профільного навчання І. Матузовою.

Актуальність означеної проблеми зумовлена також низкою суперечностей між:

– потребою суспільства у якісному екологічному вихованні старшокласників в умовах профільної школи та недостатнім науково-методичним забезпеченням цього процесу і низькою ефективністю формування їхньої екологічної культури;

– необхідністю комплексного формування системних екологічних знань, ціннісної сфери старшокласників стосовно найближчого довкілля, відповідних умінь і практичних навичок у процесі профільного навчання та реальним станом їх застосування безпосередньо у довкіллі під час розв’язання екологічних проблем своєї місцевості;

– наявним рівнем сформованих екологічно орієнтованих знань, умінь і практичних навичок старшокласників з вивчення й охорони довкілля та обмеженими можливостями їх практичного застосування у сучасному навчально-виховному процесі профільної загальноосвітньої школи сільської місцевості.

Отже, актуальність проблеми формування екологічної культури старшокласників в сучасній педагогічній практиці та її недостатня розробленість у педагогічній теорії, необхідність вирішення виявлених суперечностей зумовили вибір теми дослідження – «Екологічне виховання старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри теорії і методики виховання Рівненського державного гуманітарного університету «Теоретичні та методичні засади різновекторності інноватики у вихованні: досвід, реалії, перспективи» (державний реєстраційний номер 0115U000268). Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням вченої ради Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 11 від 24.12.2015 р.) та узгоджена Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 2 від 23.02.2016 р.).

Мета дослідження – на основі теоретичного аналізу досліджуваної проблеми та вивчення стану екологічного виховання старшокласників обґрунтувати теоретико-методичні основи, розробити навчально-виховний зміст, удосконалити форми, методи і засоби, як складові авторської методики формування екологічної культури старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання, визначити педагогічні умови її реалізації та здійснити перевірку їх ефективності.

Гіпотеза дослідження. Екологічне виховання старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання набуде позитивної динаміки за умов надання навчально-виховному процесу цих навчальних закладів логічної єдності, наступності і практичної спрямованості, диференційованих до вікових можливостей учнів; комплексного застосування удосконалених форм, методів і засобів екологічного виховання; стимулювання індивідуальної активності старшокласників щодо формування суспільних і особистісних ціннісних орієнтацій, мотивів, умінь і навичок ефективного вирішення екологічних проблем у процесі профільного навчання; активізація креативного мислення, екологічно доцільних вчинків, поведінки та діяльності, а також індивідуальної чи колективної суспільно значущої праці у довкіллі з метою її вивчення та охорони.

Відповідно до сформульованої мети та гіпотези визначено такі завдання дослідження:

З’ясувати стан проблеми у педагогічній теорії та виховній практиці.
Актуалізувати поняттєво-категоріальний апарат дослідження.
Схарактеризувати критерії, показники та рівні сформованості екологічної культури старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання.
Теоретично обґрунтувати зміст, удосконалити форми, методи і засоби та визначити педагогічні умови, як складові методики формування екологічної культури старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання та здійснити експериментальну перевірку їх ефективності.

Об’єкт дослідження – екологічне виховання у профільних класах загальноосвітніх шкіл сільської місцевості.

Предмет дослідження – методика формування екологічної культури старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання.

Для досягнення поставленої мети й розв’язання визначених завдань використано комплекс взаємодоповнюваних методів дослідження: теоретичні: контент-аналіз філософської, психолого-педагогічної й історико-педагогічної вітчизняної та зарубіжної літератури з проблеми дослідження, теоретичного аналізу й синтезу педагогічного досвіду організації і здійснення екологічного виховання у процесі профільного навчання в загальноосвітній школі сільської місцевості, що сприяло ефективному з’ясуванню сучасного стану розробки теорії і практики, обґрунтуванню змісту, сутності форм і методів формування екологічної культури старшокласників; емпіричні: анкетування, тестування, інтерв’ювання учнів старших класів, вчителів загальноосвітніх шкіл сільської місцевості, бесіда, спостереження, моделювання навчально-виховних ситуацій та ситуацій самостійних практичних дій і діяльності старшокласників у процесі профільного навчання, педагогічний експеримент, якісний аналіз його результатів, що дало змогу розробити й експериментально підтвердити ефективність методики формування екологічної культури старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання; статистичні: кількісний і якісний аналіз одержаних результатів для забезпечення об’єктивної діагностики та визначення достовірності отриманих результатів дослідження.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота здійснювалася у загальноосвітніх школах сільської місцевості Вінницької, Житомирської, Тернопільської, Чернівецької, Хмельницької області, у яких організовано профільне навчання старшокласників за напрямом «Екологія». До участі в дослідженні було залучено 235 старшокласників (122 – експериментальної і 113 – контрольної групи).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– уперше теоретично обґрунтовано та експериментально перевірено ефективність методики формування екологічної культури старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання, складовими якої є навчально-виховний зміст, принципи (науковості, системності і послідовності, наочності, активності і самостійності, зв’язку навчання з життям, теорії з практикою, цілісності, неперервності, інтегративності, міждисциплінарності, локальності у розкритті екологічних проблем, добровільності і доступності, єдності освітньої, виховної та розвивальної функцій), удосконалені форми (організаційно-виховні, комбіновані, навчально-практичні, масові), методи (мотивації, всебічного впливу на особистість, формування досвіду та стимулювання екологічно-доцільної поведінки і діяльності в довкіллі), засоби і функції (розширення поля безпосереднього чи опосередкованого виховного впливу вчителів на емоційно-психологічний стан старшокласників; актуалізація процесів формування їхніх ціннісних орієнтацій щодо довкілля у процесі профільного навчання; застосування усвідомлених і засвоєних екологізованих знань, які логічно пов’язані з формуванням та розвитком емоційно-ціннісних орієнтацій і мотивів прийняття екологічно обґрунтованих рішень з вивчення та охорони довкілля) та педагогічні умови (логічна єдність, наступність і практична спрямованість диференційованого навчально-виховного змісту, форм, методів і засобів екологічного виховання старшокласників відповідно до їхніх вікових й індивідуальних можливостей; стимулювання індивідуальної активності старшокласників щодо формування суспільних і особистісних ціннісних орієнтацій, мотивів, умінь і навичок самостійного вирішення нових навчальних теоретичних та практичних завдань у процесі профільного навчання; активізація креативного мислення, екологічно доцільних вчинків, поведінки та діяльності, а також індивідуальної чи колективної суспільно значущої праці у довкіллі з метою його вивчення та охорони) її упровадження у практику екологічного виховання;

– уточнено змістові характеристики поняття «сформованість екологічної культури старшокласника у процесі профільного навчання» як кінцевий результат екологічного виховання, що визначається комплексом індивідуальних досягнень старшокласників у світоглядно-інтелектуальному, ціннісно-мотиваційному, матеріальному і духовному освоєнні найближчого довкілля, які базуються на особистісно визнаних, усвідомлених і прийнятих суспільством морально-етичних нормах, звичаях та стійких екологічно вивірених стереотипах взаємодії з природою; критерії (когнітивний, мотиваційний, діяльнісно-поведінковий), показники та рівні (достатній, середній, низький) її сформованості у процесі профільного навчання;

– набули подальшого розвитку вдосконалені прикладні напрями екологічного виховання старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання, важливими складовими яких є: усвідомлення ними сутності зв’язків і взаємозалежностей у системі «природа–людина–суспільство», розуміння актуальності й соціальної значущості вивчення та охорони природи своєї місцевості.

Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці й упровадженні у навчально-виховний процес програми факультативного курсу за вибором для учнів 10 (11) класів «Органічне землеробство»; міждисциплінарного інтегрованого факультативу «Школа екологічної культури»; навчально-методичних посібників «Екологічне виховання старшокласників сільських шкіл» і «Екологічна освіта старшокласників: умови підвищення якості»; методик організації навчально-пізнавальної, дослідницької та суспільно корисної природоохоронної роботи учнів старших класів.

Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані в процесі розробки нових навчальних програм, навчально-методичних посібників і рекомендацій для вчителів загальноосвітньої школи й педагогів позашкільних навчальних закладів, у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів та у системі післядипломної педагогічної освіти.

Результати дослідження впроваджено у навчально-виховний процес загальноосвітніх шкіл сільської місцевості: Вінницької області (довідка Департаменту освіти і науки № 34-1-02/3243 від 25.08.2016 р.): Житомирської області (довідка управління освіти і науки № 1647-2/3-16 від 12.07.2016 р.), Тернопільської області (довідка управління освіти і науки № 01/2113-10 від 09.06.2016 р.), Чернівецької області (довідка Департаменту освіти і науки № 01-24/2118 від 19.08.2016 р.), Кам’янець-Подільського району Хмельницької області (довідка районного методичного кабінету № 568 від 06.05.2016 р.); у практику роботи Хмельницького національного університету (довідка № 332 від 15.06.2016 р.), Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка (довідка № 66 від 31.08.2016 р.), Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (довідка № 624 від 07.09.2016 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження представлені на науково-практичних конференціях різного рівня: міжнародних – «Інноваційні технології навчання обдарованої молоді» (Київ, 2015), «Духовність у становленні та розвитку особистості» (Нова Каховка, 2015); всеукраїнських та регіональних – «Філософія, теорія та практика випереджальної освіти для сталого розвитку» (Дніпропетровськ, 2015), «Україна в гуманітарних і соціально-економічних вимірах (Дніпропетровськ, 2016), «Проектування розвитку та психолого-педагогічного супроводу обдарованої особистості» (Кременець, 2016), «Наукова спадщина Василя Сухомлинського в контексті розвитку особистості продовж життя» (Кропивницький, 2016). Основні положення й висновки за результатами дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії і методики виховання Рівненського державного гуманітарного університету (2015–2016 рр.).

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дисертаційного дослідження висвітлено в 20 одноосібних наукових публікаціях, із яких 11 – відображають основні наукові результати дисертації; 4 – апробаційного характеру; 5 – додатково висвітлюють наукові результати.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (267 найменувань, зокрема 9 іноземною мовою), 14 додатків на 84 сторінках. Загальний обсяг дисертаційної роботи складає 299 сторінок друкованого тексту, з них – 188 сторінок основного тексту. Робота містить 14 таблиць та 11 рисунків.

РОЗДІЛ 1

ЕКОЛОГІЧНЕ ВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ СІЛЬСЬКОЇ МІСЦЕВОСТІ

В УМОВАХ ПРОФІЛЬНОГО НАВЧАННЯ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1. Теоретичні основи проблеми екологічного виховання старшокласників у процесі профільного навчання

Екологічна криза – глобальна проблема, що гостро постала перед людством у ХХІ столітті, від вирішення якої залежить його майбутнє. Екологічне середовище планети сьогодні характеризується невпинно зростаючим забрудненням антропогенними і техногенними відходами (зокрема радіоактивними), наслідком чого є руйнування природних біогеоценозів, коли природа не встигає самовідновлюватися; скорочення біологічного розмаїття внаслідок знищення та вимирання не просто окремих популяцій, а й цілих видів тварин і рослин; виснаження природних ресурсів (мінеральних, сировинних, енергетичних, продовольчих тощо); скорочення площі родючих земель; перенаселеність планети, її нездатність задовольняти потреби людства в умовах демографічного вибуху; скорочення площі лісів, погіршення їх біологічного стану; нагромадження несприятливих генетичних змін в організмі людини та у генофонді соціуму; порушення енергетичного балансу планети; несприятлива та необоротна зміна клімату Землі (потепління внаслідок накопичення в атмосфері вуглекислого газу та “парникового ефекту”) тощо [193].

Порівняльний аналіз стану навколишнього середовища окремих держав свідчить про те, що Україна перебуває в гірших умовах, ніж її сусіди, оскільки нераціонально використовує природні ресурси. На початку ХХІ століття наша держава все ще посідає одне з перших місць у світі за рівнем споживання енергії, води та інших ресурсів на одиницю ВВП. Україна має найбільші у світі обсяги промислових відходів на душу населення, що безпосередньо впливає на здоров’я населення, а це вже становить загрозу для національної безпеки країни [3, с. 85–86].

На думку І. Яремчука, “Справжнім національним лихом України є екологічна неосвіченість населення…” [258], що спричиняє поглиблення екологічної кризи в країні. Першопричиною цього є те, що більшість населення не обізнана з елементарними екологічними нормами, має низький рівень сформованості екологічної свідомості та культури. Саме незнання природних законів, відсутність гармонійних відносин між людиною і природою, на думку В. Семиноженка, спричинили загрозу людству [194, с. 241], і водночас стає все більше зрозумілим, що людина є частиною природи, яка має та належить до власного соціального світу. Саме її ставлення до природи – не просто природне, а соціальне явище, тому проблеми взаємовідносин суспільства і природи, які виникають, можуть бути вирішені тільки соціальними засобами [194, с. 302].

Схожу думку висловлює Ю. Желєзнов, який стверджує, що кожна людина є частиною природи, котра постійно відчуває вплив як найближчого природного середовища, так і окремих членів, суспільних груп чи суспільства в цілому, яке впливає на природу. Відтак головною причиною екологічної кризи є недостатнє усвідомлення людиною наслідків упливу суспільства на природу [67].

Сьогодні причини і наслідки виникнення екологічних проблем різного рівня складності та їх географічних меж досліджуються у філософській, психологічній, педагогічній, соціологічній, природничій науках, економіці, політиці, юриспруденції, медицині, культурології, теорії управління тощо. Тема екології займає вагоме місце в засобах масової інформації, вона дедалі більше стає об’єктом етики і моралі, естетики та загальної культури [258].

Як свідчать результати теоретичного аналізу досліджуваної проблеми, питання взаємодії людини і природи завжди були в центрі філософських роздумів мислителів різних часів, у наукових пошуках різних наук і залишаються актуальними донині. Так, дослідження історії розвитку філософської думки щодо взаємостосунків між людиною, природою та суспільством вказують на те, що вона змінювалась у залежності від значення ролі людини у співвідношеннях до природи. Так, у працях Гомера, Арістотеля, Теофраста, Плутарха, Гіпократа природа розглядається як незрозуміла та непоборна сила, а людина слабка і залежна істота, що її обожнює та підпорядковується її впливу. Водночас у більш пізніх філософських концепціях епохи античності людина розглядається, з одного боку, як органічна складова природи, а з іншого – як істота, що належить об’єктивному світові “вічних” ідей і сутностей, самоцінна і така, що є першоосновою пізнання законів довкілля [165; 87; 46; 32]. Тобто гармонія людини з природою розглядалась не інакше, як через пасивну покору їй, оскільки у свідомості людини природа асоціювалася з ідеєю її безмежної могутності.

Така архаїчна система уявлень була характерна для часів становлення і розвитку Київської Русі і подальших трансформацій соціально-політичних та суспільних відносин, появою окремих філософсько-теологічних, філософсько-культурологічних поглядів до середини ХVІI і упродовж XVIIІ століть, сутність яких зосереджувалася на двох феноменах буття: власне людини у її духовному світі і людському довкіллі (Володимир Мономах, Ярослав Мудрий, Іларіон Київський, Григорій Сковорода, Іван Левицький, Георгій Кониський та ін.) [44; 82; 37; 80; 130; 84; 116; 203; 178].

Отже, можемо констатувати, що власне відображення процесів багатогранних відносин людини і природи в історії та фольклорі українського народу, наукових працях і літературних творах дає підстави, на думку С. Сірополка, стверджувати про те, що “…книжкове наученія було у тісному зв’язку з релігією…” і водночас було його результатом [198, с. 28].

Водночас на кожному з історичних етапів розвитку суспільство формувало суспільну поведінку і моральність, на яких базувались стосунки людей з довкіллям і між собою. І якщо не враховувати зміни біфуркаційного характеру, насамперед розшарування суспільства за релігійними і політичними поглядами, етнічною приналежністю та суто економічними факторами, то такі процеси взаємної адаптації природи і суспільства відбувались упродовж століть. Саме в процесі взаємної адаптації, на думку В. Кременя, суспільство не тільки перебудовувало себе стосовно природних факторів, але й завжди певним чином перебудовувало найближче природне оточення під свої потреби, інша справа, в яких масштабах це відбувалось і які це мало наслідки для прийдешніх поколінь [108, с. 122].

У контексті останнього, необхідно акцентувати увагу на тому, що мислителі епохи зародження капіталістичних відносин, зокрема Р. Декарт, І. Кант, В. Гегель, Л. Фейєрбах, обґрунтовували ідею “звільненості людини” від залежності об’єктивним екологічним закономірностям, переваги людини над природою, надаючи людині статусу господаря природи [48; 147; 169; 45; 46].

З аналізу зазначеного вище, можемо зробити висновок, що завдяки науковим працях цих авторів, склались усі передумови для зародження антропоцентричного принципу ставлення людини до природи (“antropos” – людина, “centron” – центр) у філософії, який надалі набув розвитку та спричинив вплив на формування екологічної культури людини саме антропоцентричного типу. У цій культурі домінує система уявлень про світ, в якій людина визначає себе господарем природи, а наслідком такого розуміння є домінування у людини мотивів та цілей взаємодії з природою прагматичного характеру. На думку Г. Пустовіта, “Принцип антропоцентризму розглядається як один з головних негативних факторів, що визначає статус людини в системі взаємозв’язків і взаємозалежностей навколишнього середовища, оскільки він уже нині виявляє не тільки свою обмеженість, але й досить серйозну загрозу подальшому існуванню і розвитку цивілізації” [181, с. 46].

Прихильники діалектичного матеріалізму (Ф. Енгельс, К. Маркс, пізніше В. Ленін, Г. Плеханов та інші) протягом другої половини ХІХ і початку ХХ століття визначали, що знання законів природи надає людині можливість використовувати їх у власних цілях, змінюючи за цих умов навколишню дійсність і самих себе як особистостей. [135; 134].

Зокрема проблема природи матеріального світу і відображення його в свідомості особистості залишалась актуальною і в роботах провідних російських марксистів кінця XIX – початку XX століття Г. Плєханова та В. Леніна, які стверджували, що відчуття людини – це певного роду символи, що передають людині інформацію про дійсність, яка її оточує, хоча самі можуть бути абсолютно не схожі на ті об’єкти та події матеріального світу, про які несуть інформацію. Вони зазначали, що ці об’єкти можуть досить правдиво передавати інформацію як про самі події, так і про ті відношення, що функціонують між ними [168; 117].

На думку Л. Грехема, віддаючи перевагу матерії, як первинній у процесі пізнання, вони не ставили перед собою завдання науково обґрунтувати власні висновки, а лише робили “…корисний з точки зору філософського сенсу вибір” [54, с. 43].

Спираючись на зазначену вище думку, Г. Пустовіт робить висновок про те, що зміни, які відбулись на теренах політичного, соціально-економічного і духовного життя сучасного українського суспільства, дають змогу по-іншому, ніж у радянський період, охарактеризувати роль марксизму як філософсько-політичної течії, що мала значний вплив на розвиток цивілізації протягом декількох століть, а отже, на ставлення як окремої особистості, так і суспільства загалом до природи. Наступним є те, що подана нами інтерпретація процесів взаємодії людини і природи, у політичній, культурологічній чи економічній історії людства, не суперечить нашим висновкам, зокрема аналізу цієї проблеми з позиції марксизму, оскільки кожний з цих напрямів не є абсолютно досконалим. Тим паче, що таке складне явище, як взаємодія людини в системі “природа-людина-суспільство”, охарактеризувати з позиції лише однієї науки чи інтерпретувати на основі розгляду однієї парадигми практично неможливо [54, с. 42–43, 45–46].

До того ж розгляд методологічних основ взаємодії людини і природи у різні історичні періоди має різне “…значення для формування того інформаційного поля, у межах якого доцільно проводити ефективний аналіз подій та явищ” [146, с. 4], тим самим створюються умови для більш реалістичних їх оцінок.

Отже, можемо зробити висновок, що філософські думки про людину і природу, проблеми природи матеріального світу і відображення його у свідомості особистості мали суттєвий вплив на розвиток освітніх парадигм протягом значного відрізку часу. Це у повній мірі стосується визначення ролі та місця природи в процесі виховання підростаючих поколінь, на чому акцентували увагу П. Куліш, С. Русова, С. Сірополко, К. Ушинський, Я. Чепіга та ін. [111; 251; 198; 223].

Особливо важливе значення для розвитку природничих наук, зокрема розуміння місця людини та наслідків її діяльності у 20–30-х роках ХХ століття, мало вчення В. Вернадського про ноосферу. У відповідності до еволюційно-ноосферної концепції В. Вернадського, процес перебудови всього устрою життя людини на планеті полягає у єдності природи і людини на засадах законів природи. Як стверджував він далі, стихійне управління системою, що самоорганізується саме біосферою, повинно змінитися на наукове і свідоме втручанням людей у цей процес. Людство, за висловом В. Вернадського, має стати головною геологоутворюючою силою на планеті, і рано чи пізно воно візьме на себе відповідальність за своє існування на ній [41].

Ця концепція посіла провідне місце у побудові стосунків людини і природи, хоча довгий час за доби комуністичного минулого не була до кінця визнаною радянською наукою, що у підсумку і стало детермінуючим фактором катастрофічного використання природи і природних ресурсів без урахування відновлюваних можливостей окремих біоценозів чи цілих екосистем [181, с. 45–46].

Відповідно такий стан речей мав суттєвий вплив на всі без винятку суспільні процеси у державі. Зокрема відбулись досить помітні зміни і в системі освіти та виховання підростаючого покоління, пов’язані насамперед зі змінами у змісті, формах і методах навчально-виховного процесу і насамперед включенням до змісту природничих дисциплін загальноосвітньої школи та позакласної виховної роботи питань природоохоронного спрямування.

Саме в середині 60-х років ХХ століття у загальноосвітніх навчальних закладах набуває поширення природоохоронна освіта і природоохоронна робота, яка на початку 70-х років ХХ століття трансформується у більш сучасне для цього періоду поняття – екологічна освіта і виховання. Такі зміни були спричинені початком міжнародної взаємодії у вирішенні педагогічних проблем збереження навколишнього середовища. Створення національних систем екологічної освіти широких верств населення започатковано проведенням міжнародної конференції з проблем раціонального використання і охорони ресурсів біосфери (Франція, 1968). У 1970 році з ініціативи ЮНЕСКО і МСОП проведено міжнародну робочу нараду з педагогічних проблем екології, на якій вперше було розроблено понятійний апарат екологічної освіти та відображення проблем охорони довкілля у шкільних програмах. Двома роками пізніше, на Стокгольмській конференції з проблем навколишнього середовища (Швеція, 1972), розглядалися питання узгодження дій педагогічної громадськості країн – учасниць конференції з проблем “освіти в галузі навколишнього середовища” (зарубіжне поняття) різних верств населення, надання їй практичного спрямування [24; 171; 174].

Таким чином, можемо зробити висновок, що значення цих форумів полягає у тому, що вперше розроблено нові підходи щодо розуміння функцій та завдань освіти в галузі навколишнього середовища (зарубіжне трактування), яке в Радянському Союзі набула назви екологічної освіти і виховання. Також набуло важливості питання формування екологічної культури особистості, а отже, на думку О. Писаренко, екоцентрична парадигма, підкреслює той факт, що чим більший обсяг екологічних знань має суспільство, тим відповідальнішими можуть бути рішення, що приймаються цим суспільством з питань збереження природи [167, с. 24].

Протягом 70-80-х років минулого століття поняття екологічна освіта і виховання набуло визнання і почало широко застосуватися у педагогічній практиці. Саме для цього періоду є характерним здійснення низки фундаментальних досліджень, що стали основою і важливим підґрунтям для розвитку і становлення екологічної освіти і виховання різних верств населення, зокрема для дітей і молоді. Крім робіт, пов’язаних з розвитком екологічного компонента в змісті традиційних навчальних дисциплін, були проведені дослідження, присвячені розробці загальної теорії розвитку позитивного ставлення особистості до природи, формування її екологічної культури, екологічної свідомості та відповідальності у взаємодії з найближчим довкіллям (І. Звєрєв, І. Суравєгіна, А. Захлєбний), що сприяло розробці теорії шкільної екологічної освіти і переходу її на якісно новий рівень [73; 141; 259; 207].

У цих і ряді інших науково-методичних працях було сформульовано та науково обґрунтовано основні принципи шкільної екологічної освіти і виховання, її завдання, що склало основу для розробки навчально-виховного змісту, форм, методів і засобів реалізації цього змісту у діяльності навчальних закладів різних рівнів. Водночас посилення уваги до проблем охорони природи у 80-90-х роках минулого століття привело до активної пропаганди екологічних знань, а відтак, природоохоронна освіта за своїм змістом, формами і методами уже не відповідала тим вимогам, що трактувались сутнісними змінами у системі “природа-людина-суспільство”. А це, на думку Г. Білявського, М. Падун, Р. Фурдуй, ще раз підтвердило необхідність переходу до більш глибокого і фундаментального розгляду цієї системи з позиції вже екологічної освіти як окремої освітньо-виховної галузі. Однак на практиці екологічна освіта все ще розглядалася як комплексне викладання біологічних, географічних та власне екологічних дисциплін [18; 19].

У другій половині 90-х років ХХ століття і на початку ХХІ століття увага дослідників проблем екологічної освіти зосередилася на пошуку її нових парадигм. Так, у психолого-педагогічних і соціально-педагогічних дослідженнях, присвячених вивченню чинників екологічної кризи, було обґрунтовано необхідність формування у членів українського суспільства якісно іншої екологічної культури, за умови розширення науково-прикладного поля екологічної освіти, що мало у перспективі забезпечити ефективне вирішення екологічних проблем як на місцевому, так і на регіональному та глобальному рівнях [53; 100; 102; 203; 219].

Саме в ці роки, як засвідчили результати нашого теоретичного пошуку, сутність поняття “екологічна культура” полягала насамперед у розкритті особливостей ставлення людини до природи. Проте історія взаємодії між суспільством та навколишнім середовищем свідчить, що ставлення суспільства до природи і, як наслідок – характер природокористування, не завжди носили усталений характер. Це дало підставу філософам, культурологам і психологам (С. Дєрябо, В. Крисаченко, В. Ясвін) виділити різні типи єдиної у своїй сутності екологічної культури, у залежності від того, на якому характері ставлення людини до природи вона базується [110; 130].

Аналіз цих наукових праць дав змогу визначити й схарактеризувати два типи екологічної культури у філософсько-культурологічному і психологічному контекстах, а саме: антропоцентричний та природоцентричний. Основу першого складає антропоцентрична парадигма (“antropos” – людина, “centron” – центр), в якій закладено ідею “звільненості людини” від залежності об’єктивних екологічних закономірностей. А це дає підстави для висновку про те, що в екологічній культурі антропоцентричного типу домінує система уявлень про світ, в якій людина визначає себе найвищою цінністю, тим самим протиставляючи себе природі, розглядаючи її в якості абсолютної власності. Наслідком такого розуміння є домінування у людини мотивів та цілей взаємодії з природою суто прагматичного характеру. У контексті останнього С. Дєрябо характеризує антропоцентричний тип екологічної свідомості як систему уявлень людини про світ, для якого характерні: 1) визнання людини як вищої цінності та протиставлення людини природі, що розглядається нею як її власність; 2) сприйняття природи як об’єкта одностороннього впливу на неї людини; 3) прагматичний характер мотивів та цілей взаємодії з природою [58, с. 34–40].

Природоцентричний тип екологічної культури, за нашим висновком, базується на інвайронментальній парадигмі (від англ. “environment” – навколишнє середовище), у межах якої людина усвідомлює себе не власником природи, а одним з рівноправних членів природної спільноти. Екологічна культура природоцентричного типу визначає характер взаємодії суспільства і людини з природою, сутність якого розкривається таким твердженнями: цінним та дозволеним для діяльності людини у природі є тільки те, що не порушує її екологічної гармонії і рівноваги [10; 259].

Таким чином, в системі уявлень про світ, характерній природоцентричного типу екологічної культури, стверджується необхідність балансу між прагматичним та непрагматичним характером ставлення людини до природи. Зокрема, І. Зязюн стверджує, що роль механізму закріплення й подальшої еволюції системоутворення відіграє генетичний код. У ноосфері в процесі етногенезу цю роль відіграє культура. Вона визначає рівень матеріального виробництва, стосунки людей з природою, між собою і суспільством, що притаманні кожному з історичних періодів розвитку людства [66, с. 439–441].

У відповідності до зазначеного вище, під екологічною культурою природоцентричного типу нами розуміється системне особистісне утворення, яке є нормативним регулятивом гармонійної взаємодії людини з природою і виявляє себе у системності екологічних знань; ціннісному ставленні до природи, в основі якого лежить усвідомлення людства як частини біосфери; екологічно доцільному характері окремих дій людини в природі і природокористуванні загалом. Саме тому формування у старшокласників екологічної культури стає сьогодні провідним завданням навчально-виховного процесу загальноосвітніх навчальних закладів сільської місцевості у процесі профільного навчання.

Таким чином, було створено науковий базис нового методологічного напряму в педагогічній науці – екологічної психопедагогіки, який виник завдяки синтезу трьох наукових напрямів: екології, педагогіки та екологічної психології. Відтак екологічна психопедагогіка сьогодні – це окремий методологічний напрям у педагогіці, в рамках якого розробляються критерії відбору і побудови змісту, принципи його конструювання і реалізації на практиці, удосконалюються традиційні та розробляються сучасні інтерактивні форми і методи екологічної освіти. З позицій екологічної психопедагогіки, метою екологічної освіти є формування екологічної свідомості і на її основі екологічної культури особистості (І. Бех, С. Дерябо, О. Киричук, В. Моляко, В. Панок, В. Ясвін та ін.) [12; 13; 59; 86; 148; 159].

Важливою характеристикою особистості зі сформованою екологічною свідомістю, а отже, як результат – екологічною культурою, є її сформоване суб’єктивне сприйняття, а відтак і власне суб’єктивне ставлення до природних об’єктів чи довкілля в цілому. Отже, можемо зробити висновок, що ефективне формування екологічної культури старшокласників у навчально-виховному процесі загальноосвітніх шкіл сільської місцевості стає можливим за умов, коли:

а) природні об’єкти усвідомлюються особистістю як важливі і починають визнаватись нею як такі, що входять до сфери “людського”, і такими, що є самоцінними та взаємодія з ними починає розглядатись у межах дії етичних норм, правил і т. п.;

б) природні об’єкти починають визнаватись особистістю в ролі референтних об’єктів, що змінюють її погляди, оцінки, ставлення до себе, взагалі до природи і навіть інших людей;

в) природні об’єкти розглядаються особистістю в якості рівноправних партнерів у спільній діяльності [181, с. 160–161].

Теоретичний аналіз зазначених вище як вітчизняних, так і зарубіжних джерел та сучасної практики екологічного виховання старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання засвідчив, що в останні роки екологічна освіта і виховання в українському та європейському (освіта в галузі навколишнього середовища) освітніх просторах сформувалися в самостійну галузь педагогічної теорії і практики з відповідним змістом, принципами, формами, методами і засобами їх реалізації. А відтак є всі підстави для виокремлення провідних парадигм сучасної екологічної освіти, зокрема їх екстраполяцію на національну освітньо-виховну систему. До таких парадигм нами віднесено: екоцентричну, антиантропоцентричну та парадигму коеволюції. Так, сутність поняття “екоцентризм” (природоцентризм), який став ключовим для західної науки другої половини минулого століття, за своїм смисловим наповненням характеризує тип мислення, підкреслючи тим самим взаємозв’язок, взаємозалежність складових системи “природа-людина-суспільство” у їх триєдиній взаємодії. Ця парадигма, на нашу думку, є відправною ідеєю для формування екологічної свідомості, а отже, екологічної культури старшокласника. За цих умов екоцентризм як антиантропоцентризм стосовно природи не є антагонічним антропоцентризму (дитиноцентризму) як основному принципу особистісно орієнтованої (гуманістичної) педагогіки.

Доцільність такого висновку підтверджується тим, що представники “екоцентризму” розглядають людину як один з біологічних видів, що визначально є складовою біосфери. Тобто йдеться про те, що будь-яка діяльність людини у природі за своєю сутністю є надзвичайно складним і багатомірним процесом, що має органічно вплітатись у загальне розуміння функціонування біосфери. Водночас, на думку О. Леопольда і Дж. Лавлока, саме останнє є найбільш невирішеною до сьогодні проблемою, оскільки неоднорідність політичних, економічних, соціальних та культурологічних засад розвитку держав світу, а отже, жорсткий прагматизм людства і корисливість мотивів у задоволенні своїх потреб зводять нанівець намагання екоцентристів досягти гармонії у взаємодії людини і природи [264].

Водночас у межах цієї парадигми сьогодні з’явився ряд нових напрямів екоцентризму, серед яких досить радикальна за своїми підходами у вирішенні екологічних проблем довкілля – “глибинна екологія” (А. Наесс, С. Джоанна, Ф. Пет і ін.). Прибічники цього напряму практично не визнають просвітницької екологічно спрямованої діяльності в сучасному суспільстві, надаючи перевагу необхідності проведення докорінних змін системи цінностей, а отже, і свідомості громадян. Насамперед, на їхню думку, людство має побачити і навіть пережити реально чи віртуально катастрофічні для природи наслідки своєї діяльності, а отже, на цій основі усвідомити особисту причетність кожного до вирішення екологічних проблем довкілля. Тому мають застосовуватися досить радикальні і навіть жорсткі революційні підходи до “…трансформації свідомості і ставлення людей до природи…” [193, с. 19], що має змінити не лише звички людини, а насамперед її переконання [266].

У контексті сутності основних ідей, напрямів і підходів “екоцентризму” сьогодні є також досить радикальним рух “зелених”, “яскраво-зелених” з його розмаїттям напрямів, форм і методів боротьби за врятування життя на планеті, пропагуючи ідеї про те, що Землю необхідно розглядати як живу істоту, біосферу – як єдиний істинний суб’єкт права всіх, хто живе на цій планеті, а людину – як основний негативний чинник сучасного екологічних негараздів. Найбільш радикальним напрямом цього руху є “коричневі” (екофашисти, “зелені” кхмери), які захищають свої інтереси “особливими” методами, включаючи екстремістські. До них належать окремі групи руху “Грінпіс”, які стоять на позиціях радикалізму – досягнення успіху в охороні природи за умови знищення окремих виробництв, заборони атомної енергетики тощо. Окремий напрям руху “зелених” становлять “романтики” (“салатні”) [181, с. 21–22].

Провідною концепцією їхньої діяльності з охорони довкілля, на думку О. Стегнія, є максимальне покращення добробуту людства і водночас –, зведення до мінімуму страждань всіх живих істот на планеті, зокрема й людини [205].

Близькою до цього висновку є думка А. Гора про те, що необхідно в обов’язковому порядку, якщо ми хочемо зберегти планету, оберігати кожну живу істоту, незалежно від інтересів людини. У контексті проаналізованих і схарактеризованих ідей, необхідно виокремити ще один досить радикальний напрям в охороні довкілля, яким є “антиантропоцентризм”. Його представники вимагають від людства надати всім без винятку об’єктам природи і самій природі прав і відповідного правового захисту, на рівні не нижчому, як і самій людині. Тим самим, визнають пріоритетними захист дикої природи у порівнянні з людиною та свійськими тваринами, оскільки останні, на їхню думку, є досить потужними регресивним чинником функціонування природи. Зокрема один із представників “антиантропоцентризму” М. Росел, розглядаючи людину і її деструктивну діяльність у довкіллі, висловлює думку про необхідність війни проти людства як єдиний засіб порятунку Землі [51].

Ще більш радикальні думки про шляхи збереження природи свого часу висловлював американський філософ і активний діяч екологічного руху Дж. Мюір, який відкрито говорив про те, що з початку “…війни між людиною і ведмедями, він був би на стороні ведмедів” [169].

У той же час, нами акцентовано увагу і на більш м’якій, і навіть поміркованій інтерпретації, ідей “антиантропоцентризму”, що є характерною для діяльності “глобалістів” та “інвайронменталіcтів”. Вони надають перевагу науково обґрунтованим концепціям збереження довкілля і, насамперед, завдяки посиленню контролю за демографічними процесами на планеті, розвитком атомної енергетики, врятуванням тропічних лісів і, відповідно, видового складу флори та фауни, збереження льодовиків та інше, що за їхніми переконаннями, має суттєво зменшити негативне анропогенне навантаження на природу та створити умови для її самовідновлення [257; 245; 259].

Подальший аналіз теоретичних засад досліджуваної нами проблеми дав змогу виокремити й схарактеризувати одну з позицій М. Моісєєва про часткову утопічність висловлених ідей, оскільки “…у результаті людської діяльності корінним чином порушено рівновагу протікання природних процесів у біосфері, які відновити за допомогою відомих нам сьогодні методів і технологій практично неможливо. У людства є два шляхи відновлення рівноваги – перейти до повної автотрофності (поселити людину у штучно створену техносферу) або ж зменшити антропогенний плив на природу в десятки разів [146, с. 27].

Водночас на підставі теоретичного аналізу філософсько-культурологічних джерел і наукових праць, схарактеризованих нами вище, можемо зробити висновок, що людству досягти такої єдності ідей і дій у збереженні навколишнього середовища досить складно, оскільки морально-соціальні проблеми, пов’язані з особливостями менталітету народів, їх культурним надбанням, рівнем розвитку політичних структур, економіки і суспільних відносин, надзвичайно різняться між собою. Підтвердженням останнього є численні техногенні і природні катаклізми (спричинені негативним антропогенним навантаженням на біосферу), які з кожним десятиліттям стають дедалі катастрофічнішими.

За нашим переконанням, єдиним шляхом виходу з кризи сьогодення в системі “природа-людина-суспільство” є якнайшвидше комплексне розв’язання актуальних для сучасної людської цивілізації науково-технологічних і морально-соціальних проблем [229, с. 243].

Якщо найближча перспектива науково-технологічного розвитку цивілізації ще більш-менш зрозуміла – створення енергозберігаючих і ресурсозберігаючих безвідходних технологій, нових матеріалів і, відповідно, ефективних технологій їх застосування тощо – то перебудова духовного світу людини, його моральних принципів, насамперед у ставленні до природи, вимагає кардинальної перебудови сутності сучасної людської культури [181, с. 24–25].

На підставі зазначеного вище, нами виокремлено провідну парадигму “коеволюції” як таку, що має забезпечити більш-менш системне розв’язання у найближчій перспективі як основних техногенних, так і морально-етичних проблем взаємодії людини і природи. Хоча ця концепція за своєю сутністю є не зовсім досконалою, інколи її основні позиції носять суперечливий і навіть ідеалізований характер, однак саме ця ідея, в основі якої логічно поєднано сучасні природничі, філософсько-культурологічні і соціогуманітарні знання про довкілля, дає змогу вибудувати гіпотетичну (найбільш дієву сьогодні) модель майбутнього навколишнього середовища. У її межах навіть штучно створені людством об’єкти “…розглядаються таким же витвором природи, як і всі інші атрибути довкілля” [147, с. 346].

Саме тому основні ідеї цієї парадигми нами було визнано складовими теоретичних засад науково-методичного супроводу екологічного виховання старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання, оскільки на їх основі нами було сконструйовано відповідний навчально-виховний зміст, відібрано найбільш ефективні форми, методи і засоби його реалізації. Другою складовою екстраполяції парадигми “коеволюції” на наукове і змістове наповнення нашого дослідження у межах освітньо-виховного середовища загальноосвітніх шкіл сільської місцевості було застосування ідей природовідповідності, системності, наступності, логічного взаємозв’язку і взаємообумовленості педагогічних процесів та їх соціально-педагогічної спрямованості на особистість старшокласника. Підтвердженням правильності нашого висновку є думка М. Моїсєєва про те, що “…найбільш ефективним шляхом виходу з екологічної кризи сьогодні є не лише технічне переоснащення суспільства, але й розробка та запровадження значної кількості соціальних програм – освіти й перебудови суспільства, його потреб, менталітету і вироблення морального імперативу, …тобто пошуку шляхів розвитку цивілізації, який у кінцевому підсумку має забезпечити стан коеволюції природи і суспільства” [146, с. 23–25].

З останнім тісно пов’язані процеси, що набувають сьогодні особливої актуальності в старшій профільній школі сільської місцевості, і серед них формування у зростаючої особистості ціннісних орієнтирів і ставлень до природи, дотримання свідомої екологічно доцільної поведінки і вчинків на основі сформованої екологічної культури. Реалізація ідей гуманістичної парадигми у процесі здобуття старшокласниками екологічних знань, формування відповідних умінь і практичних навичок забезпечує ефективне вироблення екологічного мислення та формування екологічної культури [184; 154].

Культурологічна парадигма, за нашим трактуванням, визначає напрями, сутність, глибину і стійкість усвідомлення та засвоєння підростаючою особистістю соціокультурних норм поведінки у найближчому довкіллі, що мають культурно-історичне значення. Останнє дає підстави для висновку, що особистість розвивається шляхом засвоєння нею культури суспільства стосовно довкілля як системи цінностей, водночас вона стає творцем нових елементів суспільної культури. Відтак аналіз сутності культурологічної парадигми у змісті екологічної освіти і виховання старшокласників у межах навчально-виховного процесу загальноосвітніх шкіл сільської місцевості під час профільного навчання дав змогу виділити соціально-культурні цінності, серед яких природа та її об’єкти є одними з провідних, формування яких є результатом набуття системних екологічних знань старшокласників. Йдеться про особистісні цінності старшокласника, який перебуває у постійному діалозі з собою, іншими людьми, елементами національної культури, у якій відображається споконвічне бережливе ставлення українського народу до природи [178, с. 33].

Отже, можемо зробити висновок, що важливим новоутворенням у свідомості старшокласників є самовизначення себе в найближчому оточенні, зокрема в учнівсько-педагогічному колективі профільної загальноосвітньої школи сільської місцевості, тобто усвідомлення своїх можливостей і прагнень, свого призначення, а головне, результатів дій та діяльності. Відтак є всі підстави стверджувати, що характерною рисою розвитку особистості в ранньому юнацькому віці є вироблення її світоглядно-культурних характеристик вчинків, поведінки і діяльності, завдяки сформованим поглядам на світ, суспільне життя, його минуле і майбутнє, на мораль, науку, мистецтво, на людину і сенс її життя. Вони виявляються в поглибленому вивченні навчальних предметів, пов’язаних з обраною галуззю діяльності, поєднуються з усвідомленням своєї придатності до певного виду діяльності [237, с. 153].

Так, у Концепції профільного навчання в старшій школі зазначено, що “… старша школа має функціонувати як профільна. Це створюватиме сприятливі умови для врахування індивідуальних особливостей, інтересів і потреб учнів, формування у школярів орієнтації на той чи інший вид майбутньої професійної діяльності… Профільна школа якнайповніше реалізує принцип особистісно-орієнтованого навчання, що значно розширює можливості учня у виборі власної освітньої траєкторії” [99, с. 5].

Враховуючи останнє, можемо зробити висновок, що саме на загальноосвітню школу (сільську – у контексті проблеми нашого дослідження) покладається важливе завдання – формування екологічної культури старшокласників на основі здобутих системних фундаментальних екологічних знань, сформованого екологічного мислення і свідомості, що ґрунтуються на ставленні до природи як унікальної, загальнолюдської і особистісної цінності. Учні профільної школи мають знати особливості впливу галузей господарства на навколишнє середовище, орієнтуватись у причинах виникнення і шляхах подолання насамперед екологічних проблем своєї місцевості та України в цілому, бути обізнаними в екологічному законодавстві, стратегічних напрямах збереження навколишнього середовища світовим співтовариством на сучасному етапі. При вирішенні цих важливих завдань сільською загальноосвітньою профільною школою має враховуватись те, що саме у старших класах завершується шкільна екологічна освіта, метою якої є: формування у свідомості зростаючої особистості сучасних екологічних уявлень і як наслідок – системних і глибоких знань, свідомого й екологічно доцільного ставлення як до окремих об’єктів, так і до природи в цілому, вироблення чітко усвідомлених раціональних особистісних стратегій взаємодії з природою та обов’язкове їх дотримання.

Крім цього, в останні десятиліття в системі національної освіти набуває особливої актуальності проблема формування особистості, яка була б конкурентоспроможною на ринку праці, навіть зразу ж після завершення навчання у загальноосвітньому навчальному закладі. Саме на вирішення цього завдання спрямована “Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті”, у змісті якої визначається одне з провідних завдань: “… забезпечення варіативності здобуття якісної базової або повної загальної середньої освіти відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей дітей, зорієнтованої на їхню інтеграцію у соціально економічне середовище на основі … здійсненням профільного професійного навчання учнів старшої школи” [153, с. 5].

Зазначені питання сьогодні розглядаються у провідних нормативно-правових документах про освіту, насамперед це Закони України “Про загальну середню освіту” [71], “Про освіту” [69], Основні орієнтири виховання учнів 1–12 класів загальноосвітніх навчальних закладів України [157] та низці концепцій, що розкривають основні напрями, форми і методи розв’язання питань формування соціально активної, творчої, екологічно грамотної особистості, справжнього патріота. Насамперед це “Концепція виховання особистості в умовах розвитку української державності” [93], “Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української держави” [94], “Концепція національного виховання” [97], “Концепції профільного навчання в старшій школі” [99], “Концепція позашкільної освіти і виховання” [98].

Окреме і досить важливе місце у визначенні й характеристиці теоретичних основ нашого дослідження, обґрунтуванні й розробленні навчально-виховного змісту, відповідних форм і методик екологічного виховання старшокласників загальноосвітніх навчальних закладів сільської місцевості у процесі профільного навчання, спрямованих на формування екологічної культури учнів старших класів, мають Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” [70] та “Концепція екологічної освіти України” [96].

Отже, враховуючи зазначене вище та результати теоретичного пошуку, ми дійшли висновку, що екологічне виховання старшокласників загальноосвітніх шкіл сільської місцевості у процесі профільного навчання має здійснюватися у напрямі моделювання ситуацій вільної, творчої співпраці старшокласників між собою та старшокласників, їхніх батьків і вчителів. За таких умов метою має стати підготовка зростаючої особистості до ефективного входження у соціальні відносини й успішне оволодіння конкурентною на ринку праці професією. Суттєвою особливістю такої моделі навчально-виховного процесу, на нашу думку, є те, що утверджуються й використовуються психологічні механізми виховання, розраховані на максимальне залучення всіх складових структур зростаючої особистості (свідомості, емоцій, волі, переконань, поведінки і діяльності тощо) в соціальній і міжособистісній взаємодії. Тим самим старшокласники можуть сповна активізувати вищий рівень своєї свідомості і самосвідомості для самостійного пошуку й реалізації якісно нових, конструктивних шляхів, здійснення екологічно доцільних вчинків, поведінки і діяльності у довкіллі з його вивчення й охорони.