Дисертація

Міністерство освіти і науки України

Національна академія педагогічних наук України

Інститут проблем виховання

Рукопис

УЙСІМБАЄВА МАРІЯМ ВАЛІХАНІВНА

УДК 37.015.31:316.42

ВИХОВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ ЗАСОБАМИ ПРОЕКТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В ПОЗАКЛАСНІЙ РОБОТІ

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

13.00.07 – теорія і методика виховання

Науковий керівник:

доктор педагогічних наук, професор

Пустовіт Г. П.

Київ – 2017

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………….	3
РОЗДІЛ 1. ВИХОВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА……………………………………………………………..

131.1. Теоретичні основи дослідження соціальної активності особистості………………………………………………………………..

131.2. Сутність та зміст закономірності виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі……………………………………………………….

331.3. Сучасний стан проблеми у педагогічній теорії та виховній практиці……………………………………………………………………

55Висновки до першого розділу…………………………………….79РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ЕФЕКТИВНОСТІ МЕТОДИКИ ВИХОВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТАРШОКЛАСНИКІВ ЗАСОБАМИ ПРОЕКТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ПОЗАКЛАСНІЙ РОБОТІ…………………………………………………………………..

822.1. Методика експерименту ……………………………………..822.2. Методика виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності та педагогічні умови її ефективного застосування в позакласній роботі ………………………………………

1162.3. Аналіз результатів педагогічного експерименту……………159Висновки до другого розділу…………………………………….180ВИСНОВКИ…………………………………………..183СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………..188ДОДАТКИ…………………………………………………………..216

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасному українському суспільстві актуалізується проблема виховання особисті як активного суб’єкта життєдіяльності, здатного діяти цілеспрямовано та самостійно, здійснювати власний вибір і відповідати за наслідки своєї діяльності, брати активну участь у громадських справах. Саме соціальна активність особистості забезпечує її свідоме, творче ставлення до життя і ґрунтується на соціальній взаємодії з навколишнім соціальним середовищем та передбачає зв’язок із духовним життям суспільства.

Особливого значення виховання соціальної активності має для старшокласників, які активно залучаються до соціального життя, набувають нового соціального досвіду. Проблема виховання соціальної активності молоді актуалізована у концепції розвитку освіти України на період 2015-2025 років [176], Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді [100], Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді [152], в положеннях Законів України «Про освіту» [75], «Про загальну середню освіту» [71], в яких зазначено, що завдання виховання старшокласників як соціально активних громадян полягає в підготовці учнів до самостійного суспільного життя, наданні допомоги в особистісному самовизначенні, формуванні соціальних умінь та досвіду соціальних відносин.

Сутність поняття «соціальна активність особистості» досліджували Ю. Азаров [4], Н. Анікєєва [12], Л. Архангельський [16], А. Брушлінский [44], Л. Гордін [56], Т. Коннікова [98], А. Леонтьєв [112], B. Мерлін [140] та ін. Формування провідних якостей особистості, її соціальної активності, здатності до взаємодії з навколишнім середовищем було предметом наукового пошуку В. Мордковича [143], О. Якуби [256]. У свою чергу, Є. Ануфрієв [15], Л. Орбан-Лембрик [156], В. Слободчиков [202] розглядали соціальну активність як здатність людини ставати й бути повноцінним суб’єктом власного життя.

З усвідомленням особистістю суспільних явищ, формуванням системи соціальних та духовних потреб пов’язують соціальну активність особистості І. Кузьмінков, Л. Ніконова [109], Є. Мануйлов [129], А. Маслоу [134], В. Овчинніков [154], А. Петровський [163], В. Семиченко [199], Е. Фром [239], В. Ядов [254] та ін., стверджуючи, що соціальна активність особистості зумовлена її потребою належати до соціуму, ідентифікувати себе з певною соціальною групою. А відтак, соціальні потреби визначають соціальну спрямованість діяльності особистості.

Як ініціативна, соціально значуща, цілеспрямована діяльність соціальна активність особистості досліджувалася Д. Алфімовим [8], М. Д’яченко [65], О. Івановим [77], М. Колесніковою [94], В. Константіновим [99], М. Лісіною [113], Т. Мальковською [128], Б. Новіковим [153], Г. Пустовітом [168] та ін., які акцентують на тому, що соціальна активність особистості має індивідуальний характер, зумовлює її готовність до соціально значущої діяльності.

На взаємозумовленості соціальної активності та соціальної відповідальності особистості наголошено у працях І. Вітковської [48], Є. Мануйлова [130], К. Муздибаєва [148], А. Плахотного [166], К. Роджерса [190], С. Рубінштейна [194], О. Тітаренко [222]. На погляд цих дослідників, сутність відповідальності полягає в усвідомленні людиною обов’язку перед самою собою, суспільством і пов’язана з нормами власної поведінки і діяльності особистості в суспільстві.

Альтруїстичний характер соціальної активності особистості був предметом досліджень К. Бартоломео та Л. Хоровиць [260], А. Данілової [58], О. Пєхоти [158] та ін. Зв’язок соціальної активність особистості з творчістю, творчим ставленням до себе та навколишнього світу визначають Є. Ануфрієв [14], А. Асмолов [18], О. Киричук [88] та ін. Структуру соціальної активності особистості розглядали А. Аніщенко [13], Б. Вульфов [50], Т. Ільїна [79], Т. Мальковська [128], В. Мордкович, В. Посмикалов [144], В. Оржеховська [157], Ю. Поліщук [170], Я. Рейковський [187], Г. Щукіна [253] та ін.

Окремі аспекти проблеми формування соціальної активності стали предметом дисертаційних досліджень останніх років: Н. Клімкіна [90], В. Косовець [102], Ю. Матвієнко [135], Л. Нафікова [151], Л. Петько [164], Р. Сопівник [202], О. Тельна [220]. Особливості змісту та розвитку соціальної активності старшокласників визначено й схарактеризовано у науковому доробку А. Аніщенко [13], Л. Канішевської [83], Т. Мальковської [128], В. Панка, Ю. Привалова [159].

У той же час, сучасне соціальне замовлення вимагає пошуку нового підходу до виховання старшокласників, спрямованого на формування у них активної соціальної позиції, ініціативності, готовності до участі в процесах державотворення, здатності до співпраці та розв’язання конфліктів відповідно до самостійного життєвого вибору. З урахуванням важливості виховання соціальної активності старшокласників, у сучасній педагогічній науці здійснюється обґрунтування та розробка ефективних форм та методів соціального виховання школярів, які покликані стимулювати їхню активність (С. Харченко) [242]. Аналіз психолого-педагогічних досліджень С. Подмазіна [167], В. Рибалки [188], Г. Селевка [197], І. Якиманської [255] свідчить, що лише активні форми особистісно зорієнтованого виховання створюють умови для ефективного нагромадження кожним старшокласником власного соціального досвіду, усвідомлення загальнолюдських цінностей, дають змогу виявляти ініціативу, творчість, самостійність у процесі діяльності. Серед різних форм організації позакласної роботи, орієнтованої на виховання соціальної активності старшокласників, провідне місце належить проектній діяльності, яка забезпечує реалізацію їхніх індивідуальних потреб та здібностей, розвиток самостійності, творчості, набуття досвіду соціально корисної діяльності. Зміст і значення проектної діяльності у вихованні особистості схарактеризовано у наукових працях А. Данілової [59], Дж. Дьюї [262], Дж. Джонсона [61], У. Кілпатріка [87], О. Коберника [91], В. Лукова [120], З. Лук’янової [119], В. Сидоренка [200], Л. Хоменко [245] та ін. Використання проектів у виховній роботі досліджено В. Ассаул [19], М. Бабкіною [20], О. Зосименко [76], С. Ізбаш [81], С. Прищепою [174] та ін.

Разом із тим, проектна діяльність розглядається переважно як вид навчальної діяльності. Проблеми, особливості, потенціал проектної діяльності під час організації процесу виховання соціальної активності старшокласників у позакласній роботі майже не досліджуються.

Актуальність означеної проблеми зумовлена також низкою суперечностей, які потребують результативного і швидкого розв’язання, зокрема, між:

об’єктивною потребою сучасного українського суспільства у вихованні соціально активних громадян та недостатньою розробленістю теоретичних засад реалізації цього завдання, основ формування та розвитку цього особистісного утворення;
потенційними можливостями загальноосвітнього навчального закладу, як соціального інституту у сфері виховання соціальної активності старшокласників та недостатньо ефективною реалізацією наявного потенціалу;
значним виховним потенціалом проектної діяльності у вихованні соціальної активності старшокласників в позакласній роботі загальноосвітніх навчальних закладів та невідповідністю змісту, форм та методів цієї роботи.

Актуальність проблеми, її недостатня розробленість, необхідність вирішення зазначених суперечностей зумовили вибір теми дослідження – «Виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є складовою науково-дослідної теми лабораторії діяльності позашкільних закладів Інституту проблем виховання НАПН України «Формування у вихованців позашкільних навчальних закладів базових компетентностей у процесі пізнавально-практичної діяльності» (державний номер реєстрації 0112U001228). Тема дисертаційної роботи затверджена вченою радою Інституту проблем виховання НАПН України (протокол № 11 від 23.12.2013 р.), схвалена радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 1
від 28.01.2014 р.).

Мета дослідження – на основі теоретичного обґрунтування досліджуваної проблеми і вивчення шкільної виховної практики обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність методики виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі загальноосвітніх навчальних закладів.

Гіпотеза дослідження. Досягти підвищення ефективності виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі загальноосвітніх навчальних закладів можливо за таких педагогічних умов: формування мотиваційної спрямованості старшокласників до соціальної активності під час проектної діяльності на основі ціннісного ставлення до світу та самих себе; встановлення ефективних суб’єкт-суб’єктних відносин між учителем та старшокласниками; залучення старшокласників до різних напрямів суспільно корисної роботи з метою формування досвіду соціальної поведінки, вчинків та спілкування, підготовки до виконання основних соціальних ролей; теоретико-методичної та організаційної підготовки вчителів до виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі.

Відповідно до мети та гіпотези визначено такі завдання дослідження:

Проаналізувати стан дослідженості наукової проблеми, уточнити сутність ключових понять дослідження, визначити структуру досліджуваного феномену, розкрити виховний вплив проектної діяльності на виховання соціальної активності старшокласників в позакласній роботі.
Визначити критерії, показники, схарактеризувати рівні вихованості соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі загальноосвітніх навчальних закладів.
Обґрунтувати та експериментально перевірити методику виховання соціальної активності старшокласників та педагогічні умови її ефективного застосування у процесі проектної діяльності в позакласній роботі загальноосвітніх навчальних закладів.
Розробити методичні рекомендації щодо виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності у процесі позакласної роботи для вчителів загальноосвітніх шкіл.

Об’єкт дослідження – позакласний виховний процес в загальноосвітніх навчальних закладах.

Предмет дослідження – методика виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності та педагогічні умови її ефективного застосування в позакласній роботі загальноосвітніх навчальних закладів.

Для виконання завдань використано комплекс методів дослідження: теоретичні: системний аналіз психологічної та соціально-педагогічної вітчизняної та зарубіжної літератури з досліджуваної проблеми, що дав змогу визначити об’єкт, предмет, мету дослідження, сформулювати його завдання, уточнити сутність поняття «виховання соціальної активності старшокласників», визначити структури та критерії вихованості соціальної активності старшокласників; синтез, порівняння, класифікація, систематизація й узагальнення теоретичних та емпіричних даних, за допомогою яких було теоретично обґрунтовано методику та педагогічні умови виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності; емпіричні: вивчення й аналіз змісту шкільної документації (планів) з метою з’ясування проблем виховання соціальної активності старшокласників; опитування, ранжування, бесіди, педагогічні спостереження, самотестування, метод незакінчених речень, педагогічний експеримент (констатувальний та формувальний етапи), за допомогою яких було експериментально перевірено методику виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності; статистичні: кількісний та якісний аналіз результатів дослідження і статистична обробка отриманих даних для забезпечення об’єктивності діагностики та достовірності одержаних результатів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– вперше теоретично обґрунтовано та експериментально перевірено методику виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності та педагогічні умови її ефективного застосування в позакласній роботі (формування мотиваційної спрямованості старшокласників до соціальної активності під час проектної діяльності на основі ціннісного ставлення до світу та самих себе; встановлення ефективних суб’єкт-суб’єктних відносин між вчителем та старшокласниками; залучення старшокласників до різних напрямів суспільно корисної роботи з метою формування досвіду соціальної поведінки, вчинків та спілкування, підготовки до виконання основних соціальних ролей; теоретико-методичної та організаційної підготовки вчителів до виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі); визначено й схарактеризовано структурні компоненти соціальної активності старшокласників (когнітивний, ціннісно-мотиваційний, діяльнісно-комунікативний, рефлексивно-аналітичний); критерії (соціальні знання, соціальна спрямованість, соціальна взаємодія, соціальна діяльність та поведінка, результативність соціальної активності), показники та рівні (високий, середній, низький, початковий) її вихованості;

– уточнено змістові характеристики понятійно-категоріального апарату дослідження, базові поняття: «соціальна активність», «виховання соціальної активності старшокласників», «виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності» (процес співпраці вихователя і вихованців з метою виховання в старшокласників соціальних якостей, які виявляються у соціальній діяльності та поведінці, що відповідають моральним нормам та правилам, прийнятим у суспільстві; формування готовності до соціальної діяльності, що забезпечує входження старшокласників у життя суспільства);

– набули подальшого розвитку зміст, принципи, форми й методи як складові методики виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі загальноосвітнього навчального закладу.

Практичне значення отриманих результатів полягає у розробці та впровадженні у практику позакласної роботи загальноосвітніх навчальних закладів методики виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності; діагностичного інструментарію для визначення рівнів вихованості соціальної активності старшокласників; розробці та апробації методичних рекомендацій для вчителів «Виховання соціальної активності старшокласників засобами проектної діяльності в позакласній роботі загальноосвітнього навчального закладу» та навчального посібника «Виховання соціальної активності старшокласників у процесі проектної діяльності».

Матеріали та висновки дослідження можуть бути використані для подальшого удосконалення системи організації навчально-виховного процесу у загальноосвітньому навчальному закладі; у плануванні виховної роботи та розробленні методичного забезпечення виховної роботи класними керівниками цих закладів; у написанні підручників, навчально-методичних посібників для вищих педагогічних навчальних закладів з метою підвищення ефективності виховної роботи зі старшокласниками, у ВНЗ під час викладання навчальних дисциплін «Педагогіка», «Теорія і методика виховання», «Основи педагогічної майстерності», «Методика соціально-виховної діяльності»; у системі післядипломної педагогічної освіти.

Основні положення, висновки дослідження й рекомендації впроваджено у практику роботи Кіровоградського обласного загальноосвітнього навчально-виховного комплексу «Гімназія-інтернат – школа мистецтв» (довідка № 49 від 11.02.2016 р.), Коробчинської загальноосвітньої школи
І–ІІІ ступенів Новомиргородської районної ради Кіровоградської обл. (довідка № 354 від 02.09.2015 р.), Волочиської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 5 (довідка № 85 від 04.02.2016 р.) та № 1 (довідка № 118 від 24.12.2015 р.) Волочиської районної ради Хмельницької обл., Переяслав-Хмельницької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 4 Київської обл. (довідка № 83 від 11.12.2015 р.), Кордишівської загальноосвітньої школи
І–ІІІ ступенів Козятинської районної ради Вінницької обл. (довідка № 74 від 05.04.2016 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертації оприлюднені на науково-практичних конференціях різного рівня: міжнародних – «Теоретико-практична спадщина А. С. Макаренка в контексті євроінтеграційних тенденцій вітчизняної освіти» (Полтава, 2014); «Проблеми професійного становлення майбутнього фахівця в умовах сучасного освітнього простору» (Кіровоград, 2014); «Дидактика Яна Амоса Коменського як універсальне мистецтво надання та здобуття освіти» (Умань, 2014); «Актуальні дослідження в соціальній сфері» (Одеса, 2015); «Педагогіка і психологія: актуальні проблеми досліджень на сучасному етапі» (Київ, 2016); всеукраїнських – «Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених «Родзинка–2014» (Черкаси, 2014); «Освіта та соціалізація особистості» (Одеса–Дніпропетровськ, 2014 р.); «Актуальні питання соціально-філософської думки» (Одеса, 2014 р.), а також на засіданнях лабораторії діяльності позашкільних закладів та щорічних звітних наукових конференціях Інституту проблем виховання НАПН України: «Сучасний виховний процес: сутність та інноваційний потенціал (Київ, 2013–2016 рр.).

Публікації. Основні наукові положення й результати дослідження викладено у 21 одноосібній публікації, із яких 10 – відображають основні наукові результати дисертації; 10 – апробаційного характеру; 1 – додатково висвітлює наукові результати.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (272 найменування, із них 14 – іноземною мовою), 17 додатків на 32 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 248 сторінок, з них 187 сторінок основного тексту. Дисертація містить 12 таблиць, 4 рисунка.

РОЗДІЛ 1

ВИХОВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1. Теоретичні основи дослідження соціальної активності особистості

Людина живе в соціальному середовищі, яке найбільшою мірою визначає її розвиток. На думку Л. Рувінського, під час взаємодії із соціальним середовищем виявляється той чи інший вид активності особистості [195, с. 21].

Активність особистості розглядається К. Роджерсом, О. Бодальовим та С. Гончаренком як «джерело перетворень, підтримки життєво значущих зв’язків особистості з навколишнім світом» [190, с. 74], якісна і кількісна міра взаємодії людини з оточенням [36, с. 98], «здатність людини до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища й самої себе на основі засвоєння багатств матеріальної і духовної культури» [55, с. 21].

У соціальному світі, наголошує О. Іванов, активність особистості – це здатність людини виробляти суспільно значущі перетворення в соціокультурному середовищі на основі оволодіння багатствами матеріальної і духовної культури, що виявляється у творчості, вольових актах, спілкуванні [77].

У дослідженні В. Мордковича та В. Посмикалова зазначено, що особистість підпорядкована суспільним вимогам і не може розглядатися поза її соціальним життям, оскільки вона як соціальна істота, що повторює спільні для всіх погляди, виконує спільні для всіх звичаї, виявляє спільні для всіх дії [144].

Однак, не можемо погодитись повною мірою з наведеними вище думками, тому що у зв’язках особистості із соціальним середовищем особистість тяжіє до повного підпорядкуванню вимогам суспільства (акомодації) або вимушеного підпорядкуванню (конформізму) цим вимогам. Водночас, на нашу думку, слід ураховувати як рівень прийняття суспільних норм і цінностей особистістю, що залежить від виховного впливу різних соціальних інститутів, так і визнання у цих зв’язках особистості як суб’єкта такої взаємодії. Тобто слід ураховувати, що особистість є активним суб’єктом життєдіяльності, здатним діяти цілеспрямовано та самостійно, здійснювати власний вибір і відповідати за наслідки своєї діяльності.

За такого підходу, як зазначає В. Слободчіков, активність особистості розглядається як фундаментальна здатність людини ставати й бути повноцінним суб’єктом власного життя [202]. Відповідно, можемо зробити висновок, що особистість у наслідок активного ставлення до соціального середовища керується ним як орієнтиром у своїй життєдіяльності і виявляє ту чи іншу міру активності у взаємодії з соціальним середовищем.

Враховуючи означене, Т. Алєксєєнко пропонує узагальнене визначення активності особистості: активність особистості – це здатність людини здійснювати соціально значущі перетворення в макро- і мікросуспільстві на основі виявів творчості, ініціативи, вольових зусиль, спілкування; діяльність, що спрямована на перетворення, зміну навколишнього світу, а також власних якостей (самовиховання); здатність особистості до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишньої дійсності й самої себе; здатність особистості ініціювати зміни в процесі зв’язків з навколишнім світом [209, с. 18].

У контексті розуміння поняття «соціальна активність особистості» актуальним є філософське розуміння «соціального», що реалізується у спілкуванні, багатоманітних формах людських зв’язків; має позитивний для суспільства зміст, протилежний асоціальному [243] і пов’язане з суспільним життям особистості.

Соціальна активність, наголошує О. Семашко, – це активність людини «у суспільстві і для суспільства», яка реалізується через її окремого члена. Соціальну активність особистості він визначає як родове поняття стосовно інших видів активності (суспільно-політичної, трудової, пізнавальної та інших) [198, с. 147].

Як свідчать результати теоретичного пошуку, поняття «соціальна активність» доволі широко використовується у філософії, психології, педагогіці та соціології. На думку Є. Ануфрієва, соціальна активність є головною ознакою в характеристиці особистості як суб’єкта суспільних відносин [15, с. 111]. У свою чергу, В. Мордкович визначає соціальну активність як суттєву суспільну якість людини. Він наголошує на тому, що соціальна активність виявляється в здатності суб’єкта до цілеспрямованої взаємодії із середовищем, здатності, яка ґрунтується на його потребах та інтересах, є внутрішньою готовністю до дії й виявляється як усвідомлена та енергійна діяльність, спрямована на перетворення різних аспектів дійсності й самих соціальних суб’єктів [143, с. 15].

Найбільш змістовно філософське розуміння соціальної активності особистості визначено у філософському словнику соціальних термінів. Соціальна активність визначається як одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта, що відображає міру (рівень) спрямованості здібностей, знань, навичок, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію невідкладних потреб, інтересів, мети, ідеалів завдяки освоєнню, руйнуванню існуючих або створення нових умов, життєво важливих зв’язків з природним і соціальним середовищем, формування особистісних соціальних якостей [235, c. 31].

Відповідно до проведеного аналізу [15; 130; 143; 207; 212; 265] можемо констатувати, що у філософії соціальна активність розглядається як внутрішня властивість особистості, якість соціального суб’єкта і його ставлення до соціального середовища у процесі усвідомленої діяльності, що характеризує зміст і ступінь корисності її для суспільства.

У психологічних працях соціальна активність пов’язується з усвідомленням особистістю суспільних явищ, формуванням системи соціальних та духовних потреб, що мають суспільну спрямованість, актуалізується увага на суб’єктності як характеристики соціальної активності особистості (А. Адлером [3], А. Абульханова-Славська [2], А. Асмолов [18], І. Бех [30], Л. Божович [36], С. Максименко [125], В. Ядов [246] та ін.). Так, А. Асмолов пропонує розглядати соціальну активність як свідоме, творче ставлення до життя, глибоку й повну самореалізацію особистості [18].

У педагогіці соціальна активність трактується як ініціативна, соціально значуща, цілеспрямована діяльність особистості як члена суспільства та готовність до соціально значущої діяльності (О. Безпалько [24], О. Іванов [77], Л. Канішевська [83], М. Колеснікова [94], В. Константінов [99], Т. Мальковська [128], А. Мудрик [147], М. Рожков [192], С. Харченко [242] та ін.).

У соціології соціальна активність особистості переважно визначається як спосіб життєдіяльності соціального суб’єкта, цілеспрямована діяльність особистості щодо перетворення соціальних умов відповідно до внутрішніх потреб, формування особистісних соціальних якостей (І. Гоффман [263], А. Банда [259], Ч. Кулі [110], Г. Зборовський [75], Б. Новіков [153], Г. Тард [217], С. Фролов [238], О. Якуба [206] та ін.). Найбільш загальне визначення «соціальної активності особистості» подане в соціологічній енциклопедії, де вона інтерпретується як «характеристика способу життєдіяльності соціального суб’єкта, що полягає у свідомій спрямованості його діяльності на перетворення соціальних умов відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей та ідеалів, у висуванні й реалізації соціальних ініціатив, участі в розв’язанні актуальних соціальних завдань, формуванні особистісних соціальних якостей» [210, с.19].

У свою чергу, О. Якуба та Б. Новіков акцентують на тому, що соціальна активність є особистісною й вищою формою активності, яка визначає рівень реалізації функціональних особливостей соціальної спільноти, рівень загальної соціальності особистості, її внутрішні потреби, рівень прийняття цінностей суспільства. Вона становить єдність соціально-загального, особливого та індивідуального в особистості, єдність об’єктивного і суб’єктивного [206; 153, с. 6].

На відсутність єдиного підходу науковців щодо сутності поняття «соціальна активність» звертає увагу Є. Мануйлов і зазначає, що останнім часом намітилися три підходи до розуміння сутності цього поняття:

Соціальну активність розглядають як визначальну якість особистості (В. Мордкович).
Соціальну активність розглядають як вільну діяльність особистості, не нав’язану ззовні, а внутрішньо необхідну для людини (В. Бєлєнький, Є. Комаров, Т. Кряжев).
Обґрунтовується точка зору, згідно з якою соціальна активність – це цілий комплекс якостей, властивостей людини, що припускають соціально значущу діяльність, відповідну потребам і цілям суб’єкта (Л. Божович, І. Кон, Т. Коннікова, О. Мальковська, К. Платонов та ін.) [131, с. 147].

Відповідно до проведеного аналізу різних підходів до розуміння сутності поняття «соціальна активність особистості» у філософії, психології, педагогіці та соціології можемо констатувати, що загальним є розуміння соціальної активності як свідомого активного ставлення особистості до суспільства та системи соціальних якостей особистості, що реалізується в соціально значущій діяльності.

Соціальна активність особистості розглядається [14; 55; 65; 77; 99; 113; 128; 185] в тісному взаємозв’язку з її діяльністю. Соціальна активність – енергійна, насичена діяльністю, діяльнісний стан, діяльнісна участь у чомусь [235, с. 31]. «Немає діяльності поза активності та активністю, поза діяльністю», формулюючи це положення О. Іванов підкреслював, що остання трактується в широкому сенсі. Під діяльністю, він мав на увазі динамічний зв’язок суб’єкта з об’єктами навколишнього світу, який є необхідною і достатньою умовою реалізації життєвих відносин суб’єкта. Нагромаджений досвід вивчення феномена соціальної взаємодії зі світом, спрямований на забезпечення й підтримку самої можливості діяльності суб’єкта. Ці форми руху, на думку О. Іванова, складаються всередині попередніх діяльностей і переростають у діяльність, що має самопідкорений характер, вони стають тим, що може бути названо активністю суб’єкта [77, с. 38].

На зв’язок соціальної активності особистості з її діяльністю наголошується і в Енциклопедії освіти у якій соціальна активність розглядається як: 1) сукупність форм людської діяльності, свідомо орієнтованої на вирішення завдань, які стоять перед суспільством, громадою, групою в конкретних соціальних умовах; 2) свідома цілеспрямована діяльність людини, орієнтована як на перетворення об’єктивних соціальних умов, так і на формування соціальних якостей власної особистості (активної життєвої позиції); 3) певна діяльність, що відображає міру розвитку реалізації соціальних потенцій, можливостей людини (її здібностей, знань, навичок, потреб) [67, с. 837].

Пов’язуючи поняття активності з діяльністю, М. Лісіна пропонує розглядати її у трьох аспектах: як вид діяльності; як стан протилежний пасивності; як ініціативність, явище протилежне реактивності [113].

Іншої думки дотримуються М. Д’яченко й Л. Кандибович, котрі визначають діяльність як «специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання та творче перетворення навколишнього світу, враховуючи самоперетворення навколишнього світу й умови його існування» [65, с. 72].

Актуальною в контексті проблеми нашого дослідження є думка Д. Алфімова про те, що діяльність розглядається як властивий тільки людині (або групі людей) вид активності з такими атрибутами: суб’єкт – людина (група людей), що здійснює цілепокладання й реалізацію діяльності; об’єкт – реальність, що протистоїть суб’єктові; предмет – сторона об’єкта, на яку спрямована діяльність суб’єкта; технологія – способи діяльності певного суб’єкта в конкретній ситуації; інструментарій – знаряддя, використовувані суб’єктом у процесі здійснення діяльності; результат – змінений у ході діяльності її предмет [8].

На нашу думку, більш змістовно розкриває відношення активності та діяльності підхід запропонований Г. Пустовітом, який зазначає: «Активність характеризує не саму діяльність, а її спрямованість, інтенсивність, індивідуальну значущість, тому має безпосередній вплив на процес цілепокладання, усвідомлення мотивації і способу діяльності з досягнення поставлених конкретних цілей і за загальної мети навчання чи виховання» [185, с. 6]. Такий підхід до співвідношення понять «активність» і «діяльність» є найбільш вдалим, оскільки він ураховує ставлення особистості як суб’єкта до процесу діяльності й визначає вплив активності на рівень і характер діяльності. Крім того, активність особистості виявляється в різних видах і формах індивідуальної та колективної діяльності життя суспільства, й залежно від активності функціонування суб’єкта діяльності набуває якості соціальної активності [234].

Відповідно діяльність особистості як суб’єкта суспільних відносин реалізуються в процесі соціальної діяльності. Наголошуючи на тому, що соціальна активність розкриває міру вияву соціальної діяльності людини і є головною ознакою в характеристиці особистості як суб’єкта суспільних відносин, Є. Ануфрієв актуалізує увагу на тому, що в кінцевому результаті, соціальна активність характеризує ставлення людини до праці, суспільства й громадської діяльності [15, с. 111].

У такому контексті, на думку П. Бабочкіна, вияв соціальної активності найповніше реалізується в умовах, що спонукають особистість до самостійності, ініціативності, творчості й суб’єктності, а соціально активна орієнтована діяльність особистості несе в собі відбиток індивідуальності цієї особистості [21, с. 146].

Соціальна активність, констатує М. Корнєв, сприяє як злиттю індивіда із соціумом (ідентифікація), так і виокремленню, збереженню свого «Я» (автономізація), тобто активність функціонує і як процес формування та перетворення особистості, і як подолання зустрічних детермінант у процесі її становлення [101].

На думку Т. Кравченко соціальну активність необхідно розглядати як складний безперервний, багатофункціональний процес освоєння соціокультурних цінностей, що проходить у взаємодії з навколишнім світом та орієнтує особистість на формування здатності знаходити порозуміння із природою, світом, суспільством, самим собою. Тому розвиток соціальної активності, на її думку, відбувається завдяки залученню учнів до соціокультурної діяльності [104, с. 371].

Таким чином, соціально значуща діяльність особистості обумовлена її соціальною активністю, яка має індивідуальний характер вияву й залежно від того, як виявляється в діяльності соціальна сутність людини, визначається рівень її соціальної активності.

На думку Є. Ануфрієва, джерелами та рушійними силами соціальної активності особистості виступають як внутрішні (матеріальні та духовні потреби, інтереси, свідомість, рівень культури та біологічні причини активності), так і зовнішні джерела (умови в яких живуть і діють люди) [14, с. 224].

Актуальною в контексті проблеми дослідження є думка К. Бартоломео та Л. Хоровиці щодо альтруїстичного характеру соціальної активності особистості. Соціальна активність, зазначають вони, передбачає участь членів певної групи в діяльності, що виходить поза обов’язки, пов’язані з виконанням професійної ролі і ролі в родині, яка не оплачується й скерована на підтримання суспільних цінностей цією групою [260].

У дослідженні враховано думку О. Іванова [77], Т. Мальковської [128], А. Маслоу [134], В. Овчиннікова [154], Л. Сохань, К. Грищенко, Н. Сакади [207], Е. Фрома [239] про те, що соціальна активність не з’являється сама собою, вона є результатом появи потреб людини, а набутий соціальний досвід лише вдосконалює діяльність і робить її соціальнозначущою. В ієрархічній піраміді потреб, звертає увагу А. Маслоу, соціальна активність є головною, як актуальна потреба, вона реалізується в певній системі цільових установок, мотивів, що визначають інтереси особистості. Її залучення до діяльності відбувається для задоволення потреби [134].

Аналізуючи зв’язок активності особистості з її потребами, Л. Орбан-Лембрик доходить висновку, що про активність можна говорити водночас як про форму прояву потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей, так і про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності [156].

Соціальна активність індивіда, зазначає А. Петровський, зумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе зі своїм народом, конкретною соціальною групою [163].

До специфічних соціальних потреб, на думку Е. Фрома, відносяться потреби: у людських взаємостосунках (відносити себе до певної групи, відчуття «Ми», уникнення самотності), у самоствердженні (необхідність пересвідчитися у власній значущості), у прихильності (теплі почуття до живої істоти та необхідність у зворотності почуттів), у самоусвідомленні (відчуття та усвідомлення себе індивідуальністю), у системі орієнтування та об’єкту поклоніння (причетність до культури та ідеології, ототожнення себе з певним класом, нацією, релігією) [239].

Соціальні потреби, доходить висновку В. Семиченко, відображають прагнення людини бути членом соціальної групи, займати у ній певне місце, відчувати увагу та прихильність інших членів групи, бути об’єктом їх поваги та любові. Соціальні потреби, продовжує він далі, мають дві тенденції: тенденцію відстоювання власних прав та тенденцію сприяння реалізації прав інших. Ці тенденції протилежні і одночасно взаємодоповнюючі. Сила, що відповідає тенденціям цих потреб контролюється соціальними нормами [199, с. 14].

На думку В. Косовця, визначення соціальної активності як потреби характеризує її як процесуальне становлення, що розкриває поетапність у формуванні, а це, у свою чергу, дає змогу стверджувати про певні особливості діяльності й особистісні вияви [102].

Певну поетапність перетворення активності особистості в соціальну систему власних потреб та інтересів пропонують Л. Родіна та О. Мічіна, котрі визначають його як процес усвідомлення суспільних явищ, що є предметною стороною соціальних і моральних цінностей суспільства, розвитком соціальних почуттів і потреб громадянського спрямування, залучення до практичної діяльності, соціально значущим характером [191].

Як зазначає С. Рубінштейн, особистість як свідомий суб’єкт усвідомлює не тільки навколишній світ, але й себе у своїх відносинах з оточенням, і характерною особливістю її самосвідомості є потреба брати на себе відповідальність: «Завершальне питання, яке стоїть перед нами в плані психологічного вивчення особистості – це питання про її самосвідомість, про особистість як «Я», котра в якості суб’єкта свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі вихідні (започатковані) від неї справи та вчинки і свідомо бере на себе за них відповідальність як їх автор і творець» [194, с. 87].

Отже, можемо зробити висновок, що соціальні потреби, на відміну від природних, формуються в процесі розвитку людини як особистості під впливом середовища й виховання. Тому виховання має значний вплив на рівень соціальних потреб особистості, що класифікується як матеріальні, духовні та суспільні соціальні потреби. Відтак, можемо констатувати, що для вияву соціальної активності провідними є духовні та соціальні потреби. І в той же час, соціальна активність характеризується не тільки усвідомленням та прийняттям інтересів суспільства й певних спільнот, а й готовністю та вмінням реалізовувати ці інтереси, активною діяльністю самостійного суб’єкта [80].

Характеристика активності, зауважує В. Бехтерев, як стану особистості (риса, що вибудовується на потребах і зацікавленнях особистості й проявляється у внутрішній готовності до дії), а також як ставлення особистості – більш або менш енергійна самодіяльність, спрямована на перетворення різноманітних аспектів діяльності й самих себе [33].

На підставі зазначеного вище можемо зробити висновок, що в основі соціальної активності особистості лежать потреби, інтереси та мотиви особистості. За такого розуміння активність особистості можемо розглядати як форму прояву потреб. Зміст і механізми формування яких детермінуються інтересами, цільовими установками, мотивацією соціальної активності особистості. Тоді джерелом соціальної активності є насамперед духовні потреби, що екстраполюються у соціально-ціннісну спрямованість діяльності, тобто готовність діяти в інтересах соціальної спільноти.

Підтвердженням правильності нашого висновку щодо зв’язку соціальної активності з духовними потребами особистості є думка І. Беха: «Людина, зазначає він, з розвиненими особистісними цінностями прагне постійно втілювати їх у моральній поведінці чи діяльності, які є справжніми самочинними формами активності й нагородою за які криється в самій особистості» [28, с. 115].

У свою чергу, тлумачення соціальної активності з погляду розвитку соціальних потреб та усвідомлення соціальних явищ, на думку Т. Мальковської, передбачає формування у підростаючого покоління чіткого уявлення про ті цінності, які функціонують у суспільстві, оскільки ці цінності надають стійкості позиції особистості [128, с. 22-23]. Маються на увазі соціальні цінності, які розглядаються як відбиття, загальне розуміння світу, людини, суспільства й ціннісне ставлення до них, що визначають соціально-політичну, філософську, атеїстичну або релігійну, моральну, естетичну й науково-теоретичну орієнтацію людини. Як спосіб усвідомлення дійсності, соціальні цінності включають і принципи життя, що зумовлюють характер діяльності людей. У процесі розвитку соціальних цінностей формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція [227, с. 51]. При цьому усвідомлені та засвоєні людиною соціальні цінності слугують механізмом, що забезпечує інтеграцію особистісних дій в єдину цілісну систему інтеракцій в соціумі та регламентує засоби задоволення потреб, регулюючи тим самим норми поведінки людини в усіх сферах її життєдіяльності [232, с. 375-382]. На думку М. Борішевського, до соціальних цінностей слід віднести: приємне проведення часу, відпочинок; високий соціальний статус і керування людьми; визнання та повага людей і вплив на навколишніх; соціальна активність для досягнення позитивних змін у суспільстві; спілкування. Разом з тим, допомогу і милосердя щодо інших людей, цінність любові (гуманістичні ціннісні орієнтації) науковець пропонує віднести до духовних цінностей [180, с. 51-52]. У процесі діяльності цінності суспільства (взаєморозуміння, справедливість, свобода, альтруїзм, толерантність, милосердя та інші) інтеріоризуються у структуру особистості і виступають як особистісні цінності.

Соціальні цінності, які відповідають потребам та інтересам особистості, у поєднанні з соціальними й моральними нормами складають єдину ціннісно-нормативну систему регулювання й корекції поведінки індивіда, а також розглядаються в якості феноменів суспільної свідомості. Саме вони набувають для особистості значення цілей, соціальних орієнтирів, мотивують діяльність і дають змогу здійснювати її в певних соціально схвалених межах [39, с. 58-59].

Отже, можемо констатувати, що внутрішня готовність особистості до соціальної діяльності ґрунтується на потребах, що мають суспільну спрямованість. Важливою умовою, яка характеризує рівень соціальної активності особистості, як внутрішню готовність особистості до соціальної діяльності, визначається рівнем сформованості суспільно значущих потреб і мотивів особистості та рівнем прийняття цінностей суспільства особистістю. На думку В. Семиченко, до мотивів, що визначають характер активності людини у системі соціальних стосунків відносяться мотиви: самоствердження, ідентифікації, влади, саморозвитку та самоактуалізації, досягнень, аффіліації [199, с. 39]. Мотив аффіліації є одним з провідних соціально значущих мотивів соціальної активності особистості оскільки він визначає потребу людини у взаємодії, налагодження стосунків з іншими людьми. Мотив аффіліації, зазначав Г. Мюррей, слід розглядати як потребу «заводити дружбу і відчувати прихильність. Радіти іншим людям і жити разом з ними. Співпрацювати і спілкуватися з ними. Любити. Приєднуватися до груп» [149, с. 7-13].

У той же час Г. Люблінська акцентує увагу на тому, що активність особистості може бути зумовлена цілим комплексом соціальних установок і внутрішньою позицією самої особистості («об’єктивізацією», значущістю, відповідальністю, домаганнями та іншими мотиваційними факторами) [121].

На думку О. Коваленко, внутрішня соціальна позиція особистості поєднує у своїй структурі соціальне та індивідуальне, установку й ціннісні орієнтації. Продовжуючи далі вона зазначає, що «позиція – це власне, суб’єктивне ставлення, пов’язане з оцінкою навколишньої дійсності та вибором власної соціально-активної поведінки» [92, с. 10].

Крім того, М. Фролов звертає увагу на те, що у цих процесах необхідно ураховувати той факт, що соціальна активність, яка притаманна суспільству, входить до структури життєдіяльності кожної людини. У той же час позиція людини, на його думку, обумовлена її соціальною активністю [238, с. 177].

Отже, можемо зробити висновок, що активна життєва позиція – це інтегральна характеристика соціальної активності особистості, яка виявляється у її принциповості, послідовному відстоюванні своїх поглядів, ініціативності, діловитості, психологічній налаштованості на діяльність [6, с. 5]. Водночас не завжди активність людини відповідає її активній позиції ‒ соціальна активність передбачає критичне ставлення до дійсності, потребу самостійного осмислення подій навколишньої дійсності, прагнення змін на краще [67, с. 690].

Найефективнішим засобом формування життєвої позиції, на думку Дж. Дьюї, є участь у спільній діяльності [262]. Усвідомлення особистістю власної, досить незалежної позиції в системі соціальних зв’язків та відносин з іншими людьми, в різних сферах життєдіяльності характеризує її соціальне самовизначення, яке є процесом і результатом: 1) вибору особистістю своєї позиції, цілей і засобів самоздійснення в конкретних обставинах життя; основний механізм здобуття і вияву людиною свободи; 2) формування соціальної самосвідомості особистості (усвідомлення людиною своєї соціальної природи, свого місця в суспільстві), що виражається у сукупності філософських, політичних, правових, етичних і естетичних ідей і уявлень, обумовлених даним історичним етапом розвитку суспільства й відображених у більш-менш систематизованій формі ставлення особистості до соціальної дійсності; 3) засвоєння людиною різних соціальних ролей [67, с. 849].

Ураховуючи зазначене вище, можемо зробити висновок, що соціальна активність виявляється в активній соціальній позиції особистості, основою якої є система поглядів, переконань, ставлення до навколишньої дійсності. Позиція особистості виявляється в її принциповості, незалежності й самостійності у відстоюванні власної позиції і поглядів, плануванні та здійсненні соціальної діяльності, побудові взаємин з іншими людьми. Активною є особистість, яка стійко виявляє себе у вчинках і поведінці, що свідчать про її позитивний емоційно-моральний настрій, про її співпереживання з оточенням, внутрішнім прийняттям моральних норм. Соціальні норми ‒ це сукупність зобов’язуючих принципів, правил, еталонів вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими суб’єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності і поведінки соціальних суб’єктів на всіх рівнях і у всіх сферах людської життєдіяльності [211, с. 245]. Тому виконання соціальних норм і правил є обов’язковим для членів суспільства. Разом з тим, слід враховувати, що більшість цих унормованих зразків люди переймають і використовують у своїх рольових репрезентаціях несвідомо, у силу звичаєвості, усталених традицій [104, с. 55].

У контексті визначення змісту та значення взаємодії соціального суб’єкта у суспільстві у психології та соціології використовуються поняття «соціальна роль», «рольові очікування», «соціальні очікування (експектації)» та ін. [9; 141; 232; 261; 264; 266; 267; 269; 272]. Соціальна роль у соціології здебільшого тлумачиться як чітко визначена й очікувана суспільством якість прав та обов’язків представника певної соціальної групи, і з огляду на те, що кожну соціальну роль суспільство супроводжує відповідною «інструкцією» щодо якості її виконання, по суті, ці соціальні очікування можна розглядати як колективне уявлення про ідеальне виконання певної соціальної ролі, тобто як один із ідеалів, колективно усвідомлених і схвалених конкретною соціальною групою, які в сукупності утворюють систему виховних ідеалів суспільства [232, с. 375-382].

Так, Р. Лінтон, який увів поняття «соціальна роль» вважав, що саме соціальна роль визначає поведінку особистості у суспільстві і визначає зміст взаємовідносин з оточуючими [266]. Разом з тим, виконання певної соціальної ролі виявляється тільки у соціальній взаємодії, наголошував Дж. Мід. Кожна людина виконує у продовж життя певну кількість соціальних ролей, які залежать від соціального статусу особистості, її віку [267]. Такої ж думки дотримувався Т. Парсонс, який зазначав, що соціальна роль може виявлятися тільки у контексті соціальної взаємодії. Певна соціальна роль виявляється у поведінці людини, що відповідає встановленим у суспільстві нормам. Норма є «генералізованим визначенням очікування». Очікування є основою у формуванні соціальних норм та суспільних цінностей [9, c. 57]. Соціальні уявлення щодо якості виконання певних соціальних ролей виявляються у соціальних очікуваннях (експектації). Експектації, на думку Г. Блумера, слід розглядати як «орієнтації, які поділяють члени соціальної групи стосовно розвитку майбутніх подій», саме вони є «чинником соціальної активності індивідів і окреслюють вимоги щодо норм виконання соціальних ролей» [261, с. 168]. З урахуванням предмету дослідження важливим є врахування вікових експектацій. Оскільки саме вік являє собою динамічну категорію, що складається з хронологічного, психологічного, біологічного та соціального компонентів, зі встановленими в суспільстві віковими ролями, статусами та очікуваннями [270]. Соціальні очікування безпосередньо пов’язані з соціальною роллю індивіда, соціальними установками, адаптацією та ідентифікацією, додає Р. Мертон [141, с. 244].

Соціальну активність як одну з найважливіших умов соціалізації особистості в процесі виховання, навчання і самовиховання, під час якого людина усвідомлює себе в суспільстві як особистість, пропонує розглядати Г. Щукіна. Результатом цього є засвоєння соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються якості особистості [253, с. 148].

Отже, можемо зробити висновок, що відповідно засвоєння людиною у процесі соціалізації основних знань, цінностей та пріоритетів, прийнятих у суспільстві, соціальних ролей і норм поведінки забезпечує повноцінне функціонування її як члена суспільства або соціальної групи. На нашу думку, важливим є врахування двостороннього характеру процесу соціалізації особистості. Соціалізація є процесом двостороннім, зазначає Г. Андреєва, що містить у собі, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду через входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків; з другого боку – процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків завдяки його активній діяльності, активному входження в соціальне середовище [11]. Людина в процесі соціалізації, як зазначає С. Харченко, прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення, що означає не пасивне пристосування індивіда до вимог суспільства, а розвиток суб’єктної позиції, прагнення до активного творчого самоствердження в суспільстві [241, с. 6].

За цих умов процес соціалізації визначає не тільки як свідоме засвоєння людиною готових форм і способів соціального життя, адаптації до середовища, а й набуття особистістю соціального досвіду, власного стилю життя [248]. На думку О. Литовченко, результатом соціального становлення підлітка, старшокласника є розвиток його соціальності (готовності до участі в складній системі соціальних відносин), становлення суб’єктної позиції особистості як системи відносин, яка реалізується в соціальній активності старшокласника [114, с. 27].

Таким чином, якщо розглядати процес соціалізації особистості як взаємопов’язані процеси соціальної адаптації та інтеріоризації, то саме процес інтеріоризації (формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності) визначає неповторність духовного світу людини, специфіку її соціальної активності.

Найважливішими ознаками соціальної активності особистості (на противагу особистості пасивній), на думку В. Ядова, є сильне, стійке, а не ситуативне прагнення впливати на соціальні процеси (в кінцевому підсумку суспільства в цілому) та реальна участь у громадських справах, яка продиктована прагненням змінити, перетворити або, навпаки, зберегти, зміцнити наявний соціальний порядок, його форми, сторони. Продовжуючи далі, він звертає увагу на складність і багатомірність соціальної активності, стверджуючи, що: «за своїм змістом, спрямованістю на певні цінності, а також за рівнем її осмислення, за характером і за рівнем реалізації соціальна активність багатомірна» [254, с. 98].

За цих умов, на думку Ю. Матвієнко, соціальна активність особистості містить у собі два аспекти: соціальний аспект – набуття соціальних знань, соціальних умінь, досвіду соціально значущої діяльності; особистісний аспект – розкритий у потребах, інтересі, спрямованості (мотивах), емоційно-ціннісних переживаннях, рефлексії, у відповідальному, позитивному ставленні до соціальної діяльності. Особистість реалізує свою соціальність через активність, спрямовану в різні сфери суспільно значущої діяльності, у процесі якої відбувається її становлення [136, с. 19].

З урахуванням багатоаспектності соціальної активності особистості до її загальних ознак А. Аніщенко пропонує віднести: форми діяльності, що свідчить про сутнісну єдність розуміння активності й діяльності; діяльність, до якої в людини виникає власне внутрішнє ставлення, в якій відбився індивідуальний досвід людини; форми самовираження, самоствердження людини, з одного боку, і про людину, як про продукт активної та ініціативної взаємодії з навколишнім соціальним середовищем – з другого; діяльність, спрямована на перетворення навколишнього світу; якості особистості, особистісні утворення, що виявляються у внутрішній готовності до цілеспрямованої взаємодії із середовищем, до самодіяльності, що ґрунтується на потребах та інтересах особистості, яка характеризується прагненням і бажанням діяти, цілеспрямованістю й наполегливістю, енергійністю й ініціативою [13].

Багатоаспектність соціальної активності визначається у Енциклопедії освіти: «Соціальна активність є умовою самовизначення особистості в суспільстві і свідомій регуляції поведінки; проявляється в різних сферах життєдіяльності людини: трудовій, громадсько-політичній, освітньо-дозвіллєвій, соціально-побутовій. Вона реалізується в різних формах не лише як індивідуальна, а й як групова чи колективна, спрямована на реалізацію можливостей та потенціалу тих чи інших соціальних груп. Соціальну активність можна розглядати як творчий, продуктивний, чи нетворчий, репродуктивний процес, оскільки вона виявляється у творчості, вольових актах, спілкуванні. Інтегральна характеристика соціальної активності відображає активну життєву позицію людини, що проявляється в її принциповості, обстоюванні власних позицій, поглядів під час вирішення соціальних питань [67, с. 837-838].