МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ
На правах рукопису
Хрипун Дар’я Миколаївна
УДК 37(092)(47)+376.33
ПЕДАГОГІЧНА ТА НАУКОВО-ПРОСВІТНИЦЬКА СПАДЩИНА
ВАСИЛЯ ДМИТРОВИЧА СИПОВСЬКОГО (1844–1895 РР.)
13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата педагогічних наук
Науковий керівник
Хоменко Людмила Володимирівна,
кандидат педагогічних наук, доцент
Умань – 2016
ЗМІСТ
| Вступ……………………………………………………………………… | 3 | |
| Розділ 1. | Василь Сиповський – просвітник, громадський діяч і педагог |
12 |
| 1.1. | Історіографія проблеми і джерельна база дослідження ….. | 12 |
| 1.2. | Основні періоди творчої діяльності та загальнопедагогічні погляди В. Сиповського |
27 |
| Висновки до першого розділу…………………………………………… | 51 | |
| Розділ 2. | Проблеми освіти і виховання у педагогічній спадщині Василя Сиповського | 55 |
| 2.1. | Педагогічні погляди В. Сиповського на дисципліну в школі |
55 |
| 2.2. | Осмислення ідей В. Сиповського щодо вдосконалення організації і змісту навчальногого процесу в школі |
70 |
| 2.3. | Формування особистості вчителя, відображені у педагогічних працях В. Сиповського |
104 |
| Висновки до другого розділу……………………………………………. | 118 | |
| Розділ 3. | Науково-просвітницька діяльність Василя Сиповського | 123 |
| 3.1. | Наукові погляди В. Сиповського на викладання історії в школі |
123 |
| 3.2. | Проблеми жіночої освіти порушені й висвітлені у діяльності вченого та редактора |
148 |
| 3.3. | Внесок В. Сиповського у справу просвітництва | 161 |
| Висновки до третього розділу | 173 | |
| ВИСНОВКИ……………………………………………………………… | 179 | |
| СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………… | 184 | |
| ДОДАТКИ | 205 | |
ВСТУП
Актуальність теми. Сучасні державотворчі процеси, що відбуваються в Україні, спонукають до докорінних змін у галузі освіти, застосування нових підходів до визначення змісту навчання та виховання. Успішній модернізації системи українського шкільництва сприяє науково-теоретичне обґрунтування інноваційних підходів до організації навчально-виховного процесу, а також ретельне вивчення, об’єктивна оцінка, творче осмислення та впровадження в практику кращих надбань української педагогічної думки. Успіху в цьому процесі сприяє можливість включення до наукового обігу забутих, замовчуваних імен вітчизняних педагогів, творча спадщина яких містить просвітницькі, виховні і дидактичні ідеї, які можуть поповнити історію теорії і практики виховання та навчання, національної освіти і шкільництва. Особливо це стосується діячів другої половини ХІХ ст., творча спадщина яких довгий час перебувала поза межами наукового обігу.
Актуалізація вивчення діяльності і творчості педагогів, які працювали в означений період, зумовлена ще й тим, що із представниками цієї епохи пов’язують початок розвитку сучасної національної педагогічної думки. Серед них чільне місце належить Василю Дмитровичу Сиповському (1844–1895) – педагогу, науковцю, історику та редактору, постать якого залишається малодослідженою, а тому і маловідомою, хоча поряд з іншими видатними педагогами-гуманістами заслуговує на визнання.
Звернення до постаті В. Сиповського зумовлене потребою вивчення його поглядів та ідей щодо вдосконалення організації, змісту навчально-виховного процесу в середніх навчальних закладах, оцінки його фундаментальних праць, а також визначення ролі в розвʼязанні питань жіночої освіти та просвітництва народу загалом у другій половині ХІХ ст. Зазначене вмотивовує важливість вивчення педагогічної спадщини вченого, з’ясування внеску науковця у становлення та розвиток вітчизняної педагогічної науки і практики, визначення впливу його ідей на подальший розвиток освітньої справи в Україні.
Історіографічний аналіз показав, що на різних етапах розвитку педагогічної науки мали місце спроби дослідити творчу спадщину В. Сиповського. За життя ім’я вченого згадується тільки в окремих роботах (М. Захарченко, С. Фруг та ін.). Короткі відомості про його життя і творчість подано в енциклопедичних довідниках різних років, зокрема, таких, як: „Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона” (1901), „Большая биографическая энциклопедия” (2009), А. Кобак „Исторические кладбища Санкт-Петербурга” (2009) та ін. На початку XX ст. видано літературно-біографічний нарис „Избранные педагогические сочинения В. Д. Сиповского” (1911). На сторінках журналів „Женское образование”, „Образование”, „Русская школа” вміщено статті, присвячені особистості та педагогічній діяльності В. Сиповського, надруковані після його смерті (некрологи, що були досить популярними в тогочасній публіцистиці), авторами яких були колеги, друзі, колишні його учні: А. Бардовський, Я. Гуревич, М. Лаговський, Н. Леонтьєва, В. Острогорський, О. Острогорський, М. Позняков, А. Степович та ін.
До кола досліджень науковців радянської доби належать праці А. Басової, Ш. Ганеліна та ін. Однак виявлено, що в їхніх роботах діяльність В. Сиповського об’єктивно не аналізувалася.
Значний інтерес становлять наукові розвідки сучасних дослідників, а саме: І. Заболотна зосереджує увагу на поглядах В. Сиповського щодо дотримання дисципліни в школі; у працях Д. Заварицького згадується ім’я В. Сиповського як директора Санкт-Петербурзького училища глухонімих; Л. Хоменко (Войтова) характеризує просвітницько-педагогічну діяльність Санкт-Петербурзького Комітету грамотності (1861–1895 рр.), активним учасником якого був В. Сиповський; наукові праці М. Смольніцької, Л. Березівської та О. Шевчук висвітлюють діяльність інноваційного навчально-виховного закладу – Колегії Павла Галагана, де протягом 1871–1874 рр. працював видатний педагог. Історіографічний аналіз літератури засвідчує відсутність цілісного дослідження педагогічної складової творчої спадщини вченого, недостатньо вивчено та представлено його внесок у розвиток української педагогічної думки.
Актуальність феномену педагогічної персоналії В. Сиповського, прогалини у висвітленні його педагогічної спадщини, значення його діяльності для вітчизняної історії педагогіки зумовили вибір теми наукового дослідження – „Педагогічна та науково-просвітницька спадщина Василя Дмитровича Сиповського (1844–1895 рр.)”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження є складовою наукової теми кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи „Актуальні проблеми історико-педагогічного знання” (державний реєстраційний номер 0111U009198) та держбюджетної теми „Педагогічно-просвітницька діяльність громадських організацій України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)” (державний реєстраційний номер 0113U000331) Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування МОН України та НАПН України при Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини. Тему дослідження затверджено на засіданні вченої ради Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (протокол № 3 від 28.10.2013 р.) та узгоджено на засіданні Міжвідомчої ради з координації досліджень у галузі освіти, педагогіки і психології в Україні (протокол № 9 від 26.11.2013 р.).
Мета дослідження полягає у здійсненні цілісного історико-педагогічного дослідження педагогічної та науково-просвітницької спадщини Василя Дмитровича Сиповського в контексті розвитку вітчизняної освіти другої половини ХІХ ст. та з’ясуванні актуальності його педагогічних ідей для модернізації освіти сучасної України.
Відповідно до теми та мети дослідження визначено такі завдання:
- Здійснити історіографічний аналіз проблеми і джерельної бази дослідження.
- Обґрунтувати періодизацію педагогічної та науково-просвітницької спадщини В. Сиповського.
- Розкрити загальнопедагогічні погляди та проаналізувати освітньо-виховні ідеї у педагогічній спадщині вченого.
- Розкрити наукові погляди В. Сиповського на викладання історії в школі та схарактеризувати напрями його просвітницької діяльності.
Об’єкт дослідження – українська педагогічна думка ІІ половини ХХ століття.
Предмет дослідження – ідеї педагогічної та науково-просвітницької спадщини Василя Дмитровича Сиповського (1844–1895 рр.).
У процесі історико-педагогічного дослідження використано такі методи:
– теоретичний та історико-логічний аналіз, синтез, систематизацію і класифікацію архівних джерел та літератури з досліджуваної проблеми – для узагальнення історичних фактів, визначення структури і сутності досліджуваної проблеми;
− ретроспективний аналіз, за допомогою якого здійснено відбір фактологічного матеріалу з метою встановити об’єктивну картину життєдіяльності, виокремити реальні від суб’єктивних відомостей про життя і педагогічну діяльність В. Сиповського;
– персоналістично-біографічний – необхідний для аналізу життєвого шляху В. Сиповського з огляду на індивідуальну самобутність педагога, розуміння ним проблем формування національної освіти у контексті історико-соціальної зумовленості; для з’ясування ролі окремих громадських, культурно-освітніх діячів у становленні В. Сиповського як педагога-просвітника;
– хронологічно-системний для здійснення періодизації педагогічної та науково-просвітницької спадщини вченого в динаміці, змінах і часовій послідовності;
– проблемно-генетичний для здійснення ретроспективного вивчення спадщини В. Сиповського з метою реконструкції його педагогічних поглядів та ідей;
– аксіологічний – для оцінки змісту педагогічної та науково-просвітницької спадщини В. Сиповського.
Хронологічні межі дослідження охоплюють роки життя та діяльності В. Сиповського (1844–1895 рр.). Нижня хронологічна межа дослідження зумовлена датою народження майбутнього педагога. Роки його навчання у Ларинській гімназії та Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті розпочали етап його становлення як педагога, вихователя, відомого науковця, редактора та видавця.
Верхня хронологічна межа – рік смерті ученого, який до кінця своїх днів був відданим служінню українському народу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що автором:
уперше здійснено всебічний аналіз педагогічної і науково-просвітницької спадщини В. Сиповського; обґрунтовано періодизацію педагогічної та науково-просвітницької діяльності педагога: перший період (1868–1871 рр.) – початок педагогічної та викладацької діяльності, у межах якого В. Сиповський розпочав трудитися на педагогічних теренах як викладач російської мови, словесності й історії у Другій Санкт-Петербурзькій гімназії, Маріїнській жіночій гімназії, Ларинській гімназії; другий період (1871–1874 рр.) – активна виховна та викладацька діяльність у Київській Колегії Павла Галагана та Київському Інституті шляхетних дівчат; третій період (1874–1885 рр.) – повернення до Санкт-Петербурга та інспекторська діяльність у Василеостровській гімназії, викладацька діяльність у Патріотичному інституті, а з 1876 р. – початок редакторства журналу „Женское образование”, вихід статей, присвячених освіті жінок, початок роботи над фундаментальною працею „Родная Старина”; четвертий період (1885–1895 рр.) – перебування на посаді директора Санкт-Петербурзького училища глухонімих, редакторська діяльність у журналі „Образование”, друк загальнопедагогічних статей; розкрито загальнопедагогічні погляди В. Сиповського (реорганізація навчальних закладів відповідно до потреб суспільства; підготовка високопрофесійного вчителя; гуманне ставлення до учнів; співпраця сім’ї та школи; обов’язкова освіта жінок; використання у навчально-виховному процесі зарубіжного досвіду; позитивний виховний вплив педагогічного колективу на своїх вихованців; запровадження в освітніх установах принципів природовідповідності та народності; використання у навчально-виховному процесі теоретично розроблених і науково обґрунтованих методів навчання), освітньо-виховні ідеї у педагогічній спадщині, наукові погляди на викладання історії в школі (застосування в процесі навчання збірників історичних статей, удосконалення навчальних програм, уникнення «сухості» викладу історичного матеріалу в підручниках, використання у позакласному читанні ілюстрованих історичних творів, заохочення учнів до самостійного читання історичних романів та наукових статей, пробудження живого інтересу до вивчення не лише історії рідного краю, але й загальної історії); схарактеризовано напрями просвітницької діяльності вченого: громадський (спрямування на активну діяльність, мета якої – підвищення культурного й освітнього рівня життя суспільства); публіцистичний (здійснення науково-дослідної діяльності задля внесення змін у виховний та навчальний процес); редакторський (діяльність у журналах „Женское образование” (1876–1892 рр.) та „Образование” (1892–1895 рр.)); видавничий (видання історичної літератури для дітей);
уточнено дані про викладацьку, редакторську та видавничу діяльність В. Сиповского у періодичних виданнях у кінці ХІХ ст.;
подальшого розвитку набуло висвітлення внеску педагога у вивчення мови та історії, розв’язання проблеми освіти жінок у другій половині ХІХ ст., його редакторської діяльності в журналі „Женское образование”, а також змісту фундаментальної праці науковця „Родная Старина”.
До наукового обігу введено маловідомі та невідомі в Україні архівні документи, історичні факти, які дали змогу поглибити знання про педагогічну та науково-просвітницьку діяльність В. Сиповського.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що фактичний матеріал, основні положення та висновки дисертаційного дослідження сприятимуть збагаченню історико-педагогічного знання, усвідомленню й аналізу проблеми навчання і виховання дітей у педагогічній спадщині В. Сиповського, що необхідно для повного розуміння і цілісного відтворення особливостей розвитку педагогічної думки минулого й історії освіти. Матеріали дослідження можуть бути введені до змісту курсів педагогіки, історії педагогіки, історії України, курсів із проблем розвитку народної освіти, використовуватися при укладанні навчально-методичної літератури, у подальших наукових історико-педагогічних дослідженнях.
Джерельна база дослідження. Джерельну основу педагогічного дослідження становить історична, історико-педагогічна, педагогічна, методична література, творча спадщина В. Сиповського (праці, автобіографія, листування з колегами, друзями, учнями; публікації в періодичній пресі, рукописні праці). Фактологічний матеріал дисертації становлять:
- масові видання (довідково-бібліографічна література, періодичні видання, статті в журналах: „Педагогический Сборник” (1864–1918 рр.), „Петербургская газета” (1867–1917 рр.), „Новое время” (1868–1917 рр.), „Правительственный вестник” (1869–1918 рр.), „Семья и школа” (1871–1888 рр.), „Женское образование” (1876–1892 рр.), „Исторический Вестник” (1880–1917 рр.), „Петербургская жизнь” (1890–1905 рр.), „Русская школа” (1890–1917 рр.), „Мир Божий (1892–1906 рр.)”, „Образование” (1892–1906 рр.) тощо);
- немасові (некрологи, присвячені В. Сиповському);
- історіографічні (педагогічна література, ретроспективні рецензії, дисертаційні дослідження, автореферати);
- документи і матеріали архівів (Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ЦДІАК України): ф. № 442 – Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губерантора, ф.№ 707 – Управління Київського навчального округу; Державний архів м. Києва: ф. № 185 – Київська колегія Павла Галагана; архів Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (ІР НБУ ім. В. І. Вернадського): ф. № 179 Степович Андронік Оникійович [1856–1935 рр.]; Центральний державний історичний архів Санкт-Петербурга (ЦГИА): ф. 14. Императорский Петроградский университет [1819–1918], ф. 142. Петроградская земская учительская школа [1872–1917], ф. 276. Петроградская Ларинская [четвертая] гимназия [1835–1918], ф. 316. Императорское Петроградское училище глухонемых Ведомства учреждений Императрицы Марии [1806–1917], ф. 414. Институт Имп. Марии в ведении учреждений Имп. Марии [г. Петроград] [1797–1918], ф. 918 Императорский женский педагогический институт [г. Петроград] [1860–1917]);
– матеріали фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України, бібліотеки Російської академії наук, Російської національної бібліотеки, Фундаментальної бібліотеки імені Марії Федорівни, Музею Російського державного педагогічного університету імені О. Герцена, Наукової бібліотеки імені М. Горького.
Результати дослідницької роботи впроваджено у навчально-виховний процес Рівненського державного гуманітарного університету (довідка № 64 від 16.06.2016 р.), ДВНЗ „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” (довідка № 636 від 24.06.2016 р.), Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (довідка № 2243/01 від 08.09.2016 р.), Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького (довідка № 01–28/2228 від 18.11.2016 р.).
Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дослідження доповідалися на науково-практичних конференціях різних рівнів: міжнародних – „Развитие науки в XXI веке” (Харьков, 2015), „Актуальные проблемы психологии и педагогики в современном мире” (Москва, 2015), „Педагогика и психология: актуальные проблемы исследований на современном этапе” (Махачкала, 2016), „Проблеми та перспективи розвитку освіти” (Київ, 2016), „Актуальні проблеми розвитку світової науки” (Київ, 2016), „Актуальные проблемы в современной науке и пути их решения” (Москва, 2016); всеукраїнських – „Освіта крізь призму мікроісторії: заклади освіти, особистості, навчальна література, листування” (Київ, 2015), „Сучасні тенденції у розвитку науки та освіти” (Кам’янець-Подільський, 2016); на засіданнях кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (2013–2016 рр.).
Публікації. Результати дисертації висвітлено у 15 публікаціях автора, із яких: 7 статей відображають основні наукові результати (з них 2 – у зарубіжних періодичних наукових виданнях), 8 – апробаційного характеру.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (212 найменувань, із них – 33 архівних джерела), 23 додатків на 29 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 230 сторінок. Основний текст – 177 сторінок.
РОЗДІЛ 1
ВАСИЛЬ СИПОВСЬКИЙ – ПРОСВІТНИК,
ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ І ПЕДАГОГ
1.1. Історіографія проблеми і джерельна база дослідження
Діяльність та життєвий шлях видатних педагогів є предметом вивчення багатьох дослідників. Особливо актуально це на сучасному етапі, оскільки постаті окремих видатних особистостей з різних причин були невиправдано забуті. І тільки сьогодні стало можливим звернення до історичної минувщини і відтворити призабуті імена. До таких належить й ім’я талановитого педагога В. Сиповського.
На основі історіографічного аналізу нами умовно виокремлено етапи досліджень спадщини В. Сиповського: перший етап – прижиттєва історіографія (1868–1895 рр.); другий – історіографія дорадянського періоду (1895–1921 рр.); третій – історіографія радянського періоду (1922–1990 рр.); четвертий– сучасна українська та російська історіографія (1991–2000 рр.).
Перший етап – прижиттєва історіографія (1868–1895 рр.) – праці, що вийшли друком до ювілейних дат заснування навчальних закладів, де навчався та працював видатний педагог. Так, у 1886 р. з’являється видання „Пятидесятилетие Санкт-Петербургской Ларинской гимназии. 1836–1886 рр.” [87], в якому вказуються роки коли В. Сиповський навчався (1857–1863 рр.) та викладав (1869–1871 рр.) у Ларинській гімназії, а в 1893 р. викладач Н. Кусов, за дорученням Педагогічної ради, склав історичну записку: „Двадцатипятилетие Санкт-Петербургской седьмой гимназии (бывшей Второй прогимназии), 1867–1892 рр.” [25]. У зазначеному виданні аналізується педагогічна діяльність В. Сиповського з 1868 по 1871 р. М. Захарченко зосередив свою увагу на педагогічній практиці В. Сиповського 1871–1873 рр., коли вчений був викладачем історії. Цей інтерес автор описав у „Истории Киевского института благородных девиц: 1838–1888 рр.” [44].
Інші дослідження цього періоду діяльності В. Сиповського були присвячені двадцятип’ятиріччю педагогічної діяльності видатного історика. У цих працях висвітлено окремі біографічні відомості педагога. Так, на сторінках журналу „Мир Божий” в 1893 р. з’явилася стаття „Юбилеи А. Страннолюбского и В. Сиповского”, в якій наголошується, що останній „гарячий поборник жіночої освіти” [178, с. 171]. У тому ж році у виданні „Петербургская газета” С. Фруг умістив вірш „Маленькие осы. (В. Сиповскому)” (Додаток А), в тексті якого яскраво охарактеризував особистість видатного педагога. У 41-му номері газети „Петербургская жизнь” за 1893 р. було вміщено статтю „Двадцатипятилетие литературно-педагогической деятельности В. Сиповского” [58], у якій розглянуто педагогічну діяльність вченого знайшов огляд його служби у різних навчальних закладах за 25 років.
Отже, у наукових студіях, які віднесено до першого етапу досліджень спадщини В. Сиповського, інтерес дослідників обертається навколо життєвого й творчого шляху видатного історика за чверть століття. Праці цього періоду сприяли визначенню критеріїв оцінки діяльності педагога-патріота.
Другий етап – історіографія дорадянського періоду (1895–1921 рр.) – представлений судженнями, висловленими після смерті вченого у коротких нарисах-некрологах. За словами Ю. Лазарєва „окремі дослідники вважають некрологи одним із найпопулярніших серед читачів періодичної преси жанрів, що набув поширення і в педагогічній журналістиці другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” [60, с. 110].
Такі статті, здебільшого, містили біографічні дані, маловідомі сучасникам та очевидцям, та опис (часто – з оцінними судженнями) наукової діяльності й особистих характеристик діяча. Вони є важливим свідченням ставлення суспільства до особистості та її здобутків. Досить часто в некрологах наявні вставні епізоди, прямо не співвідносні з особливостями жанру, але такі, що побічно характеризують особистість. Це могла бути телеграмма зі співчуттям від поважної особи або досить докладна розповідь про передсмертну хворобу [60, с. 110]. Наприклад, у 1895 р. на сторінках „Педагогического Еженедельника” з’явився некролог під назвою „Памяти В. Сиповского”, в якому акцентувалося на причинах смерті видатного педагога та редактора: „Його вбила саме надмірна праця, якої він не залишав навіть і під час канікул, на дачі, на уявному, нібито, літньому відпочинку” [66, с. 294].
Авторами некрологічних статей найчастіше були співробітники редакції журналу, нерідко головні редактори, особливо, якщо мова йшла про широко відому людину.
Так, жанр ювілейної статті і некролога посідає значне місце в публіцистичній спадщині В. Острогорського. Його перу в педагогічній періодиці належало ряд статей, присвячених постаті В. Сиповського, видатного педагога-словесника [71; 72; 76]. Першою з них був некролог: „Василий Дмитриевич Сиповский”, надрукований 1895 р. у 9-му номері журналу „Мир Божий”. Автор коротко описує життєвий шлях видатного педагога, зазначаючи, що він – „людина рідкісної душі…, світлого, широкого і освіченого розуму, що несподівано і передчасно зійшов в могилу, ледь досягнувши п’ятдесяти одного року, був справжнім, вірним, незамінним другом своїх близьких, яких він умів обирати і цінувати, найулюбленішим учителем своїх численних учнів і учениць, симпатичною людиною для всіх, хто його хоч скільки-небудь знав… важка втрата такої людини і діяча, яких у нас, так як і всюди, небагато… Нам, його друзям, і всім, хто у нього вчився, залишаються на втіху вдячні спогади про те добро, яке він вносив у життя…” [71, с. 236].
Журнал „Вестник воспитания” у 1895 р. на своїх сторінках теж помістила некролог „Василий Дмитриевич Сиповский”, де наголошувалося, що В. Сиповський „був ґрунтовним знавцем всіх педагогічних навчань старого і нового часу та їх тонким критиком і притому із своїми власними, дуже виразно виробленими думками, що останнім надавало особливу ціну. Він був гуманістом високого ґатунку і за ці гуманістичні ідеї, що пронизували його творчість – у публікаціях в журналах, виступах, на засіданнях і у шкільній практиці – він боровся з усією властивою йому енергією, незважаючи на те, що іноді стикався з величезними перешкодами” [88, с. 189–190].
2 вересня 1895 р. до редакції журналу „Образование” було надіслано листа В. Острогорського з проханням оприлюднити його в журналі, а по, можливості, й в інших газетах. У своєму листі, коротко розповів про діяльність В. Сиповського та всі його заслуги у справі просвітництва юнацтва, автор наголосив на тому, що „ якщо ми навчилися цінувати людей і їх діяльність і бути вдячними, то це змушує подумати про те, щоб увічнити їх пам’ять належним чином. Таке увічнення має бути не у вигляді кам’яного пам’ятника, а у вигляді вічної стипендії імені В. Сиповського в училищі глухонімих, якому покійний віддав усього себе і на службі в якому і закінчив передчасно свій недовгий вік. Невелика сума вельми скоро могла б бути зібрана передплатою в тих навчальних закладах, де він працював, між колишніми його ученицями в педагогічному товаристві, між літераторами та всіма численними його шанувальниками. Така стипендія, особливо надана найбіднішим глухонімим сиротам, була б кращою даниною пам’яті і вдячності цій людині, девізом усього життя якого були слова: „гуманність, просвіта і любов” [76, с. 41].
Неохідно закцентувати на статтях, присвячених пам’яті видатного педагога. Так, у статті під назвою „Памяти В. Сиповского”, яка з’явилася на сторінках журналу „Образование” в 1896 р., В. Острогорський подав поезії В. Сиповського, невідомі пересічному читачеві. Один із віршів було написано видатним педагогом в альбомі його учениці незадовго до смерті: „Красою чарующей блещет природа: все дышит в ней полною жизнью летом, когда обливает все жаркое солнцем теплом плодотворным и светом. А люди живут настоящею жизнью когда озаряет их истина светом, и чувства цветут в отзывчивом сердце, добром и любовью согретом” [72, с. 8].
Ці поетичні рядки демонструють гуманність та людяність, з якою автор ставився до оточуючих і насамперед до своїх учнів.
О. Острогорський (видатний педагог і публіцист) підготував низку статей, присвячених педагогічній майстерності та постаті В. Сиповського. Стаття „Памяти Василия Дмитриевича Сиповского” [74], яка надрукована в 9-му номері „Образование” за 1895 р., містить ставлення автора до педагога як до невтомного працівника освіти, який усе життя займався питанням народної та жіночої освіти зокрема. До статті автором було додано портрет В. Сиповського (Додаток Б). У інша статті О. Острогорського „Памяти В. Сиповского (1895–1905 рр.)” [73], що вийшла до десятих роковин по смерті, так як і попередня описувала риси характеру видатного педагога. Водночас важливий акцент був зроблений на тому, „що за ці десять років виросло нове покоління, яке не знає Василя Дмитровича, не знайоме з його світлими поглядами, яке не відчуло на собі красу чарівності цієї рідкісної людини” [73, с. ХХХVІІ].
Цінною є стаття „Воспоминания о В. Сиповском” [148], надрукована у 1895 р. на сторінках 12-ого номера журналу „Образование”, автором якої був А. Степович, вихованець Колегії Павла Галагана. На сторінках журналу „Образование” він розповів про своє знайомство з видатним педагогом та охарактеризував діяльність свого колишнього наставника на посаді вихователя і викладача колегії.
У 10-му номері журналу „Образование” за 1895 р. Н. Леонтьєва в статті „Памяти учителя (Воспоминание о В. Сиповском)” [61] згадувала про В. Сиповського як учителя та інспектора Василеостровської жіночої гімназії. Звертаючи увагу на те, що „це був справжній педагог, який дивився на шкільну науку не як на мету, а як на засіб…, постійно і неухильно доводив ту думку, що кожне знання дорогоцінне не саме по собі, а як могутнє знаряддя для розвитку молодого розуму і молодої душі…” [61, с. 1]. У 1905 р. з’явилася чергова стаття Н. Леонтьєвої під назвою „Педагогические взгляды В. Сиповского. (К десятилетию со дня его кончины)” [62]. У цій статті автором аналізується педагогічні погляди вченого на виховання, освіту та можливості формування образу вчителя на основі статей видатного педагога. А в 1911 р. світ побачила книга „Избранные педагогические сочинения В. Сиповского” [143] з передмовою професора В. Сиповського та з літературно-біографічним нарисом Н. Леонтьєвої. За словами дослідниці, „пропонуючи публіці збірник педагогічних статей В. Сиповського, відомого педагога, ми далекі від думки вважати це зібрання повним: в нього не увійшли деякі невеликі статті про жіночу освіту, написані В. Сиповським в кінці 70-х рр., які мали на меті домогтися якнайшвидшого відкриття Вищих Жіночих Курсів. Ці курси тепер налічують близько 30 років існування, так що і статті про них можуть мати лише історичний інтерес. Крім того, В. Сиповському як педагогу-журналісту доводилося не раз ламати спис за те чи інше життєве питання в галузі школи, – звідси повторення, неминучі у журнальних працівників; тому з кількох статей, які описували те саме, і відрізнялися в силу речей аналогічною аргументацією, ми дозволяли собі вибирати ті, які найяскравіше і докладніше висвітлювали ту або іншу сторону шкільної педагогіки” [143].
У 1895 р. на сторінках журналу „Русская школа”, окрім вже згаданої статті Н. Леонтьєвої, в номері 7–8 була була вміщена стаття Я. Гуревича, в якій ішлося про те, що В. Сиповський „був одним з рідкісних педагогічних діячів, який працював на педагогічній ниві за покликанням, з щирою вірою в святість педагогічної справи, був беззавітно відданий їй…; він вважав за краще живу педагогічну справу з усіма її труднощами, з усією тією боротьбою, яку йому доводилося нерідко відчувати…” [22, с. 390].
У 1895 р. в 11-му номері журналу „Русская школа” друком виходить стаття М. Познякова під заголовком „Памяти В. Сиповского”, де автор щиро і яскраво описав свої враження про гімназійні роки, коли В. Сиповський був його вчителем, та про той час, коли вони співпрацювали у видавництві журналу „Женское образование”. Також слід зазначити, що в статті згадувалися історичні твори видатного педагога та фундаментальна праця „Родная Старина” [85].
По смерті педагога-гуманіста до журналу „Исторический вестник” увійшла стаття з біографічними даними та переліком і коротким навчальних закладів, в яких працював В. Сиповський [10].
Аналіз історії навчальних закладів викладено й в: нарисі А. Бардовського „Патриотический институт. История, очерк за 100 лет 1813–1913 гг.” [4], що вийшов друком у 1913 р.; за редакцією А. Степовича праці „Двадцатипятилетие Коллегии Павла Галагана в Киеве (1 октября 1871 – 1 октября 1896 года)” [24], а в 1910 р. – за авторства М. Лаговського праці „Санкт-Петербургское училище глухонемых” [59]. Особливо цінним є видання „Санкт-Петербургское училище глухонемых”, що висвітлювало десятирічну діяльність В. Сиповського на посаді директора цього училища. Аналіз праці дає змогу більш детально вивчити один із етапів (1885–1895 рр.) педагогічної діяльності.
Виокремлення нами етапу – 1895–1921 рр. у межах дослідження діяльності В. Сиповського обґрунтовано появою значної кількісті некрологів, присвячених смерті педагога. Аналіз їх дав змогу широкому загалу ознайомитися з працями вченого, а поява „Избранных педагогических сочинений В. Сиповского” [48] продемонструвала педагогічну спадщину, його переконання і погляди на освітню справу померлого педагога.
Третій етап – історіографія радянського періоду (1922–1990 рр.) – дослідження про В. Сиповського – характеризується вивченням педагогічно-просвітницької діяльності педагога в контексті дослідження педагогічної науки та історії вітчизняної школи в другій половині XX ст. Незважаючи на те, що в радянській історіографії творча спадщина В. Сиповського та його особистість майже не досліджувалися, нами проаналізувано низку праць, серед яких: „Очерки по истории средней школы в России второй половины XIX века” [19], в якій акцентується увага на поглядах В. Сиповського на екзамени та репетиції, „История сурдопедагогики” під редакцією А. Басової [5], на сторінках якої коротко була висвітлена діяльність В. Сиповського на посаді директора Санкт-Петербурзького училища глухонімих.
Отже, дослідження творчої діяльності В. Сиповського радянськими науковцями здійснювалися не повною мірою інформація про видатного педагога висвітлена лише частково.
Четвертий етап – сучасна українська та російська історіографія (1991–2000 рр.) – пов’язаний з реальними змінами та якісними зрушеннями, що почалися в історико-педагогічній науці в 90-х рр. ХХ ст. Соціально-культурні перетворення, що відбувалися у світі, сприяли інтенсивному вивченню прогалин в історії педагогіки. Дослідники аналізують, по-новому осмислюючи явища і процеси минулого, діяльність педагогічних персоналій, які раніше в силу різних причин не вивчалися. До числа вітчизняних педагогів, теоретичні погляди яких довгий час не було вміщено до педагогічної науки, належить і В. Сиповський. Але і досьогодні не було видано жодної наукової праці, в якій би обʼєктивно висвітлювалася педагогічна та науково-просвітницька діяльність цього педагога.
Необхідним видається насамперед звернути увагу на дисертаційні дослідження, в яких, хоч і побіжно, але все ж таки була звернена увага на постать видатного педагога, його науково-просвітницьку та педагогічну діяльність.
Так, у 2005 р. в П’ятигорську (Ставропольський край, Росія) з’явилося дисертаційне дослідження О. Федиско „Проблема педагогического мастерства в отечественной педагогике конца XIX – начала XX вв.” [157], де в підпункті 2.2 „Профессиональная культура учителя – важнейший компонент педагогического мастерства в трудах В. Сиповского” було частково висвітлено педагогічні погляди В. Сиповського на формування особистості вчителя. Автор дисертації переконаний, що саме „багаторічний педагогічний досвід дав В. Сиповському підстави стверджувати, що далеко не кожен може відмінно впоратися з обов’язками вчителя, не всім під силу опанувати педагогічну майстерність. Ця професія вимагає від людини великої душі, люблячого серця” [157, с. 50]. У своєму дослідженні О. Федиско вказала на те, що „важливим показником педагогічної культури, як основи педагогічної майстерності, В. Сиповський розглядав здатність учителя глибоко поважати особистість школяра. Виховувати почуття власної гідності, поваги до самого себе можна, на переконання В. Сиповського, лише тоді, коли людина відчуває себе господарем в своєму світі, коли в ньому є певна межа, яку ніхто не може переступити. Якщо вчитель втручається в усі справи школярів, то це виховує настороженість, підозрілість, спритність. Важливо, щоб учень ніколи не відчував зневагу до людської гідності, щоб він захищав власну честь” [157, с. 53].
У ще одному дисертаційному дослідженні „Формирование женского универсального журнала в отечественной журналистике XVIII–XX веков: история развития и типологические особенности” [51] за авторством О. Коломійцевої, що з’явлося в 2008 р. в одному із підпунктів дослідження коротко було подано відомості про журнал „Женское Образование”, редактором якого був В. Сиповський.
Виходили друком праці, присвячені вивченню навчальних закладів у яких працював педагог, зокрема, у 2006 р. на сторінках журналу „Педагогіка і психологія” була надрукована стаття О. Шевчук „Колегія Павла Галагана – джерело формування інтелектуальної еліти українського народу” [177], а у 2007 р. – монографія М. Смольніцької „Колегія Павла Галагана – в національно-культурному житті України (1871–1920 рр.)” [146]. У 2010 р. у навчально-методичному посібнику „Нариси з історії розвитку новаторських навчально-виховних закладів в Україні (ХХ ст.)” вміщено статтю Л. Березівської та О. Шевчук „Колегія Павла Галагана в контексті розвитку освіти в Україні (1871–1920 рр.)” [7]. Згадані статті, присвячені вивченню історії Колегії Павла Галагана, водночас висвітлюють виховну та педагогічну діяльність В. Сиповського, який з 1871 по 1874 рр. працював у колегії.
Важливою у контексті дослідження діяльності вченого-педагога є стаття „Колегія Павла Галагана в житті та діяльності А. Степовича (1857–1935 рр.)” [63], вміщена в „Історико-педагогічному альманасі”, що вийшла 2015 р. під редакцією А. Литвина, який звернув увагу на роль педагога у формуванні історика і літературознавця А. Степовича. У своїй статті автор наголошує: „особливо важливу роль у житті юного А. Степовича відіграли викладач історії В. Сиповський, пізніше редактор журналу «Женское образование». Отже, В. Сиповський не тільки виявив підтримку інтересів А. Степовича, а й сприяв їх розвитку. Він постійно цікавився самостійними заняттями учня, шукав для нього необхідну літературу, часто розмовляв про хід його учнівської наукової роботи” [63, с. 24].
Одночасно в працях Д. Заварицького з’явилося ім’я В. Сиповського як директора Санкт-Петербурзького училища глухонімих [40; 41].
Окреме місце посідає дослідження педагогічної періодики ХІХ ст., до якої належав журнал „Образование” (до 1892 р. „Женское образование”), редактором якого протягом 20 років був В. Сиповський. Заслуговують на увагу статті О. Вахромєєвої „«Женский вопрос» на страницах либеральных и консервативных журналов 80-х гг. ХІХ в.” (2008 р.) [14], С. Ієрусалимської „Периодическая печать как источник по развитию народного образования России второй половины XIX – начала ХХ в.” (2010 р.) [45]. Значущими є праці „Проблемы женского образования на страницах отечественных журналов второй половины XIX века” (2008 р.) [50]; Г. Кондратьєвої „От педагогики для избранных к педагогике для всех. Об истории издания педагогических журналов” (2000 р.) [53], „Из истории частных педагогических журналов второй половины ХІХ века” (2002 р.) [52], „Педагогические журналы XIX века и судьбы их создателей (из истории отечественного образования)” (2008 р.) [54]; В. Смєюхи „Журнал „Женское образование” и образование женщин второй половины XIX в.” (2011 р.) [145]; О. Старовойтової „Педагогические журналы конца XIX – начала ХХ вв.” (2011 р.) [147].
У статтях Г. Кондратьєвої: „От педагогики для избранных к педагогике для всех. Об истории издания педагогических журналов” (2000 р.) [53], „Из истории частных педагогических журналов второй половины ХІХ века” (2002 р.) [52], „Педагогические журналы XIX века и судьбы их создателей (из истории отечественного образования)” (2008 р.) [54] звернено увагу не лише на періодичні видання, серед яких був і журнал „Женское образование”, але і на життєвий шлях та долю їх засновників.
У статті О. Коломійцевої „Проблемы женского образования на страницах отечественных журналов второй половины XIX века” (2008 р.) [50] розповідалося про існування журналу під назвою „Педагогический листок Санкт-Петербургских женских гимназий” (1872–1875 рр.), що був „покликаний сприяти ознайомленню суспільства і батьків з тим, що, як і для чого робиться в школі” [50, с. 90] та перейменований потім у „Женское образование” (1876–1892 рр.).
Важливе місце посідають дослідження, присвячені вивченню жіночого питання в ХІХ ст., поборником якого був В. Сиповський. Серед праць, в яких окреслено цю проблему, можна виокремити статті В. Чумакова „Историко-педагогический анализ основных концепций женского образования” (2007 р.) [176], Г. Скачкової „Женский учительский труд в Сибири во второй половине XIX – начала ХХ века” (2009 р.) [143], Є. Васильєвої „Помощь нуждающимся ученицам женских гимназий ведомства учреждений императрицы Марии” (2010 р.) [12] та О. Косетченкової „Трудовая деятельность женщин как фактор получения профессионального образования” (2010 р.) [57].
Сучасні педагогічні проблеми також можуть знайти елементи їхнього вирішення у розкритті поглядів В. Сиповського.
У 2013 р. вийшла низка статей І. Заболотної, серед яких: „«Дух навчального закладу» та «порядок шкільний» як умова формування дисциплінованості учнів: історичний аспект” [37], „Спроби формування дисциплінованості учнів народних шкіл у процесі навчання (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)” [38], „Проблема школьной дисциплины в педагогическом наследии В. Сиповского” [39]. Автор у своїх дослідженнях зосереджує увагу на поглядах В. Сиповського щодо питання дисципліни в школі, її значенні для виховання в учнів послідовності, акуратності у виконанні завдань.
Серед дослідників питань педагогічної майстерності, які зверталися до спадщини В. Сиповського, можна виокремити статті О. Федиско „Профессиональная культура учителя как компонент педагогического мастерства в трудах В. Сиповского” (2004 р.) [156] та В. Ковальчука „Генеза наукового знання з проблематики розвитку педагогічної майстерності майстрів виробничого навчання ПТНЗ” (2013 р.) [49].
Отже, четвертий період досліджень діяльності В. Сиповського свідчить про якісні зрушення у вивченні педагогічних поглядів та спадщени вченого. Значно збільшилась загальна кількість досліджень, у яких ґрунтовно висвітлюються різні аспекти його творчої спадщини. У сучасних дослідженнях все частіше починає з’являтися ім’я відомого педагога в контексті вивчення загальнопедагогічних питань. Особливістю цього етапу є те, що постать В. Сиповського справедливо починає входити до плеяди видатних вітчизняних педагогів.
Також у контексті здійснення історико-педагогічних досліджень важливим моментом є аналіз маловідомих і невідомих архівних матеріалів. Саме це посприяє висвітленню в історії вітчизняної освіти, новому переосмисленню подій і явищ та творчого доробоку й ідейних переконань видатних педагогів. За влучною оцінкою акад. О. Сухомлинської „…завдання історико-педагогічної науки – дати адекватну оцінку джерелам різного походження, які становлять дискурсивну тканину часу” [150, с. 27].
Вивчення педагогічної та науково-просвітницької спадщини В. Сиповського базується на аналізі комплексу архівних джерел дореволюційного періоду. У процесі здійснення дисертаційного дослідження нами було проаналізовано документально-фактологічні матеріали з фондів Національної парламентської бібліотеки України, Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, Державного архіву міста Києва, Центрального Державного історичного архіву України у місті Києві (ЦДІАК України).
У Санкт-Петербурзі опрацьовано фонди Бібліотеки Російської академії наук, Російської національної бібліотеки, Фундаментальної бібліотеки імені Марії Федорівни, Музею Російського державного педагогічного університету імені О. Герцена, Наукової бібліотеки імені М. Горького та Центрального державного історичного архіву Санкт-Петербурга (ЦГИА СПб).
Фонд 185 (оп. 1, т. 1) „Київська колегія Павла Галагана” Державного архіву міста Києва містить матеріали, які висвітлюють діяльність В. Сиповського з 1871 по 1874 рр. в Колегії Павла Галагана.
У справі 3, ф. 185 (оп. 1, т. 1) наявна інформація про переведення В. Сиповського із 2-ї Санкт-Петербургзької прогімназії до Київської Колегії Павла Галагана, про його входження до особового складу на посаді вихователя, вчителя російської словесності, історії та на посаді бібліотекаря і секретаря Правління та Ради, про вручення В. Сиповському за відмінну службу ордена Св. Анни 3-ї ступеня та про переведення до Василеостровської жіночої гімназії в Санкт-Перербурзі. Також в цій справі подано формулярний список, в якому є вказівка на сімейний стан та кількість дітей.
У 5 справі цього ж фонду зберігається письмове пояснення В. Сиповського щодо справи, порушеної в засіданні Правління Колегії з виховних питань.
У 6 та 11 справах міститься інформація про участь В. Сиповського в засіданнях Правління Колегії та висвітлено його погляди на виховання і моральне покарання колегіатів.
Про призначення В. Сиповського на посаду вчителя всесвітньої історії в Київському Інституті шляхетних дівчат йдеться у ф. 144, а саме: „Дело об учебной и хозяйственной работе института за 1871 г.” (оп. 1, спр. 287); про діяльність в Санкт-Петербурзькому училищі глухонімих – із ф. 442 „Канцелярія київського, подільського та волинського генерал-губернатора” ЦДІАК України (оп. 691, спр. 129).
В Інституті рукописів НБУ імені В. Вернадського у фонді 179, №№ 766–780 зберігаються листи В. Сиповського до А. Степовича: „Сиповский Василий Дмитриевич издатель журнала «Женское образование» Степовичу Андронику Иоанникиевичу письма 9 мая 1885 – 1 января 1894 гг. часть писем не датированная из Петербурга в [Киев]„. А у №№ 755-765 листування із А. Степовичем після смерті В. Сиповського продовжив його син В. Сиповський: „Сиповский Василий Васильевич, историк литературы, професор Степовичу Андронику Иоанниковичу письма [1896 – начало ХХ в.] из [Петербурга] в [Киев]”.
В цьому ж фонді за № 164 знаходиться документ „Сиповский [Василий] [Дмитриевич] [Возражение по поводу обвинений в отсутствии дисциплины в Коллегии Павла Галагана]. Доклад. Подписи еще трех воспитателей”. А за № 60 „Степович Андроник Іоаникійович. З перших років Колегії Павла Галагана 30-ті рр. ХХ ст.” зберігається зошит „Заметки по сербскому языку, копия с тетради В. Сиповского, ученика 1 класса Коллегии П. Галагана А. Степовича 1871 г.”.
Отже, в українських архівах зосереджено матеріал, який дає змогу дослідити умови формування особистості В. Сиповського як вихователя та вчителя історії. Листування з А. Степовичем, знайдене в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, уможливлює розглянути більш пізній етап педагогічної, редакторської та видавничої діяльності видатного педагога.
У Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга знайдено і опрацьовано цінні фонди, серед яких й фонд 14 „Императорский Петроградский университет (1819–1918 рр.)”, в якому знаходиться справа „Личное дело В. Сиповского ” (оп. 5, д. 2617), що демонструє зарахування В. Сиповського до числа студентів Імператорського університету на історико-філологічний факультет, подається інформація про навчання в ньому та одержання диплома кандидата.
А перший опис фонду 142 „Петроградская земская учительская школа (1872–1917 рр.)” включає в себе „Протоколы педагогического заседания” (д. 3), з яких дізнаємося, що В. Сиповський з 1880 по 1884 рр. працював у Земській учительській школі та брав участь у педагогічних зборах.
Перший опис фонду 276 „Петроградская Ларинская (четвертая) гимназия (1835–1918 рр.)” містить документи, що засвідчують педагогічну діяльність в Ларинській гімназії та участь в засіданнях Педагогічної ради.
Описи фонду 316 „Императорское Петроградское училище глухонемых Ведомства учреждений Императрицы Марии (1806–1917 рр.)” містять документи, що подають відомості про діяльність В. Сиповського на посаді директора училища глухонімих „Дело Сиповского Василия” (оп. 1, д. 3339), „О введении нового устава и штата Санкт-Петербургского училища глухонемых” (оп. 1, д. 2756) та „О составлении стипендии имени В. Сиповского” (оп. 1, д. 2847).
Про викладацьку діяльність в Санкт-Петербурзькому Маріїнському інституті йдеться в матеріалах фонду 414 „Институт Имп. Марии в ведении учреждений Имп. Марии (г. Петроград) (1797–1918 рр.)”, серед яких „Дело Сиповского Василия Дмитриевича” (оп. 2, д. 468).
Інформацію про читання В. Сиповським лекцій на педагогічних курсах вміщено у матеріалах фонду 918 „Императорский женский педагогический институт (г. Петроград) (1860–1917 рр.)”: „Распределение поурочной платы” (оп. 1, д. 5246), „Распределение экзаменов Педагогических курсов и Женского Педагогического института” (оп. 1, д. 5252).
У ході дослідження виявлено, що у Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга зберігаються документи, які характеризують діяльність В. Сиповського як педагога і вихователя у навчальних закладах Санкт-Петербурга.
Отже, науковий пошук і аналіз документально-фактологічних матеріалів у вітчизняних і зарубіжних архівних установ дали можливість встановити окремі біографічні відомості з життя і діяльності В. Сиповського, дослідити напрями просвітницької діяльності вченого (видавнича, редакторська, ідейні переконання щодо освіти жінок), охарактеризувати його педагогічні погляди.
Історіографічний аналіз літератури з проблеми дослідження на кожному з окремих етапів дав змогу констатувати актуальність і значущість діяльності В. Сиповського в соціокультурних умовах протягом тривалого часу (кінець ХІХ – початок ХХІ ст.). Слід зазначити, що спадщина педагога, вихователя, історика, словесника, літературознавця, видавця та редактора майже не вивчалася. Одночасно педагогічна та науково-просвітницька спадщина В. Сиповського розглядалася побіжно, фрагментарно, без належної оцінки його внеску в розвиток педагогічної думки. Саме на цьому аспекті творчого шляху педагога в нашому дослідженні було зосереджено особливу увагу.
Результати досліджень історіографії з проблеми ілюструють, що вивчення життєвого й творчого шляху В. Сиповського ускладнюється певною обмеженістю джерельної бази. Причиною цього є, по-перше, несприятлива військово-політична ситуація та перебіг подій національної революції у 1917–1921 рр., а також недостатня кількість друкованих джерел, які дійшли до нашого часу; по-друге, забуття імені видатного педагога в радянські часи; по-третє, переважна більшість джерел зосереджена в архівах Санкт-Петербурга.
1.2. Основні періоди творчої діяльності та загальнопедагогічні погляди В. Сиповського
В. Сиповський – людина рідкісної душі, надзвичайно чуйно відгукувався на будь-яку добру справу, був справжнім, вірним, незамінним другом своїх близьких, яких він умів вибирати і цінувати, за двадцять сім років своєї педагогічної діяльності зумів стати найулюбленішим учителем для своїх численних учнів і учениць, симпатична людина для всіх, хто його хоч скільки-небудь знав, вихованець Санкт-Петербурзької Ларинської гімназії і Санкт-Петербурзького університету початку 60-х рр. [1, с. 30].
Саме в 60-70-ті рр. ХІХ ст. склалася система історичної освіти в університетах Російської імперії. На відміну від Західної Європи, де історичні науки зазвичай вивчалися на філософських факультетах, у Російській імперії були утворені історико-філологічні факультети, тому історична освіта розвивалася в тісному зв’язку з філологічною. Слід зауважити, що на всіх факультетах 1-го та 2-го курсів викладали ті самі предмети, а спеціалізовані дисципліни починалися з 3-го. Стійка номенклатура історичних кафедр, що склалася в ті роки, була відображена в Університетському статуті 1863 р. У зазначений період почала формуватися традиція університетів: професори читали авторські загальні курси, що сприяло розвитку у студентів мислення та здібностей до самостійного аналізу. Отже, навчання саме на історико-філологічному факультеті в Санкт-Петербурзькому університеті сформувало погляди на освіту й подальшу педагогічну діяльність майбутнього історика і педагога В. Сиповського, на становлення ж його особистості вплинуло загальне суспільне піднесення цього періоду. Девіз всього бездоганного життя, життя педагога – найвища гуманність, повага до людської особистості, найгарячіша любов до освіти, необхідність найширшого та якнайшвидшого поширення якої він завжди відстоював із впертою наполегливістю й енергією [71, с. 236]. У чистій душі педагога ніколи не згасала ні любов до всього нового, молодого, ні тепла віра в добро, правду, силу і доброчинність наполегливої серйозної праці.
Народився В. Сиповський 26-го квітня 1844 р. в Умані. Виховувався, як вже згадувалося, в Ларинській гімназії Санкт-Петербурга, де за високу успішність був нагороджений золотою медаллю [67, с. 293]. По закінченню гімназії В. Сиповський подав прохання до Санкт-Петербурзького Імператорського університету, про що згадується у документі „Про прийняття в число студентів” від 22 серпня 1863 р. (Додаток В). там же декламується, що В. Сиповський виявляв бажання навчатися в числі студентів історико-філологічного факультету (історичного розряду). Разом із проханням В. Сиповським подано свідоцтво від 9 серпня 1863 р. [202, арк. 7], затверджене директором Ларинської гімназії, дійсним статським радником, кавалером О. Латишевим, в якому зазначається вкрай нужденне становище батьків колишнього гімназиста та наголошувалося на тому, що навіть під час навчання в гімназії В. Сиповський підтримував себе винятково приватними уроками. Якщо він і в стінах університету буде приділяти значну увагу приватним урокам, то не матиме можливості стежити за вивченям університетського курсу, а врезультаті не зможе принести потім суспільству всю користь, якої від нього можна очікувати [202, арк. 7]. Отже, О. Латишев вважав за необхідне поставити до відома університетське начальство, що колишній його вихованець В. Сиповський потребує матеріальної підтримки, і уклінно просив дозволити йому відвідувати університет безкоштовно.
По закінченню повного курсу наук на історико-філологічному факультеті В. Сиповський показав відмінні результати дисертація засвідчувала, що автор гідний наукового ступеня кандидата, і на підставі 4 пункту § 42 спільного Статуту російських університетів, і одержав диплом кандидата №1964 (Додаток Д), що затверджено Радою університету 31 травня 1868 р.
Незважаючи на те, що відомий професор М. Куторга [10, с. 827] пропонував В. Сиповському залишитися при університеті, щоб присвятити своє життя професорській справі, але він вирішив віддати перевагу праці в школі звичайним вчителем.
Викладацька та виховна діяльність В. Сиповського протягом 27 років його педагогічної праці відзначалася різноманітністю. За цей період педагог працював у різних навчальних закладах, при цьому починав свою діяльність як звичайний учитель, а в останні роки свого життя обіймав посаду директора Санкт-Перербурзького училища глухонімих. На підставі аналізу формування професійних якостей і досягнень видатного педагога нами було виокремлено чотири періоди його творчої діяльності.
Перший період – початок педагогічної та викладацької діяльності (1868–1871 рр.), нижня межа якого пояснюється тим, що після закінчення в 1868 р. курсу в Санкт-Петербурзькому університеті на історико-філологічному факультеті, педагог розпочав свою діяльність на педагогічних теренах як викладач російської мови, словесності і історії. Про це йдеться в Циркулярі управління Санкт-Петербурзьким навчальним округом від 16 серпня 1868 р. [198, арк. 178]. З цього ж року допущений до посади викладача російської мови з церковно-слов’янською і словесності у нововідкритій другій Санкт-Петербурзькій прогімназії [206, арк. 24].
З перших років своєї педагогічної діяльності брав участь у дебатах, що виникали в педагогічній раді з питань навчальних програм. Адже програми підлягали детальному обговоренню в раді, і досить часто виникали різні зауваження щодо їх змісту, тому іноді ці обговорення перетворювалися на досить жваві дискусії. Викладач російської мови повинен був змінити запропонований йому в своїй програмі розподіл прикметників на якісні та присвійні і таким чином утримати загальноприйнятий поділ. Однією з причин вищевказаних дебатів були неодноразові і досить гарячі суперечки, до яких призвела записка вчителя І. Ліванова про викладання латинської мови, особливо ті позиції в ній, де автор вказував на свій спосіб перекладу форм латинського дієслова, якого немає у російській мові [25, с. 53]. З цього приводу вчитель російської мови В. Сиповський звернувся в раду з окремою запискою, в якій він заперечував погляди І. Ліванова такими аргументами: а) подібні перекази порушують єдність викладання, бо входять у суперечність з правилами російської граматики; б) подібна передача не є, по суті, справжнім перекладом, і не пояснює латинські форми російською мовою; в) вона недоречна в нижчих класах і г) прямо шкідлива для вчителя російської мови [25, с. 53]. Рада підтримала погляди В. Сиповського і постановила, що викладач латинської мови не повинен „діяти всупереч вимогам рідної мови” [25, с. 54], і що з’ясування всіх відтінків у формах латинського дієслова „не може мати місця в нижчих класах”.