Дисертація

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КРИВОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КРИВОРІЗЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

СУЯТИНОВА КАТЕРИНА ЄВГЕНІЇВНА

УДК 373.2.013.42 (043.3)

СОЦІАЛІЗАЦІЯ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ В СІМ’ЯХ РОЗЛУЧЕНИХ БАТЬКІВ

13.00.05 – соціальна педагогіка

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Науковий керівник –

доктор педагогічних наук, професор

Рогальська-Яблонська І. П.

Кривий Ріг – 2016

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………	3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ В СІМ’Ї………………………… 1.1. Соціалізація дітей дошкільного віку як психолого-педагогічна проблема……………………………………………………………………….	12 12
1.2. Проблема дослідження неповних сімей у педагогічній науці…………. Висновки до першого розділу……………………………………………….	26 47
РОЗДІЛ 2. СТАН СОЦІАЛІЗОВАНОСТІ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ В СІМ’ЯХ РОЗЛУЧЕНИХ БАТЬКІВ………… 2.1. Критерії, показники та рівні соціалізованості дітей старшого дошкліьного віку, які виховуються в сім’ях розлучених батьків …………. 2.2. Характеристика рівнів соціалізованості дітей старшого дошкільного віку з сімей розлучених батьків……………………………………………… Висновки до другого розділу…………………………………………………	50 50 82 131
Розділ 3. РОЗРОБКА ТА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ТЕХНОЛОГІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПІДТРИМКИ процесу СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ІЗ РОЗЛУЧЕНИХ СІМЕЙ…..	133
3.1. Технології педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей старшого дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків…………………… 3.2. Реалізація експериментальної технології педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей старшого дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків 3.3. Аналіз результатів дослідження………………………………………….	133 151 178
Висновки до третього розділу………………………………………………..	187
Загальні висновки…………………………………………………….	189
Список використаних джерел…………………………………..	193
Додатки……………………………………………………………………..	222

Вступ

Актуальність теми. Процес соціалізації дітей та молоді відбувається в умовах соціально-економічної нестабільності розвитку суспільства, що загострює проблеми сучасної сім’ї, яка недостатньо справляється з функціями інституту первинної соціалізації дитини. Як структурна одиниця суспільства, сім’я віддзеркалює загальний його стан, суперечності й наслідки процесів, що відбуваються у ньому. В останнє десятиліття спостерігається різке зниження сімейного впливу у процесі соціалізації дітей через різні причини, а саме: матеріальні і психолого-педагогічні проблеми, зміну ціннісних орієнтацій, формалізацію стосунків дорослих членів сім’ї з дитиною внаслідок зайнятості батьків, втрату стабільності й історичної значущості функцій сім’ї, зростання кількості неповних сімей, падіння авторитету батьків, поширення соціального сирітства, жорстоке ставлення до дітей в сім’ї тощо. Актуальність означеної проблеми визначається зростанням кількості розлучених сімей. Прагнення держави до побудови нового суспільства виявило нагальну проблему у розробці і прийнятті Закону України «Про охорону дитинства», «Про дошкільну освіту», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», «Сімейного кодексу України», Базового компоненту дошкільної освіти.

Теоретичне осмислення соціалізації як складової проблеми педагогічного процесу, ролі сім’ї у цьому процесі привертає дедалі більше уваги науковців. Розроблено сучасні вітчизняні та зарубіжні концепції соціалізації особистості (Н. Голованова, Н. Заверико, І. Звєрєва, Н. Лавриченко, Г. Лактіонова, Т. Кравченко, А. Мудрик, І. Рогальська, С. Савченко, С. Харченко); розкрито соціально-психологічні аспекти соціалізації з урахуванням вікових особливостей особистості (В. Абраменкова, К. Абульханова-Славська, І. Бех, Л. Божович, Л. Виготський, Д. Ельконін, І. Кон, О. Кононко, В. Кудрявцев, О. Леонтьєв, В. Мухіна, А. Петровський, Т. Рєпіна, Д. Фельдштейн); соціально-педагогічні засади проблеми з урахуванням нової соціокультурної ситуації характеризуються у дослідженнях Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, В. Болгаріної, Т. Василькової, Ю. Василькової, М. Галагузової, Я. Гілінського, А. Капської, Л. Коваль, Л. Міщик, А. Рижанової. Проблемі соціалізації особистості на різних етапах онтогенезу присвятили дослідження Ю. Богінська, Л. Варяниця, Н. Гавриш, Н. Голованова; різним аспектам становлення особистості в дошкільному дитинстві – Л. Артемова, Т. Андрющенко, А. Богуш, Н. Гавриш, Н. Денисенко, Ю. Косенко, С. Курінна, І. Мардарова, М. Машовець, В. Нестеренко, Т. Поніманська, Т. Степанова та ін.

Сім’ю вважають одним із найважливіших мікрофакторів соціалізації дітей дошкільного віку, а її вплив на дитину як соціального інституту є унікальним, всеохопним, сталим за інтенсивністю і результативністю (Т. Алєксєєнко, М. Боришевський, О. Докукіна, В. Котирло, Л. Островська, С. Тищенко та ін.). Науковці стверджують, що в сучасних умовах інститут сім’ї втратив свою стабільність і цінність: розпадається майже дві третини зареєстрованих шлюбів; щорічно з різних причин збільшується кількість неповних сімей, діти соціалізуються в сім’ях розлучених батьків. Проблеми розлучення та його наслідки досліджували Н. Башкирова, М. Валетас, Д. Видра, Т. Гаврилова, О. Григор’єва, Т. Гурко, І. Дементьєва, К. Кузнецова, Л. Прокоф’єва, Л. Савінов, С. Седельников, А. Синельников, М. Соловйов, В. Целуйко та ін. Науковці підкреслюють як прогресивність цього явища (право на розлучення досягнуте у тривалій боротьбі, пов’язаній із соціальним прогресом, формуванням особистості, ставленням до жінки, дітей), так і негативні його сторони (ускладнення процесу виховання і розвитку дітей у зв’язку зі зміною стосунків між колишнім подружжям, із друзями та знайомими, які знають обох членів подружжя, переживання, відчуття провини, болю тощо). Так, мотиви та причини розлучень, психологічні особливості наслідків розриву сімейних взаємин досліджуються в роботах А. Волкова, І. Еббера, М. Орідороги, А. Келама, Г. Навайтіса, А. Сінельникова, В. Солодникова, В. Сисенко, Д. Чечет та ін. Дослідники приділили достатньо уваги аналізу механізмів деструктивних наслідків розлучення батьків для дітей і, зокрема, факторам, здатним посилити його негативний вплив (А. Василенко, І. Дементьєва, О. Дементьєва, Ю. Конусов, М. Мацковський, А. Харчев, В. Целуйко та ін.).

Констатуючи суттєвий внесок учених у розв’язання загальних проблем, які виникають у сім’ях розлучених батьків, відзначимо, що дослідження особливостей соціалізації дітей дошкільного віку в таких сім’ях не знайшло належної науково-методичної розробки. У процесі вивчення науково-теоретичних джерел, стану функціонування сімей розлучених батьків, у яких соціалізуються діти дошкільного віку, виявлено суперечності, зокрема, між:

об’єктивною потребою суспільства в інтеграції зусиль та посиленні ролі різних соціальних інституцій у процесі соціалізації дітей дошкільного віку та недостатньою науково-теоретичною розробкою змісту, форм їхньої взаємодії;
об’єктивним процесом соціального розвитку особистості на етапі дошкільного дитинства та реальною практикою соціалізації дітей у сім’ях розлучених батьків, що не забезпечує створення оптимальних умов для ефективного здійснення цього процесу;
сенситивністю дітей дошкільного віку до соціалізаційних впливів агентів соціалізації та недостатньою реалізацією їхнього потенціалу.

Отже, актуальність проблеми, її педагогічна значущість, наявні суперечності зумовили вибір теми дисертаційного дослідження – «Соціалізація дітей старшого дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків».

Мета дослідження – на основі теоретичного обґрунтування досліджуваної проблеми і вивчення досвіду соціального виховання в сім’ї, розробити та експериментально перевірити ефективність технології педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей старшого дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків.

Гіпотеза дослідження. Процес соціалізації дітей в сім’ях розлучених батьків відбуватиметься ефективніше завдяки реалізації технології педагогічної підтримки, яка ґрунтується на засадах інтеграції соціалізаційних впливів агентів соціалізації дітей дошкільного віку в розлучених сім’ях та педагогічних ресурсів різних соціальних інституцій у таких соціально-педагогічних умовах:

виявлення та врахування актуальних проблем у соціалізації дітей, які виховуються у сім’ях розлучених батьків;
забезпечення організаційно-узгоджувальної діяльності соціального педагога, спрямованої на гармонізацію внутрісімейних стосунків і створення комфортної психологічної атмосфери, у якій виховується і соціалізується дитина;
консолідації зусиль соціальних та дошкільних педагогів, практичних психологів, батьків, дітей на засадах діалогічності та відкритості.

Відповідно до мети і гіпотези визначено завдання дослідження:

На основі теоретичного аналізу психологічної та соціально-педагогічної літератури визначити педагогічну сутність феноменів: «соціалізація дитини в сім’ях розлучених батьків», «педагогічна підтримка процесу соціалізації дитини в сім’ях розлучених батьків», уточнити поняття «соціалізація дитини», «розлучена сім’я».
З’ясувати особливості соціалізації дітей дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків, виявити її негативні аспекти.
Визначити критерії, показники та схарактеризувати рівні соціалізованості дітей старшого дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків.
Розробити технологію педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей старшого дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків, обґрунтувати соціально-педагогічні умови її реалізації в дошкільних навчальних закладах і експериментально перевірити їх ефективність.

Об’єкт дослідження – процес соціалізації дітей дошкільного віку.

Предмет дослідження – технологія педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків.

Для розв’язання визначених завдань використовувався комплекс взаємопов’язаних методів дослідження: теоретичні – аналіз психолого-педагогічної літератури для узагальнення теоретичних питань із проблеми дослідження, визначення ключових понять дисертаційної роботи та характеристики особливостей соціалізації дітей дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків; класифікація, систематизація, порівняння для узагальнення теоретичних засад та наукових підходів до вирішення проблем соціалізації дошкільників; емпіричні – діагностичні (анкетування, опитування, пряме та опосередковане спостереження, бесіди, розв’язання проблемних ситуацій, діагностичні методики) для визначення рівнів соціалізованості дітей старшого дошкільного віку; педагогічний експеримент (констатувальний, формувальний етапи) для виявлення ефективності розробленої технології педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей у сім’ях розлучених батьків та соціально-педагогічних умов її реалізації; статистичні – методи математичної обробки експериментальних даних з метою забезпечення вірогідності та об’єктивності результатів дослідження, кількісний та якісний аналіз експериментальних даних.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота здійснювалася на базі Комунальних дошкільних навчальних закладів загального розвитку №№ 15, 94, 123, 136, 189, 227, 246 м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл.; дошкільного навчального закладу ясла-садок комбінованого типу № 12 м. Умані, дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 50 м. Черкаси Черкаської обл., дошкільних навчальних закладів №№ 53, 26 м. Хмельницького. На різних етапах дослідження було охоплено 170 старших дошкільників, 25 вихователів, 11 соціальних педагогів, а також 130 батьків дітей старшого дошкільного віку.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

– уперше розроблено технологію педагогічної підтримки процесу соціалізації дітей дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків, яка включає такі етапи: організаційно-підготовчий (добір та обґрунтування компонентів технології), діагностично-пошуковий (визначення негативних аспектів та проблем у соціалізаційному процесі дітей з розлучених сімей); корекційно-соціалізаційний (запровадження педагогічної підтримки соціалізації старших дошкільників, що досягається завдяки реалізації соціально-педагогічних умов), аналітичний (аналіз отриманих результатів, їхня корекція); визначено сутність понять: «соціалізація дітей дошкільного віку в сім’ях розлучених батьків» (процес становлення дитячої особистості в депривованій системі соціальних взаємин членів неповної сім’ї, яка пов’язана з відсутністю одного з батьків, деформацією повноцінного особистісного та емоційного розвитку дитини, ускладненням процесу набуття соціального досвіду, що провокує труднощі при входженні дитини в соціальне середовище); «педагогічна підтримка процесу соціалізації дитини в сім’ях розлучених батьків» (цілеспрямована, спроектована, упорядкована і планомірна реалізація соціальним педагогом дошкільного навчального закладу певних методів, засобів і прийомів, спрямованих на попередження, подолання або зниження інтенсивності переживань, пов’язаних із розлученням батьків у дітей старшого дошкільного віку на засадах взаємодії усіх суб’єктів навчально-виховного процесу); з’ясовано особливості соціалізації старших дошкільників у сім’ях розлучених батьків, виявлено її негативні аспекти;

– уточнено сутність понять: «соціалізація дитини», «розлучена сім’я»; роль провідних агентів соціалізації особистості на етапі старшого дошкільного віку, зокрема, одиноких матерів; критерії (соціально-емоційний, соціально-комунікативний, соціально–діяльнісний), показники та рівні соціалізованості дошкільників (достатній, середній, низький) у сім’ях розлучених батьків;

– подальшого розвитку набули уявлення про особливості процесу соціалізації та виховання дітей у неповних сім’ях; дослідження особливостей освітньо-виховного середовища дошкільного навчального закладу як мікрофактора соціалізації дітей.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та впровадженні у педагогічний процес дошкільних навчальних закладів методики педагогічного діагностування рівнів соціалізованості дітей старшого дошкільного віку; програми педагогічної підтримки соціалізації дошкільників «Мій гармонійний соціально-емоційний світ» та програми для батьків «Допомога одиноким матерям» для надання своєчасної допомоги у вихованні та соціалізації дітей; методичних семінарів для педагогів закладів освіти. Матеріали та результати дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі дошкільного навчального закладу з метою поліпшення виховної роботи з дітьми та підвищення педагогічної культури одиноких батьків.

Науково-методичні матеріали, викладені у дисертації, можуть бути використані науковцями, викладачами вищих педагогічних навчальних закладів як навчальний матеріал до відповідних тем під час підготовки студентів зі спеціальності «Соціальна педагогіка», «Дошкільна освіта», «Практична психологія» та для розробки спецкурсів; у закладах підслядипломної освіти педагогічних працівників.

Основні результати дисертації впроваджено в навчально-виховний процес дошкільних навчальних закладів м. Кривого Рогу Дніпропетровської обл., зокрема: комунальних дошкільних навчальних закладів загального розвитку № 246 (довідка про впровадження № 32 від 15.10.2015), № 94 (довідка про впровадження № 22 від 15.10.2015), № 189 (довідка про впровадження № 76 від 16.10.2015), № 123 (довідка про впровадження № 28 від 16.10.2015), № 15 (довідка про впровадження № 35 від 19.10.2015), № 136 (довідка про впровадження № 44 від 19.10.2015); № 227 (довідка про впровадження № 72 від 21.10.2015); дошкільного навчального закладу ясла-садок комбінованого типу № 12 м. Умані (довідка про впровадження № 22 від 27.10.2015), дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 50 м. Черкаси (довідка про впровадження № 87 від 27.11.2015) Черкаської обл.; дошкільних навчальних закладів № 53 (довідка про впровадження № 39-А від 25.02.2016), № 26 (довідка про впровадження № 27/15 від 16.02.2016) м. Хмельницького.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення дисертаційної роботи апробовано на науково-практичних конференціях різного рівня: міжнародних – «Психолого-педагогічний супровід формування життєвої компетентності дітей дошкільного та шкільного віку» (Умань, 2013), «Актуальні проблеми сучасної дошкільної освіти» (Одеса, 2014), «Informacja naukowa i techniczna w planowaniu oraz realizacji badań i wdrożeń projektów: zbiór raportów naukowych» (Польща, Варшава, 2014), «Нове та традиційне у дослідженнях сучасних представників психологічних та педагогічних наук» (Львів, 2015), «Проблеми та перспективи розвитку освіти» (Київ, 2015), «Педагогіка і психологія: напрямки та тенденції розвитку в Україні та світі» (Одеса, 2015); всеукраїнських – «Соціалізація та виховання особистості в умовах сьогодення» (Умань, 2014), «Програмно-методичне забезпечення організації педагогічного процесу в сучасних дошкільних навчальних закладах» (Умань, 2013), «Формування здоров’язбережувальної компетенції у дитини дошкільного віку» (Умань, 2014), «Дитинство в сучасних соціокультурних реаліях: теорія і практика» (Умань, 2014), «Педагогічні інновації в дошкільній освіті» (Умань, 2014), «Психолого-педагогічний супровід гармонійного розвитку дитини в загальноосвітніх закладах» (Умань, 2014), «Формування освітніх компетенцій дитини: проблеми, розвиток, супровід» (Умань, 2014).

Публікації. Основні положення і результати дослідження викладено в 11 одноосібних працях, з яких – 6 відображають основні наукові результати, 5 – апробаційного характеру.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, висновків, списку використаних джерел (287 найменувань, з них 11 – іноземними мовами), 7 додатків на 74 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 294 сторінки, з них 192 сторінки основного тексту. Дисертація ілюстрована 17 таблицями і 1 рисунком.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ В СІМ’Ї

1.1. Соціалізація дітей дошкільного віку як психолого-педагогічна проблема

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що, незважаючи на поширеність досліджень і більш як столітню історію існування, термін «соціалізація» не має однозначного трактування. Вперше поняття «соціалізація» як наукову категорію використали американський соціолог Ф. Гіддінгс [280] та французький соціолог Г. Тард, які трактували його як «процес розвитку соціального характеру чи природи індивіда» [236, с. 6]. Одним із перших проблеми соціалізації особистості почав досліджувати Е. Дюркгейм, який використав поняття «соціалізація» для позначення відмінностей предмета «науки про виховання» від предмета власне педагогічної науки [279].

У радянській науці перші дослідження проблем соціалізації з’явилися наприкінці 60-х років ХХ століття. Вважалося, що соціалізація – це процес засвоєння соціальних норм і цінностей (Б. Паригін, І. Кон). У 70-ті роки ХХ століття над різними аспектами процесу соціалізації особистості, над термінологічним осмисленням дефініції працювали Є. Кузьмін, Ю. Левада, В. Марков, А. Мудрик, В. Сухомлинський та інші. У 80 – 90-х рр. ХХ століття активно досліджувалися структура, механізми соціалізації, її особливості (Г. Андрєєва, Б. Ломов, М. Лукашевич, В. Мухіна).

На сьогоднішній день процес соціалізації особистості є психолого-педагогічною проблемою, дослідженням різних аспектів якої займалися такі вчені як, О. Авраменко [2], Т. Алєксєєнко [4; 5], Б. Ананьєв [6], Г. Андрєєва [8], Н. Андрєєнкова [10], О. Безпалько [19], І. Богданова [23], О. Брім (О. Brim), С. Уіллер (St. Wheeler) [278], Т. Василькова, Ю. Василькова [29], О. Газман [37], Н. Голованова [38; 39], В. Давидов [49], І. Зверєва [72; 212; 213; 215], А. Капська [82; 147; 214], Л. Карнаух [83; 84], Л. Коваль [213], Л. Колберг (L. Kohlberg), P. Kramer [281], І. Кон [95; 96; 97], Ю. Косенко [105; 106; 107], В. Куєвда [120], Ю. Левада [126], М. Лемещук [128], В. Лисовський [131], Б. Ломов [133], А. Мудрик [151; 152; 153], В. Нікітін [209], Г. Осіпов [166], Б. Паригін [171], Т. Парсонс (T. Parsons) [284], О. Паскаль [172], А. Петровський [176], Ж. Піаже (J. Рiaget), Б. Інхельдер (B. Inhelder) [285], А. Реан [188; 189], І. Рогальська (І. Печенко) [177; 190; 191], С. Савченко [194], С. Харченко [214, 253; 254], С. Хлєбік [213], Є. Якуба [275] та ін., які вивчали сутність терміна, розвивали основні положення щодо його виникнення, розвитку та значення у сфері психологічної, педагогічної та соціально-педагогічної наук.

У психології соціалізація розглядається як здатність індивіда залучатися до цілеспрямованої діяльності суб’єктів різних соціальних інституцій завдяки інтеріоризації системи соціальних настанов (В. Москаленко [149; 150]).

У педагогічних дослідженнях соціалізація тлумачиться «як осібний компонент цілісного педагогічного процесу позначена власним змістом і завданнями, які полягають у цілеспрямованому передаванні молодій особі соціального досвіду, науки, мистецтва суспільного життя – суспільних уявлень, ідеалів, цінностей і норм, алгоритмів, стандартів і принципів поведінки, звичок і традицій, способу та стилю життя, життєвих мотивацій і потягів, формування готовності до здійснення життєво необхідної сукупності суспільних відносин, між людських взаємин, соціальних ролей» (Н. Лавриченко) [125].

Розробці соціально-педагогічних характеристик процесу соціального становлення особистості присвячено праці О. Безпалько [19], А. Бодалева [23], І. Звєрєвої [72; 212], А. Капської [82; 147], І. Кона [95; 96; 97], А. Мудрика [151; 152; 153] та ін.

Соціальні педагоги вважають соціалізацію процесом входження людини в суспільство разом із його соціальними зв’язками та інтеграцію в різні типи соціальних спільнот, унаслідок чого відбувається становлення соціального індивіда [212]. Соціалізація, на думку А. Капської, це процес послідовного входження індивіда в соціальне середовище, що супроводжується засвоєнням та відтворенням культури суспільства унаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах [214, с. 52].

Отже, здійснений аналіз трактування категорії соціалізації у різноманітних лексикографічних джерелах дав змогу виокремити такі найбільш важливі, на нашу думку, її ознаки:

– процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості. Соціалізація передбачає взаємодію людини із соціальним оточенням, яка впливає на формування її певних соціальних якостей та рис, на активне засвоєння і відтворення нею системи суспільних зв’язків [42, с. 314];

– процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як члену суспільства [159, с. 1143];

– процес, у ході якого люди залучаються до життя у соціумі, навчаються дотримуватися соціальних норм, установок, зразків поведінки, засвоюють певні соціальні ролі; процес, який уможливлює існування в суспільстві і передачу його культури від покоління до покоління [216, с. 341];

– процес включення людини у соціальну практику, набуття нею соціальних якостей, засвоєння суспільного досвіду і реалізація власної сутності через виконання певних ролей у практичній діяльності [201,
с. 180–181];

– сукупність усіх соціальних і психологічних процесів, завдяки яким індивід засвоює систему знань, норм і цінностей, які дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства; процес входження індивіда в соціальне середовище, його оволодіння навичками практичної й теоретичної діяльності, перетворення реально існуючих відносин як особистості; процес включення індивіда в систему суспільних відносин і самостійне їх відтворення. Виділяють агентів первинної та вторинної соціалізації. До агентів первинної соціалізації відносять родину, друзів родини, які приходять у гості, ровесників, учителів, нянь, тренерів, лікарів, лідерів молодіжних угрупувань. До агентів вторинної соціалізації відносять адміністрацію школи, університету, підприємства, армію, поліцію, церкву, державу, ЗМІ. Первинна соціалізація здійснюється у безпосередньому оточенні людини, особливо важлива у ранні періоди життя [91, с. 317];

– взаємозумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення до системи суспільних відносин шляхом засвоєння соціального досвіду, і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість; процес становлення особистості як суспільної істоти, під час якого складаються різноманітні зв’язки особистості із суспільством, засвоюються орієнтації, цінності, норми, відбувається розвиток особистісних властивостей, формуються активність та цілісність особистості, набувається соціальний досвід, що нагромаджений людством за весь період розвитку [64].

Вважаємо значущими для осмислення названої проблеми роботи А. Мудрика, який визначив соціалізацію як «соціально-педагогічне явище», а місце людини у процесі соціалізації розглядав з позиції активності індивіда. Дослідник тлумачить поняття «соціалізація» як «процес розвитку людини у взаємодії з навколишнім світом» [152, с. 3] та умовно показує його як сукупність чотирьох складових: стихійної соціалізації, відносно керованої соціалізації, відносно соціально-контрольованої соціалізації (виховання), більш або менш усвідомленої самозміни людини [151, с. 52].

Вважається, що у процесі соціалізації людина набуває нових якостей, знань, формує свої переконання, оволодіває загальноприйнятими нормами життя в суспільстві. Процес соціалізації охоплює пізнання людиною соціальної дійсності та оволодіння навичками спілкування і спільної діяльності. На думку науковців, соціалізація людини як процес залучення її до соціальної дійсності має складну структуру, розгортається в конкретних умовах її життєдіяльності й обумовлюється багатьма факторами. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, де особистість розширює та примножує свої соціальні зв’язки із зовнішнім світом, тут відбувається становлення індивіда як особистості. Основними сферами, у яких розгортається цей процес, є діяльність, спілкування та самосвідомість [8].

Теоретичний аналіз, проведений Н. Головановою, дозволив виділити такі основні підходи до педагогічної характеристики поняття «соціалізація»:

– соціологічний (Л. Левшин, Х. Лійметс, Т. Мальковська, В. Момов): соціалізація розглядається як трансляція культури від покоління до покоління, як загальний механізм соціального успадкування, що охоплює і стихійні, й організовані впливи середовища;

– факторно-інституціональний (В. Гінецинський, І. Кон, А. Мудрик), що позиціонує соціалізацію як сукупність дії чинників, інститутів і агентів соціалізації;

– інтеракціональний підхід (Т. Коннікова, А. Куракін, А. Мудрик, Л. Новікова), за якого соціалізація постає в контексті спілкування, міжособистісної взаємодії;

– інтеріоризаціональний підхід (Б. Бітінас, Л. Буєва, І. Кон, В. Крутецький), у межах якого соціалізація розуміється як процес освоєння особистістю норм, цінностей, настанов, вироблених суспільством, що приводить до становлення системи внутрішніх регуляторів;

– інтраіндивідуальний підхід, за яким соціалізація не вичерпується пристосуванням особистості до соціального середовища, а є творчою самореалізацією особистості, вдосконаленням себе (І. Кон, А. Кочетов, Т. Мальковська, Л. Рувінський, В. Шепель) [39, с. 193].

У докторській дисертації Т. Кравченко [115] було визначено такі основні характеристики процесу соціалізації дітей: адаптація (пристосування людини до соціального середовища і часткове пристосування самого середовища до людини, що забезпечує узгодження взаємних вимог і очікувань); соціальна роль (стереотипізована модель поведінки, яка задається соціальною позицією індивіда в системі соціальних або міжособистісних відносин); соціальний статус (нормативний зразок поведінки у соціальній системі, що охоплює сукупність відповідних прав і обов’язків); соціальні норми (стандарти діяльності і правила поведінки в суспільстві); моральні норми (моральні вимоги до поведінки, які ґрунтуються на прийнятих у певній культурі поглядах на сутність добра і зла, моральних антиномій); соціальні настановлення (суб’єктивні орієнтації на суспільні цінності); соціальна поведінка (поведінка, що регулюється індивідуальною та суспільною свідомістю, соціальними інститутами, правовими нормами, мораллю); цінності (те, що поціновує особистість); ціннісні орієнтації (усвідомлені та інтеріоризовані соціальні цінності, які відповідають потребам індивіда); соціальна свідомість (відображення соціальної дійсності); соціальний досвід (підсумок попереднього розвитку суспільства, у якому зафіксовані суттєві результати діяльності людей); соціальні відносини (відносини між представниками певних соціальних груп відповідно до того, яке становище кожний із них посідає в соціальній структурі суспільства); фактори соціалізації (сили, умови, що впливають на людину у процесі її прилучення до культури певного суспільства); агенти соціалізації (особи, що задають певні параметри уявленням, настановленням індивіда, його ціннісним орієнтаціям); способи соціалізації (конкретні види взаємодії індивіда із середовищем).

Також дослідниця Т. Кравченко простежила тісний зв’язок між соціалізацією й вихованням у контексті діяльнісного (самостійне стихійне пізнання дійсності – занурення у спеціально організовані виховні ситуації – реальна взаємодія із соціумом) і синергетичного (цілеспрямована підтримка саморозвитку дитини з метою забезпечення здійснення нею суспільно ціннісного вибору в моменти біфуркації) підходів [115, с. 11].

Задля з’ясування зв’язків між соціалізацією і вихованням ми провели теоретичний аналіз співвідношення цих понять.

Так, соціалізація включає виховання – переконливо доводить Н. Андрєєнкова. У структуру соціалізації дослідниця відносить також соціальне пізнання, оволодіння людиною навичками практичної діяльності, інтерналізацію певних форм, позицій і ролей, вироблення ціннісних орієнтацій та установок, включення в активну творчу діяльність [10, с. 44].

Вивчаючи проблему співвідношення соціалізації та виховання особистості, І. Кон зазначив, що поняття соціалізація ширше, змістовніше, ніж виховання. На думку дослідника, соціалізація – це «сукупність усіх соціальних процесів, завдяки яким індивід засвоює і відтворює певну систему знань, норм, цінностей, що дає йому змогу функціонувати як повноправному члену суспільства. Соціалізація включає не лише усвідомлені, контрольовані, цілеспрямовані впливи (виховання в широкому сенсі), але і стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості. Виховання є головним визначальним початком соціалізації» [96, с. 225].

Дослідники категорії виховання О. Дзеверін та М. Ярмаченко вважають виховання соціальним явищем, властивим тільки людині. «Основним призначенням виховання виховання є забезпечення життєвої наступності між старшим і молодшим поколінням [174, с. 8]. Педагогіка досліджує виховання як педагогічний процес; як систему способів саме педагогічного керування розвитком виховуваних, як складний і багатогранний комплекс виховних впливів (поєднаних з діяльністю тих, хто виховується). Серед виховних впливів науковці пропонують розрізняти: цілеспрямовані і планомірні впливи, що здійснюються навчально-виховними закладами всіх типів і ступенів, сім’єю, громадськими організаціями та державними установами; цілеспрямовані, але не організовані, розрізнені педагогічні впливи. Цілеспрямованість цих впливів виявляється в тому, що вони здебільшого виховують саме так, як як задумано авторами книг, п’єс, сценарів тощо [174, с. 9].

Проте дослідники наголошують, що «педагогічний процес не може бути ізольованим від виховуючого впливу середовища, від впливу всіх обставин усієї сукупності об’єктивних умов – існуючих соціально-економічних відносин, політичного ладу, культурних надбань суспільсва, виробничого оточення, народних звичаїв і традицій, навколишньої природи, всієї атмосфери життя, яке невпинно розвивається [174, с. 10].

Дослідниця Н. Голованова дотримується думки, що науковці, працюючи над проблематикою соціалізації особистості, або просто відкидають термін «виховання», включаючи все, що раніше до нього включалося, до соціалізації, витісняючи звичні педагогічні поняття; або вважають соціалізацією громадянське і моральне виховання, намагаючись усі проблеми, викликані зміною життєвих цінностей, вирішувати засобами соціалізації; або ж відносять до соціалізації всі стихійні, педагогічно необґрунтовані впливи на дитину, виводячи таким чином соціалізацію за межі предмета педагогіки [38, с. 23].

Розробці співвідношення понять «виховання» і «соціалізація» приділили увагу О. Безпалько, А. Мудрик, які вважають, що «соціальна педагогіка як галузь знання вивчає соціальне виховання у контексті соціалізації» [153, с. 7; 19, с. 7]; «Виховання як складова частина соціалізації завдяки системі своїх методів забезпечує цілеспрямований механізм соціалізації особистості, посилює особистісні фактори становлення її соціального досвіду і саморегуляції поведінки» [4, с. 56].

Ми погоджуємося з твердженням І. Рогальської, що терміни «соціалізація» і «виховання» є двома сторонами одного процесу, оскільки цілісність соціального та індивідуального життя передбачає взаємообумовлену єдність передбачуваного і стихійного, організованого і випадкового, наміченого і непередбачуваного. Універсальність соціалізації і виховання полягає в тому, що ці процеси не є абсолютними, а навпаки – відносні, а за певних умов можуть перетворюватися одне в одне [191,
с. 26–27].

Виховання разом із іншими чинниками соціалізації дозволяє більш ефективно реалізувати функції соціалізації, як стверджує С. Лобанова, оскільки механізм виховання використовує засоби не лише духовного впливу на формування людини, але реалізує і впливи об’єктивних умов для отримання необхідного результату. У процесі соціалізації особистість може засвоювати не лише позитивний соціальний досвід. Завдання виховання, як механізму соціалізації, полягає у тому, щоб його нейтралізувати або послабити та упорядкувати, об’єднати і використати всі інші механізми соціалізації [132, с. 54–55]. Дослідниця С. Лобанова підтримує думку більшості авторів, що основною функцією соціалізації вважають досягнення такого рівня розвитку людини, коли вона може успішно функціонувати як повноправний член суспільства. Основна функція соціалізації, на думку С. Лобанової, відмінна від основної функції виховання. Якщо для першої достатній такий ступінь розвитку людини, який би дозволив їй функціонувати як повноправному члену суспільства, без зіставлення з певною моделлю розвитку особистості, то основною функцією виховання якраз і є реалізація раніше сконструйованої моделі особистості, що відповідає завданням і потребам найбільш успішного функціонування і розвитку суспільства [132, с. 55–56].

У кожному суспільстві соціалізація має свої особливості на різних етапах його становлення та розвитку. У теорії вікової періодизації існує безліч підходів, що беруться за основу визначення меж розвитку індивіда.

Проаналізувавши низку концепцій, підходів, теорій із проблеми періодизації психічного розвитку людини, ми дійшли висновку, що період дошкільного дитинства є найвідповідальнішим періодом у її життєвому циклі. Період дошкільного дитинства посідає особливе місце в соціологічній, педагогічній і психологічній науках, розглядається як «період первинного фактичного становлення особистості» (О. Леонтьєв) [129, с. 22].

Дошкільний вік є початковим етапом формування суб’єкта діяльності, спілкування й пізнання (Р. Буре, О. Кононко, В. Кузьменко, С. Кулачківська, Г. Люблінська, Т. Піроженко та ін.). Значення періоду від народження до вступу до школи полягає в набутті вихідних людських знань і вмінь, психічних якостей і властивостей, необхідних людині для життя в суспільстві. У цей період зростає пізнавальна активність дитини, чому сприяють становлення смислової пам’яті, довільної уваги. Значно підвищується роль мовлення в пізнанні довкілля й у розвитку спілкування, різних видів дитячої діяльності. Відбувається інтенсивний розвиток особистості дитини, її волі, становлення моральних уявлень та форм суспільної поведінки, формування ієрархії мотивів та потреб, загальна й диференційована самооцінка, елементи вольової регуляції поведінки [58, с. 219].

До питання соціалізації дитини дошкільного віку звернулася О. Кононко, яка підкреслювала, що «дошкільний вік – це період формування у малюка потреби, а з часом і здатності встановлювати та підтримувати контакти з людьми, що оточують, дорожити ними» [104, с. 7]. Найважливіша роль у цьому процесі належить сім’ї, дошкільним та позашкільним закладам освіти, групі однолітків. У своїй монографії О. Кононко розкриває закономірності соціально-емоційного становлення дошкільника в сім’ї та дошкільному закладі, розкриває взаємозв’язок соціального та емоційного розвитку особистості на ранніх етапах онтогенезу як «набуття дошкільником соціального досвіду, що здійснюється через діяльність, спрямовану на орієнтування в ситуації, пристосування до навколишнього, перетворення живої і неживої природи, власного «Я» [104, с. 8].

У нашому дослідженні варте уваги потрактування сутності феномену дитинства у монографічному дослідженні «Діти і соціум: особливості соціалізації дітей дошкільного та молодшого шкільного віку» (автори: А. Богуш, Л. Варяниця, Н. Гавриш, С. Курінна, І. Печенко) [58]. Науковці на основі аналізу історичних, культурологічних, психологічних, педагогічних джерел стверджують, що ці науки дають різнобічне визначення дитинства, окремих його характеристик. Сутність феномену «дитинство» визначають як динамічне соціальне утворення в межах вікового періоду від народження до повноліття, що характеризується специфічними ознаками, має власну субкультуру та будується на особливих соціальних зв’язках і відносинах. Це період життя людини, у якому закладаються основи особистісної активності та особистісні властивості, цінності, що визначають якості майбутнього життя; період, коли людина найбільш вразлива, не захищена від впливів навколишнього середовища, соціального, психологічного й фізичного насильства [58, с. 26–27].

Дослідниця І. Загарницька у монографії «Феномен дитинства: філософсько-соціологічний аналіз» присвятила увагу феномену дитинства у всьому розмаїтті його сутнісних характеристик, особливостей функціонування та закономірностей розвитку в сучасних соціокультурних реаліях. Зроблено ґрунтовний аналіз розмаїття підходів до розуміння сутності соціалізації особистості, детально розглянуто особливості цього процесу у дитячому віці, виокремлено головні принципи соціалізації дитини в сучасному світі та в Україні зокрема, приділено увагу нормативно-правовому забезпеченню соціалізації на міжнародному та українському рівнях [68].

Вивчаючи проблему соціального становлення особистості, В. Сухомлинський влучно зауважив, що «у людині її людські риси формуються тільки тому, що з першого подиху свого життя вона – істота суспільна. Суспільна сутність людини виявляється в її стосунках, взаєминах з іншими людьми. Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи у стосунки з людьми, які задовольняють її матеріальні й духовні потреби, дитина залучається до суспільства, стає його членом». За словами В. Сухомлинського, найтонші, найчутливіші корінці правильної соціалізації лежать у почуттях і переживаннях, «вони – ніби малесенький магніт, закладений у дитячій істоті, який притягує її до інших людей, робить її чутливішою, сприйнятливішою до слів, навчань, ідей, настанов» [223, с. 451].

Великий інтерес до проблеми соціалізації особистості на етапі дошкільного дитинства підкреслює значна кількість дисертаційних робіт, присвячених різним аспектам соціалізації. Зокрема, соціалізацію дітей дошкільного віку досліджували такі науковці: І. Печенко (І. Рогальська) [177], яка вивчала соціалізацію дітей в умовах сільських навчально-виховних комплексів «загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад». Навчально-виховний комплекс – відносно автономний навчальний заклад зі своїми темпом, ритмом життя, позитивною «атмосферою дружньої інтимності» (В. Кузь) та відмінною від масової школи духовною аурою, що заснована на морально-психологічній атмосфері соціальної захищеності кожного вихованця. Цей тип закладу, на думку дослідниці, становить цілісну, динамічну і відкриту педагогічну систему, яка об’єднує педагогічний процес дошкільного навчального закладу і початкової школи та надає можливості для чіткішого вираження і самоствердження кожної особистості (це в умовах масової школи, як правило, залишається без уваги). Досвід організації таких освітніх закладів є надзвичайно актуальним та прогресивним для нашого сьогодення [177].

Дослідниця І. Рогальська тлумачить поняття «соціалізація особистості в дошкільному дитинстві», як процес становлення дитячої особистості у її взаємодії із соціальним світом на основі порівневого входження дитини у систему соціальних зв’язків, активного освоєння соціокультурного досвіду через її суб’єктивне пізнання суспільного довкілля та конструювання образу соціального світу» [191, с. 17].

Специфіка соціалізації особистості у дошкільному дитинстві, на думку вченої, полягає у неперервній зміні простору її «соціального дозрівання», у забезпеченні розширення ступеня свободи при її введенні в суспільне довкілля, у розвитку її суб’єктивної активності та формуванні соціальної компетентності, у соціально-емоційному освоєнні суспільного довкілля, тому зорієнтована на збагачення життя дітей у соціокультурному просторі [191, с. 26]. Основними завданнями соціалізації на етапі дошкільного дитинстві І. Рогальська визначає такі: забезпечення активного пристосування дітей до нових для них соціальних умов життєдіяльності; набуття соціально-емоційної рівноваги та стійкості до впливу змінних умов соціального середовища; розширення та збагачення досвіду конструктивної взаємодії з людьми, які їх оточують, на міжособистісному рівні та побудова соціальних стосунків через розвиток способів комунікації, формування уявлень про способи та норми спілкування з довкіллям; розвиток активності, ініціативності, самостійності і відповідальності як базових якостей особистості; залучення дітей у широке суспільне довкілля для формування уявлень про життя людей у соціумі, формування гармонійних стосунків з однолітками через організацію взаємодії на рівні емоційного спілкування, вибудовування соціальної поведінки дитини в суспільному довкіллі.

Виявляти й контролювати рівень соціалізації особистості в дошкільному дитинстві І. Рогальська пропонує за такими критеріями: соціальна адаптованість з показниками – ставлення дитини до нових соціальних умов, особливості емоційного стану дитини, домінування настанов на взаємодію з дітьми; соціальна активність з показниками – наявні прояви ініціативності, активності, самостійності; соціальна компетентність з показниками – соціальний інтелект як здатність вирішувати соціальні проблеми у запропонованих ситуаціях, ціннісні орієнтації дітей та їхні духовні потреби, сформованість соціальних норм поведінки дитини. Стрижнем аналізованого дослідження є модель соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві як процес особистісної взаємодії між тим, хто супроводжує, і тим, хто цього потребує. Соціально-педагогічний супровід соціалізації особистості в дошкільному дитинстві дослідниця відповідає принципам: пріоритету інтересів дитини; балансу як оптимального співвідношення процесів індивідуалізації та соціалізації в їх єдності та відмінності; опертя на позитивне, принципу соціальної відповідності; комплексного підходу; діадичної взаємодії та відкритості супроводу [191].

Особливості соціалізації дітей шести-семи років у різних умовах життєдіяльності вивчала С. Курінна [123]. Автором подано характеристику дошкільних освітніх закладів, «занятійних груп», дитячих будинків та сім’ї як соціальних інститутів, що створюють особливе середовище для формування соціально-комунікативної компетентності дітей на первинних етапах соціалізації [123, с. 9].

Ігрові засоби оптимізації соціальної адаптації дітей старшого дошкільного віку до дошкільного навчального закладу були предметом дослідницької уваги Н. Захарової [71]. Автором з’ясовано специфіку соціальної адаптації та особливості адаптації старших дошкільників; виявлено критерії адаптивної поведінки дітей; описано рівні соціальної адаптації до умов дошкільного навчального закладу; визначено ефективний засіб адаптації дошкільників – різні види ігрової діяльності.

Дослідниця Ю. Удовенко [247] займалася дослідженням впливу несприятливих умов соціалізації на психічний розвиток дитини. З’ясовано особливості впливу несприятливих умов соціалізації на рівні емоційної, пізнавальної, мотиваційної сфери, образу-Я та міжособистісної взаємодії. Доведено, що під впливом зазначених умов соціалізації діти зазнають емоційного ураження, стосовно образу-Я, значною мірою гальмується пізнавальна активність та виникають порушення у сфері міжособистісної взаємодії. Визначено зміни структурних компонентів психічного розвитку дитини, що виникають під впливом несприятливих умов соціалізації. З урахуванням зазначених змін розроблено типологію дітей, які зазнали цього впливу.

Особливості соціалізації дітей у різновікових групах дошкільного навчального закладу досліджувала О. Авраменко. Серед умов, які підвищують ефективність соціалізації дітей у групах із різновіковим складом, дослідницею названо такі: організація дієвого освітнього простору групи для змістового збагачення досвіду різновікового спілкування та взаємодії дітей у різновіковому дитячому колективі; стимулювання взаємодії різновікових суб’єктів у єдиному соціально-розвивальному середовищі дошкільного навчального закладу; наявність позитивних стимулів до взаємодії у різновіковій групі як чинника становлення соціальної позиції дитини [2].

Отже, проведене дослідження сутності феномену соціалізації дозволив констатувати, що під зазначеною дефініцією розуміється багатоплановий процес входження дитини в соціум і, відповідно, засвоєння нею певних правил, норм, цінностей, традицій у межах певної культури. Незважаючи на достатньо велику кількість досліджень, поза увагою залишилося питання соціалізації дітей старшого дошкільного віку з неповних сімей, зокрема з сімей розлучених батьків.

Період дошкільного дитинства по праву вважається особливим періодом психічного та соціального розвитку людини, а найвагомішим мікрофактором соціалізації особистості є сім’я. Саме аналізу поняття сім’я, неповна сім’я та її впливу на соціалізацію особистості буде присвячений наступний підрозділ дисертаційної роботи.

1.2. Проблема дослідження неповних сімей у педагогічній науці

Сім’я є багатоаспектним соціальним утворенням, що поєднує в собі якості соціального інституту, соціальної організації, соціальної структури та малої соціальної групи. Вона перебуває на перетині структур при вивченні соціуму з тієї чи іншої позиції, на перетині макро- і мікроаналізу. Фундаментальна якість сім’ї – виконання ролі посередника між суспільством і особистістю, усунення суперечностей між особистістю і державою через інтереси сім’ї як автономного цілісного соціального інституту.

Етимологічно слово «сім’я» походить від слова «съемь», що означає «робітник, служник, домочадець». «Сім’я – це група людей, які є блізькоспорідненими» [261, с. 374].

Сучасне розуміння поняття «сім’я» є більш складним і неоднозначним; сім’ю трактують як динамічну малу групу людей, які разом проживають, зв’язані родинними стосунками (шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки), спільністю формування і задоволення соціально-економічних та інших потреб, взаємною моральною відповідальністю [4, с. 32].

Сім’я також визначається як соціально-педагогічний інститут та особлива соціальна система, яка є підсистемою суспільства. Це дозволяє виокремлювати такі її ознаки, як: шлюбні, міжпоколінні, кровні, встановлені зв’язки між членами сім’ї; родинні почуття, почуття безпеки, захищеності, любові, поваги; спільний побут і проживання членів сім’ї; наявність певних функцій у суспільстві і прав членів сім’ї в родині, обов’язків членів сім’ї стосовно одне одного; відповідальність перед суспільством за своїх членів [243, с. 4]. Як виховний інститут нуклеарна сім’я кладається з трьох основних підсистем: чоловік – жінка; батьки – діти; дитина – дитина, які є відносно автономними, проте взаємозалежними у повсякденному житті.

Висвітленню ролі сім’ї у вихованні та соціалізації особистості, яка зростає, присвятили свої праці Г. Авдіянц [1], Н. Аккерман (N. Ackerman) [277], М. Бикова [22], С. Голод [40], Е. Ейдеміллер [272], Л. Єхалова [66], З. Кісарчук [87; 185; 186], В. Кравець [111; 112], В. Семиченко [196], В. Солодников [208], В. Столін [219] та ін. Усі дослідники одностайні в тому, що належна реалізація сім’єю відповідних функцій можлива лише за умов усвідомлення батьками себе як агентів соціалізації, наявності в них широкого рольового репертуару, який забезпечував би представлення дітям очікувань найближчого соціального оточення, добровільне відтворення ними соціальних відносин, формування необхідних ціннісних орієнтацій [114].

В останнє десятиліття наголошується на різкому зниженні сімейного виховного впливу у процесі соціалізації дітей та необхідності створення відповідних умов для повноцінного розвитку й виховання дітей у сім’ї. У зв’язку з цим розроблено і прийнято Закони України «Про дошкільну освіту», «Про охорону дитинства», «Сімейний кодекс України».

У законодавчому полі України виділено положення, згідно з якими сім’я визнається найвищою соціальною цінністю, що охороняється, захищається та підтримується державою. Так, у ст. 51 Конституції України зазначено, що батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття; сім’я, дитинство, материнство й батьківство охороняються державою. За ст. 52 діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним [100].

У Національній програмі «Діти України» сказано, що «сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу сім’я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя[59].

Законом України «Про охорону дитинства» [182] визначено, що «сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього» (ст. 11). «Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки, або особи, які їх замінюють, мають право і зобов’язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці» (ст. 12) [182].

У Сімейному кодексі України вперше зроблено спробу дати визначення сім’ї, а саме: «сім’я є первинним та основним осередком суспільства» (ст. 3 ч. 1), «сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає» (ст. 3 ч. 2) [200]. Також у Сімейному Кодексі України зазначено, що батько та мати мають однакові права, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі, чи розлучені (ст. 141) [200].

У науковій літературі в основі визначення поняття «сім’я», за твердженням В. Дереги, як правило, лежить виокремлення її як соціального інституту (логічний підхід) або як малої соціальної групи (фактологічний підхід). У рамках логічного підходу сім’я, як соціальний інститут, характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, правами та обов’язками, які регулюють відносини між подружжям, батьками, дітьми та іншими родичами. Із цієї точки зору сім’я розглядається як форма інституціоналізації відповідальності, обов’язку та інших соціальних норм, центром яких є шлюбний союз.

Поняття соціального інституту відображає значення сім’ї у взаємодії з іншими соціальними інститутами та соціальними процесами. Характерними рисами сім’ї як соціального інституту є її стабільність, споконвічність, можливість зберігати та передавати від покоління до покоління норми і цінності, які панують у суспільстві [55, с. 111]. Як соціальний інститут сім’я виконує в суспільстві такі функції:

господарсько-економічну – планування сімейного бюджету, організація споживчої діяльності, ведення домашнього господарства та організація побуту сім’ї;
репродуктивну – продовження людського роду через народження дітей;
комунікативну – створення сприятливого сімейного мікроклімату, організація внутрісімейного спілкування;
психологічну – підтримка членів сім’ї в різних життєвих ситуаціях, створення доброзичливого емоційного мікроклімату в сім’ї через почуття любові та довіри;
рекреативну – організація вільного часу та відпочинку сімї, розвиток інтересів та потреб її членів [13, с. 3].

Фактологічний підхід описує розподіл населення по групах, в основі якого лежить шлюб та родинні зв’язки. Саме в рамках цього підходу сім’я визначається як заснована на шлюбі або кровній спорідненості чи усиновленні мала соціальна група, члени якої пов’язані спільним побутом, взаємною відповідальністю і взаємодопомогою [55, с. 111].

Дослідниця В. Дерега доходить висновку, що у більшості визначень сім’ї об’єднується обидва підходи – і логічний, і фактологічний, тобто дослідники виходять з того, що сім’я – це соціальна система, якій притаманні одночасно риси соціального інституту і малої соціальної групи [55, с. 111].

Сім’я – це соціальний простір, у якому проходить більша частина життя кожної людини, де вона на різних етапах свого життя виступає в різних соціальних ролях та оволодіває різноманітними видами взаємовідносин, що відповідають цим ролям [143, с. 3].

Серед параметрів, за якими відрізняються сім’ї, науковці виділяють такі: соціально-культурний (освітній рівень батьків, їхня участь у житті суспільства); соціально-економічний (статус батьків, майнові характеристики сім’ї, зайнятість батьків на роботі); техніко-гігієнічний (умови проживання, особливості стилю життя сім’ї); демографічний, або структура сім’ї (велика сім’я, нуклеарна, повна або неповна, бездітна, однодітна, багатодітна) [3, с. 34].